Жовтнева революція

Минулий 2007 рік — це 90-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, найвидатнішої події ХХ століття. Керований ленінською партією більшовиків, російський пролетаріат у союзі з біднішим селянством вирвав населення шостої частини Земної кулі зі світової системи капіталістичної експлуатації, встановив у країні справді народну владу — владу Рад, закликав покінчити з імперіалістичною війною, оголосивши її «найбільшим злочином проти людства» (Ленін В. І. Повне зібр. тв., т.3 5, с. 14).

Підтвердилося пророцтво К. Маркса про те, що «на протилежність старому суспільству з його економічними злиднями і політичним безумством народжується нове суспільство, міжнародним принципом якого буде — мир, бо у кожного народу буде один і той самий володар — праця!» (Маркс К., Енгельс Ф. Тв., т. 17, с. 7).

Підтвердилася також справедливість ленінських слів про те, що «поза соціалізмом нема порятунку людству від воєн, від голоду, від загибелі ще мільйонів і мільйонів людей» (Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 31, с. 126), що «тільки соціальна революція пролетаріату відкриває шлях до миру і свободи націй» (т. 26, с. 267).

Важливим етапом у здійсненні соціалістичної революції стало встановлення Радянської влади на українських землях, які були складовою частиною Російської держави.

Саме 90 років тому, 24—25 грудня, у революційному пролетарському Харкові відбувся історичний Всеукраїнський з’їзд Рад, який проголосив Україну Республікою Рад.

Цю ювілейну дату ми відзначаємо, щоб ушанувати пам’ять, віддати данину глибокої поваги героям Жовтня, тим, хто здійснив найбільший прорив в історії людства, започаткував нову епоху — переходу від капіталізму до соціалізму. Звернення до історії революції дозволяє нам правильно, з класових, марксистсько-ленінських позицій оцінити події тих років, а також глибше зрозуміти те, що відбувається в нашій країні сьогодні.

У революційному русі кінця ХІХ — початку ХХ століття в Україні, у тому, що прийнято називати українською революцією, чітко виділялися й зливалися два потужні потоки:— боротьба пригноблених мас за соціальне визволення від гніту буржуазії й поміщиків, за утвердження влади трудящих і перебудову життя на справедливих, соціалістичних засадах;— боротьба українського народу за національне визволення і здобуття своєї державності, за подолання наслідків багаторічного гноблення російським царизмом, колоніальної політики австро-угорського й польського режимів.

Це дуже важливо враховувати тому, що фальсифікатори історії, насамперед з табору войовничих націонал-шовіністів, нав’язували раніше і нав’язують тепер уявлення про українську революцію лише як про рух «прогресивних» суспільно-політичних сил в Україні за розв’язання національного питання — здобуття незалежності й розрив з Росією. Ними поширюються різні міфи, зокрема, теза про «безкласовість», «безбуржуазність» української нації, відсутність у зв’язку з цим тут гострих класових конфліктів, про те, що соціалістичний лад і Радянська влада були, нібито, нав’язані Україні ззовні.

Усе це не має нічого спільного з дійсністю. Україна на початку ХХ століття за рівнем концентрації виробництва в основних галузях промисловості посідала провідні місця серед промислових районів Росії й була ареною гострої класової боротьби.

Загальна кількість робітників в Україні становила в 1917 році 3,6 млн. осіб, із них близько 900 тис. були зайняті в промисловості, 120 тис. — на транспорті, 600 тис. — у будівництві. Для того часу це досить серйозні цифри.

На частку України припадало 78% загальноросійського видобутку вугілля, 69% — виплавки чавуну, 58% — виробництва прокату, 20% — продукції машинобудування, 60% — цукру-рафінаду.

Ще наприкінці ХІХ століття почали виникати великі монополістичні об’єднання (синдикат цукровиробників — у 1897 році), а на початку ХХ століття з’явилися такі великі об’єднання, як «Продамет», «Продвугілля», «Продруда».

