З огляду на те, що вугілля є основним власним енергоносієм України, запасів якого вистачить на сотню років, проблеми галузі повинні вирішуватися перш за все.

У паливно-енергетичному комплексі України Луганська область посідає друге місце після Донецької і дає більш як 34% кам’яного вугілля країни. За оцінкою фахівців, вугільні запаси регіону становлять 1,3 млрд. тонн, і це означає, що ця галузь була і залишається для Луганщини пріоритетною. Якщо проаналізувати підсумки роботи підприємств у 2007 році, стає очевидним, що шахтарські колективи працювали не так успішно, як планували. У середині грудня обсяг вуглевидобутку в області становив майже 24 млн. тонн, а річне завдання зобов’язує добути 27,9 млн. тонн. Упали обсяги вуглевидобутку й у цілому по Україні. Якщо позаторік за 11 місяців було добуто 69 млн. тонн вугілля, то за такий само період минулого року показник знизився на 3,9 млн. тонн. Словом, незважаючи на те, що на підтримку вугільних підприємств регіону з державного бюджету було виділено набагато більше коштів, ніж раніше, і навіть з врахуванням дострокового виконання річного плану вуглевидобутку багатьма колективами, загалом шахтарі не називають 2007 рік успішним. І тому є причини.

— Насамперед збільшилася собівартість кінцевого продукту, — висловлює свою точку зору голова Луганської облдержадміністрації Олександр Антіпов. — Вантажно-транспортні управління і центральні збагачувальні фабрики, приміром, сьогодні активно підвищують вартість своїх послуг, у той час як основні затрати все-таки несуть шахтарі. Виходить, що заробляють усі, крім тих, хто безпосередньо добуває «чорне золото». У поточному році вугільна галузь Луганщини одержала непогану державну дотацію, але вона переважно пішла на підвищення собівартості вугілля. У шахтарів втрачається мотивація до високопродуктивної праці, та й зарплата їхня залежить не стільки від обсягів видобутку, скільки від державних дотацій. За рівнем оплати праці шахтарі перебувають на 15—17 місці. Що стосується державних дотацій, то на розвиток вугільної галузі Луганщина одержує тільки половину від необхідного.

Як свідчить світовий досвід, вуглевидобуток здебільшого є малорентабельним або ж зовсім нерентабельним видом бізнесу. В Україні, наприклад, з прибутком працює всього приблизно 10% державних шахт. Керівники області вважають, що цю ситуацію допоможуть змінити два виходи — приватизація і інтеграція. Але більше схиляються до другого варіанта, пропонуючи можливі технологічні ланцюжки: шахта — збагачувальна фабрика — теплова електростанція або шахта — коксохімзавод — металургійний комбінат. Інтеграція, вважає Олександр Антіпов, дасть змогу стабілізувати ціни на вугілля, поліпшити матеріально-технічне забезпечення шахт, підвищити зарплату гірникам. Як приклад голова облдержадміністрації наводить співробітництво ВАТ «Краснодонвугілля» з Алчевським коксохімзаводом і шахти імені Менжинського з Маріупольським металургійним комбінатом. Є ще один приклад роботи з енергетиками: шахти «Комсомолець Донбасу» з Луганською ТЕС у рамках корпорації «Донтек».

— Щоправда, тут є один нюанс, — вносить корективи Олександр Миколайович. — В Україні практично всі коксохімзаводи приватизовані, а вугільні підприємства, причому не найкращі, належать державі. Але з цієї ситуації теж можна знайти вихід. Якщо не приватизувати шахти, то їх можна здати в оренду або ж передати в управління з подальшою приватизацією. Головне, щоб була політична воля до прийняття рішень.

В Україні 45% вугілля від загального обсягу добувають приватні шахти. Причому щороку дають приріст 1,5 млн. тонн, тоді, як державні підприємства цей показник знижують до 3,5 млн. тонн. Як очевидно, без приватизації, залучення приватного капіталу досить проблематично вивести галузь на сучасний рівень і збільшити видобуток палива. На жаль, Луганщина має гіркий досвід приватизації шахти «Краснопільська», новий власник якої не тільки підвів підприємство до економічної безодні, а й створив загрозу екологічної катастрофи для кількох населених пунктів. Підприємство має великі запаси вугілля, причому дуже хорошого, котре можна розробляти протягом 25—30 років. Через суд облдержадміністрації вдалося повернути шахту в систему Мінвуглепрому, і сьогодні вирішується її подальша доля. Гіркий досвід навчив більш зважено підходити до питання приватизації. І нині обласне керівництво займає таку позицію: приватизувати треба не вибій, а цілісний майновий комплекс.

Майже рік Луганська область порушує перед урядом, зокрема, перед Мінвуглепромом питання про передачу повноважень з керівництва підприємствами вугільної галузі безпосередньо обласній владі.

— На базі семи державних підприємств ми пропонуємо створити дві потужні вугільні компанії з обсягом видобутку 17 і 4 млн. тонн на рік, — розповідає голова облдержадміністрації. — До складу компаній повинні бути включені шахтобудівні, завантажувально-транспортні управління, збагачувальні фабрики й інші обслуговуючі виробництва. У результаті створюється зрозуміла і ефективна триступінчаста система управління: шахта — компанія — Мінвуглепром. Сенс такого об’єднання полягає ось в чому. Як показує досвід останніх років, ні окрема шахта, ні державне підприємство, що добуває менш як 4 млн. тонн вугілля на рік, не здатні інтенсивно розвиватися навіть з урахуванням підтримки держави. У потужної компанії є поле для маневру. На пусковому об’єкті вона може сконцентрувати і фахівців, і матеріальні ресурси. Щоб оснастити технікою всього один вибій, потрібно щонайменше 30 млн. грн. Міністерство виділяє ці кошти частинами, у результаті чого гроші і техніка заморожуються на кілька років. Виправити ситуацію певною мірою допоможе лізингова компанія, створена, приміром, при НАК «Вугілля України». З одного боку, вона відсіче численних причеп-посередників, з іншого боку — дасть змогу сконцентрувати кошти на пускових об’єктах.

І останнє, на що звертає увагу керівництво областю і на чому наполягає перед Мінвуглепромом, — повернути всім шахтам, що перебувають у державній власності, статус юридичної особи.

Луганськ.