Специфікою України було те, що в структурі її населення більш висока, ніж у цілому по Росії, питома вага належала селянству. До того ж у деяких регіонах, особливо в районах товарного зернового господарства, численними і сильними були куркульські господарства. Їх зміцненню сприяла столипінська реформа, полегшивши скупку землі куркулями в малозабезпечених верств селянства. У 1917 році в куркульських господарствах вироблялося близько половини товарного хліба. Український куркуль був, за висловом В. І. Леніна, «господарем... села» (т.3, с.163).

І в промислових центрах, і на селі наростало невдоволення трудящих своїм безправним становищем, жорстокою експлуатацією й безпросвітністю, свавіллям капіталістів та поміщиків, глитаїв-куркулів, визрівала класова свідомість пролетарів міста й села.

Це яскраво, правдиво відобразили у своїх творах видатні представники української літератури: Тарас Шевченко, Павло Грабовський, Леся Українка, Іван Франко («Борислав сміється», «Boa constrіctor»), Михайло Коцюбинський («Fata Morgana», «Коні не винні»), Панас Мирний («Хіба ревуть воли, як ясла повні»), Іван Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Бурлачка»), Марко Кропивницький («Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»), Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) («Наймичка», «Хазяїн», «Сто тисяч», «Мартин Боруля»), Михайло Старицький («Не судилося»), Ольга Кобилянська («Земля»), Василь Стефаник («Камінний хрест») та інші.

Цими письменниками талановито показано життя й побут українського народу в умовах буржуазно-поміщицького ладу, процеси пролетаризації села, мерзоти капіталістичного хижацтва, цинізм політичного дворушництва фальшивих «друзів народу», які догідливо прислуговували експлуататорам.

На жаль, з названими творами практично не знайома нинішня молодь. Вони практично не видаються, не вивчаються в школі, по суті, замовчуються тими, хто хотів би зобразити дореволюційну Україну мало не якимось «ідилічним раєм», де панували мир і благодать.

Подвижницька діяльність революційних демократів — літераторів, учених, діячів мистецтва й культури — відіграла величезну роль у підвищенні свідомості пригноблених мас, наданні їхнім активним протестним настроям організованого характеру. Водночас на стан українського суспільства великий вплив справляли буржуазна ідеологія, індивідуалістська, користолюбна психологія куркульства, яке було базою дрібнобуржуазних націоналістичних партій, опорою всіх виникаючих тут контрреволюційних маріонеткових «урядів» (Центральної Ради, Гетьманату, Директорії), розгулу політичного бандитизму, що лютував в Україні після жовтня 1917 року ще кілька років, включаючи 1921 рік. Вплив куркульства давався взнаки й у наступні роки, особливо в період колективізації та голодні 1932—1933 роки. Треба було багато часу, щоб подолати те, що В. І. Ленін називав «гігантською дрібнобуржуазною хвилею, яка захлеснула все після Лютого 1917 року».

В. І. Ленін розумів, що тільки «при єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови» (т. 24, с. 125). І весь хід історичного розвитку, включаючи нинішній період, підтверджує вірність ленінської ідеї спільності корінних класових інтересів робітників України й Росії. Водночас, закликаючи українських робітників до інтернаціональної єдності з російським пролетаріатом, до спільної боротьби проти царизму, В. І. Ленін, більшовики вели послідовну боротьбу проти великодержавного шовінізму, проти українських та інших буржуазних націоналістів, твердо відстоювали право українського народу на вільний розвиток і державний суверенітет.

Доречно у зв’язку з цим нагадати про такий епізод. Коли царські власті заборонили проведення будь-яких зборів, вечорів, інших заходів у зв’язку з відзначенням у 1914 році 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, газета «Правда» виступила зі статтями, в яких затаврувала ганьбою царизм і закликала трудящих до протесту проти заборони вшановування пам’яті поета.

На заклик більшовиків демонстрації, політичні, інші виступи проти національної політики царизму відбулися в Києві, Харкові, Катеринославській, Полтавській, Херсонській, Волинській губерніях.

В. І. Ленін пильно стежив за політичними процесами, що відбувалися в Україні, з розумінням ставився до національних почуттів українського народу, до його прагнення утвердити свою державність. Відповідаючи на обвинувачення в «надмірному «випинанні» національного питання в Україні», він висловив кілька принципових міркувань, які зберігають свою актуальність і сьогодні. Дозвольте нагадати деякі з них.

«...Ігнорувати значення національного питання на Україні.., — підкреслював Володимир Ілліч, — значить робити глибоку і небезпечну помилку... І, як інтернаціоналісти, ми повинні, по-перше, особливо енергійно боротися проти залишків... великоруського імперіалізму і шовінізму у «російських» комуністів; по-друге, ми повинні саме в національному питанні... іти на поступки» (т. 40, с. 18);

«Нас анітрохи не може здивувати — і не повинна лякати — навіть така перспектива, що українські робітники й селяни перепробують різні системи і протягом, скажемо, кількох років випробують на практиці і злиття із РСФРР, і відділення від неї в окрему самостійну УРСР, і різні форми їх тісного союзу, і т. д., і т. ін.» (т. 40, с. 19);

«Ми хочемо добровільного союзу націй, — такого союзу, який не допускав би ніякого насильства однієї нації над одною, — такого союзу, який ґрунтувався б на цілковитому довір’ї, на ясному усвідомленні братерської єдності, на цілком добровільній згоді. Такий союз не можна здійснити відразу, до нього треба допрацюватися надзвичайно терпеливо й обережно, щоб не зіпсувати справу, щоб не викликати недовір’я, щоб дати зжити недовір’я, залишене віками гніту поміщиків і капіталістів, приватної власності і ворожнечі за її поділи й переділи» (т. 40, с. 41).

Партія, радянський уряд послідовно дотримувалися цієї лінії. Варто нагадати історичні факти. Відразу після жовтневих подій у Петрограді Центральна Рада, яка оголосила себе «верховним органом влади» в Україні, по суті, дезорганізувала загальний фронт, почала роззброювати радянські полки й Червону гвардію в Україні, відмовилася пропускати через територію України радянські війська для боротьби з контрреволюційними бандами Каледіна, які осіли на Дону.

У зв’язку з цим 4 грудня 1917 року було передано «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради», в якому Раднарком, звертаючись до українського народу, урочисто заявив: «...Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо народну Українську республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними. Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно» (т. 35, с. 137).

Одночасно Раднарком обвинуватив Центральну Раду в тому, що, «прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже виражається в невизнанні Радою Рад і Радянської влади на Україні...» (там же, с. 138). Ця двозначна політика, говорилося далі в Маніфесті, позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного виразника трудящих і експлуатованих мас Української республіки. Раднарком заявив також, що «вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні» (там же, с. 139), якщо протягом 48 годин Рада не заявить, що зобов’язується припинити спроби дезорганізації загального фронту, сприятиме революційним військам у боротьбі з Каледіним.

Лідери Центральної Ради («соціалісти» М. Грушевський, В. Винниченко та ін.) приховали від громадськості наявну в Маніфесті декларацію радянського уряду про беззастережне визнання права українського народу на утворення самостійної держави. Навколо абсолютно справедливих вимог до Ради було зчинено провокаційний галас, у суспільство запущено дезінформацію про те, що радянські війська нібито повели наступ на Україну.

Це спровокувало істеричну реакцію буржуазних націоналістів, і вони фактично зірвали роботу Всеукраїнського з’їзду Рад, що зібрався в Києві. В обстановці, що склалася, 127 делегатів з’їзду, які представляли 49 рад різних регіонів України, змушені були перебратися в пролетарський Харків, де й відбувся історичний Перший Всеукраїнський з’їзд Рад.

З’їзд урочисто заявив, що «влада на території Української республіки відтепер належить лише Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів... і Україна оголошується Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».

У постанові з’їзду було також зазначено, що «Центральна Рада не може бути визнана урядом робітників і бідніших селян України». Було прийнято рішення «встановити між робітничо-селянським Урядом Російської Федерації... і робітничо-селянським Урядом України повну узгодженість у цілях і діях, необхідну в інтересах робітників і селян всіх народів Російської Федерації». З цією метою Українська республіка була проголошена «федеративною частиною Російської республіки».

В. І. Ленін розцінив такий розвиток подій як свідчення «нового групування класових сил, що відбувається в процесі боротьби між буржуазним націоналізмом Української ради... і Радянською владою» (т. 35, с. 158). У цій боротьбі, яка тривала ще більше трьох років, ленінський Маніфест, а також Декрети про мир, про землю, прийняті Другим Всеросійським з’їздом Рад, стали для українських більшовиків програмними документами, керуючись якими, вони змогли переконати й привернути на свій бік переважну більшість українського народу, змінити докорінно співвідношення класових сил на користь соціалістичної революції й соціалістичного будівництва.

Виважена, реалістична, пройнята повагою до українського народу, його прав, сподівань і волі політика більшовицької партії привела до того, що український народ став на бік Радянської влади, утворив свою суверенну державу, добровільно вступив у союзницькі відносини з Радянською Росією — Договір про військовий і господарський союз між Українською РСР і РРФСР було підписано в грудні 1920 року.

А в грудні 1922 року Українська РСР разом із РРФСР, Білоруською РСР і Закавказькою Федерацією стали засновниками Союзу Радянських Соціалістичних Республік, побудованому на ленінських принципах: усі радянські союзні республіки були рівноправними, добровільно об’єднаними суб’єктами Союзної держави із збереженням за ними права вільного виходу із Союзу. Такими є факти.

Хотів би наголосити на тому, що в ті роки, коли трудящі України при підтримці робітників Росії вели нелегку боротьбу за соціальне й національне визволення, особливо проявилися такі одіозні риси українських буржуазно-націоналістичних діячів, як нещирість і продажність, дворушництво, нетерпимість до всього російського і руського й водночас готовність догідливо служити іншим зарубіжним хазяям. Гадаю, є підстави стверджувати: туди, у ті часи, йдуть коріннями якості нинішніх українських правителів з їхнім дворушництвом, оскаженілою русофобією, плазуванням перед Заходом, презирством до власного народу.

Це можна бачити на багатьох конкретних фактах.

У лютому 1918 року представниками Центральної Ради на переговорах у Брест-Литовську потай від делегації Радянської Росії було підписано договір з делегацією Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина). Це було не тільки зрадницьким ударом у спину Радянській Росії, для якої переговори в Брест-Литовську завершилися через позицію представників Центральної Ради й безвідповідальну поведінку Л. Троцького укладенням грабіжницького, «похабного», за висловом В. І. Леніна, миру, а й прямою зрадою національних інтересів України та її народу.

За договором Центральна Рада дала згоду на введення в ще не захоплені області України австро-німецьких військ (24 піхотні і 4 кавалерійські дивізії), зобов’язалася вивезти до 1 липня 1918 року в Німеччину 1 млн. тонн зерна й поставляти надалі «надлишки» сільськогосподарських продуктів — як «компенсацію за визволення від більшовизму». Тим самим тодішні українські правителі фактично легалізували окупацію України австро-німецькими військами, дали згоду на пограбування її продовольчих і сировинних ресурсів, терористичне придушення визвольного руху трудящих. Західним партнерам було відомо, що вони укладають договір з політичним трупом: напередодні підписання договору Центральну Раду було вже вигнано з Києва, у місті встановилася Радянська влада. Держави-окупанти дали Центральній Раді можливість повернутися в Україну на правах маріонеткового уряду.

Щоправда, невдовзі німецькі окупанти самі розігнали Центральну Раду, зробивши це в принизливій формі. Центральна Рада була замінена відвертою буржуазно-поміщицькою диктатурою Гетьманату монархічного штибу на чолі з новою маріонеткою П. Скоропадським, котрий також довго не протримався й поступився місцем так званій Директорії, про яку говорили: «У вагоні Директорія, під вагоном — територія». Саме на таку територію поширювалася її влада.

Мимоволі напрошуються аналогії.

Подібно до того, як уявна влада Центральної Ради й Гетьманату трималася на багнетах австро-німецьких окупантів, в обозі гітлерівських окупантів прибули в Україну в 1941 році їхні націоналістичні пособники — стецьки, шухевичі та інші, яких теперішній ющенківський режим зводить у ранг «героїв» України.

Подібно до того, як у 1918 році німці безцеремонно розганяли Центральну Раду, так і гітлерівці могли посадити у в’язницю українських націоналістів, якщо вони, на думку нових хазяїв, «дуже заривалися».

Безпосередньо перед підписанням договору у Брест-Литовську й окупацією України австро-німецькими військами Центральна Рада, яка завершувала своє існування, прийняла так званий Четвертий Універсал, яким Україна проголошувалася незалежною державою. А в 1991 році тодішні керівники України (Л. Кравчук, І. Плющ) усе робили, щоб зірвати підписання нового Союзного договору й розвалити Союзну державу. Л. Кравчук разом з іншими «біловезькими зубрами» (Б. Єльциним і С. Шушкевичем) оголосили про «припинення існування СРСР як геополітичної реальності». При цьому Л. Кравчук послався на результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.

Підписавши Угоду про створення «Співдружності Незалежних Держав» (замість злочинно зруйнованого Радянського Союзу), українські керівники, як з’ясувалося, і не думали її виконувати: вони фактично торпедували виконання Угоди й прирекли Співдружність на повільне вгасання.

Країні нав’язано курс на так звану інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури, вступ до НАТО. А це реально загрожує закріпленням України як маріонетки США й верховодів Альянсу, перетворенням її якщо не на ворожу Росії, то у будь-якому разі на недружню їй державу з усіма наслідками, що звідси випливають.

В. Ющенко твердить про «вічне стратегічне партнерство» з Росією. Але за два з лишком роки не проведено жодного засідання Комісії Ющенко — Путін, а між президентами держав — «стратегічних партнерів» за останній рік не відбулося, по суті, жодної серйозної зустрічі. А тим часом українсько-російські відносини внаслідок такої позиції української влади погіршуються — на шкоду насамперед інтересам нашого народу.

Складається враження, що В. Ющенко та його націоналістичне охвістя свідомо провокують — одну за одною — акції, які підривають основу не те що для довірчих, а просто для нормальних відносин між сусідніми державами. Чи не про це свідчить указ Ющенка про відзначення 300-річчя зради гетьмана І. Мазепи й укладення українсько-шведського договору, спрямованого проти Росії?

Тимчасові правителі, які приходили у владу, завжди торгували Україною оптом і вроздріб. Прагнучи втриматися при владі, вступали в зговір то з німцями, то з французами, то з поляками, а то ще з кимось, хто більше заплатить.

Сьогодні В. Ющенко піднімає на щит С. Петлюру як «національного героя» України. Але ж цей «герой» підписав у квітні 1920 року у Варшаві так звану Політичну конвенцію між Польщею й УНР. Відповідно до цього документа, який мав таємний характер, Польща «визнала Директорію незалежної Української Республіки на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою як верховну владу в УНР». А за це Петлюра віддав Пілсудському всю Західну Україну зі Львовом, аби тільки в’їхати на півтора місяця до Києва в обозі польської армії...

Уроки тих буремних років дуже повчальні. Ігнорувати їх було б серйозною помилкою. Тим більше що нинішні можновладці України поводяться як духовні спадкоємці буржуазно-націоналістичних лідерів 1917—1920 років. А це загрожує втратою Україною її реального суверенітету і незалежності.

Донести до народу історичну правду, показати всю небезпеку політичного курсу, який здійснюється нинішнім антинародним компрадорським режимом, — найважливіше наше завдання.

Перемога ідей Жовтневої революції — шлях до прогресу і процвітання

Перемога ідей Жовтневої революції, утвердження Радянської влади, входження України — на рівних правах з іншими республіками — у Союз Радянських Соціалістичних Республік у грудні 1922 року, розгорнуте соціалістичне будівництво відкрили нашому народові шлях до прогресу й процвітання. Нелегким був цей шлях, нашому народові довелося пережити чимало страждань і зазнати великих жертв.

Саме в сім’ї братніх народів Радянської країни, завдяки Радянській владі, під керівництвом Комуністичної партії український народ реалізував свої історичні сподівання:

— Україна здобула свою державність;— у її історичних межах були возз’єднані споконвічні землі;— за найважливішими показниками індустріального та сільськогосподарського розвитку Україна вийшла на передові позиції в Європі;— досягнення українських учених у багатьох сферах науки, розквіт самобутньої культури нашого народу прославили Україну у світі;— Українська РСР стала однією із засновниць і авторитетних членів Організації Об’єднаних Націй.

Встановлення Радянської влади, утворення й розвиток Української РСР соціалістичним шляхом дозволило Україні здобути всі якості сучасної високорозвинутої нації.

У складі Союзу РСР Україна одержала простір для утвердження й розвитку національної державності й міжнародної суб’єктності.

У країні були сформовані економічні, організаційні й інфраструктурні передумови для становлення потужного народногосподарського комплексу, подолання економічної відсталості й вирівнювання регіональних відмінностей.

Докорінно змінилася соціально-класова структура суспільства. Замість станів розділеного соціуму склалася структура, характерна для індустріального суспільства в складі промислового висококваліфікованого робітничого класу, сільськогосподарських працівників, орієнтованих на інтенсивні методи праці, сучасний інженерно-технічний клас, потужні загони вчених, діячів мистецтва, працівників культури.

Здійснено масштабний прорив у сфері освіти. Радянська система освіти була кращою у світі, для багатьох, у тому числі передових країн, слугувала прикладом для наслідування.

Неоціненне значення мало утвердження колективістських засад суспільного життя, інтернаціоналістських переконань, гуманістичної моралі.

Нарешті, розвитком у єдиних державно-територіальних рамках були створені унікальні умови для зміцнення національної єдності, культурного відродження, збереження національної ідентичності.

Що можуть протиставити цьому нинішні «національно свідомі» верховоди України, які своєю бездарною політикою розвалили вітчизняну економіку, довели до зубожіння десятки мільйонів людей, завдали важких ударів по українській науці, розколюють країну? А те, що в мирний час, коли не було посух, природних катаклізмів, масових епідемій, населення України зменшилося на 6 мільйонів чоловік, а 5—7 мільйонів змушені шукати засоби до існування через принизливе становище «гастарбайтерів» в інших країнах, — чи це не геноцид власного народу?

Хіба не зрозуміло для будь-якої, хоч трохи грамотної людини, що якби не було Жовтневої революції, Радянської влади, великої Союзної держави, яка вистояла в протиборстві з ударним загоном світового імперіалізму — фашизмом, Україна залишалася б Малоросією у межах двох-трьох імперських генерал-губернаторств, а мільйони українців Галичини, Волині, Буковини, Подунав’я, Закарпаття залишалися б людьми другого сорту в інших державах? І про це необхідно нагадати нашим співвітчизникам.

Сьогодні дедалі більше людей замислюються над тим, що вони втратили після антисоціалістичного перевороту й реставрації капіталізму в нашій країні у 1991 році, як вийти з того становища, в якому опинилася Україна в результаті 17-річного панування кримінально-олігархічного компрадорського капіталу та його націонал-шовіністичних пособників.

Зрощування бізнесу й влади, кримінальна приватизація, монополізація великим капіталом більшості секторів національної економіки, безпрецедентна концентрація виробничих і фінансових активів у руках обмеженої кількості олігархічних груп поставили переважну більшість громадян у становище повної відчуженості від власності на засоби виробництва й доходів від їх використання, призвели до надзвичайного майнового розшарування в суспільстві, украй небезпечного поглиблення прірви між багатими і бідними.

Як повідомлялося в пресі, статки ста найбагатших сімей в Україні обчислюються величезною сумою — 70 млрд. доларів, що дорівнює приблизно половині валового внутрішнього продукту, виробленого в 2007 році. Відбувається радикальна зміна характеру експлуатації.

Відходить у минуле банальна недоплата за виконувану роботу. Інфляція й фінансові спекуляції, кабальне кредитування й обман акціонерів, маніпуляції з цінами в умовах безконтрольної монополізації, зниження якості товарів, «економія» на екологічній і технічній безпеці — так сьогодні капіталісти «відшкодовують» витрати на робочу силу. Одне слово, грабують і працюючих, і непрацюючих — усе суспільство.

Це необхідно враховувати у практичній роботі з організації мас на боротьбу з антинародним, експлуататорським режимом. Особливого значення в цих умовах набуває роз’яснення людям небезпеки популістської демагогії. Будьмо відвертими: багато хто ще вірить «солодкоголосим сиренам», їхнім безвідповідальним обіцянкам відділити бізнес від влади, поліпшити умови життя, повернути за два роки трудові заощадження (навіть не заїкаючись при цьому про необхідність справедливої індексації вкладів).

Допомогти людям прозріти, залучити до активної боротьби за повернення влади трудящим — невідкладне завдання. Нашим бойовим гаслом має бути повернення втрачених соціальних і політичних завоювань Жовтневої революції — гарантованих прав на працю й на відпочинок, на забезпечену старість і гідне соціальне забезпечення, на безплатні освіту й охорону здоров’я, на реальну участь у вирішенні корінних питань життя держави й суспільства, відновлення соціальної справедливості.

Цьому підпорядковано діяльність нашої фракції у Верховній Раді. Ми розуміємо всю міру відповідальності, що лягає на Комуністичну партію — єдину ліву силу, представлену нині у парламенті. Нами підготовлено комплекс законопроектів, спрямованих на забезпечення надійного захисту конституційних прав і законних інтересів трудящих. Цьому завданню підпорядковано і наш проект нової редакції Конституції України.

Ситуація, в якій опинилася країна, — триваюча криза, катастрофічне погіршення життя більшості народу, безпрецедентна корумпованість владних структур, грубі порушення Конституції, законів держави, прав і свобод громадян, неефективність існуючої системи влади, зростаюча загроза фашизації державного життя, встановлення націоналістичної диктатури, — настійно вимагає спільних, узгоджених дій сил, які не сприймають нинішній кримінально-олігархічний режим і щиро сповідують ідеї соціальної справедливості й справжнього народовладдя.

Нагальною потребою стають узгоджені дії лівих та лівоцентристських сил як громадського об’єднання прихильників ідеї соціальної справедливості. Таке об’єднання могло б ґрунтуватися, на нашу думку, на таких засадах:

— спільність мети — на першому етапі завдати поразки антинародному режиму й привести до влади коаліцію лівих та лівоцентристських сил для переходу до глибокого реформування суспільства на засадах соціальної справедливості;

— організаційна самостійність і рівність прав політичних партій і громадських організацій, які об’єдналися у Форум лівих та лівоцентристських сил;— узгодження позицій і тактики з питань, з яких погляди суб’єктів Форуму збігаються.Наша партія активно сприятиме такому об’єднанню.

Боротьба за відродження ідей і справи Великого Жовтня

Основоположники наукового соціалізму передбачали, що шлях до соціалізму буде непростим і нелегким. «Революція може складатися і, мабуть, складатиметься, — говорив Володимир Ілліч, — з довгорічних битв, з кількох періодів натиску, з проміжками контрреволюційних судорог буржуазного ладу» (т. 27, с. 53).

Життя дало серйозний урок, підтвердивши вірність ленінського застереження про те, що «Після перемоги революції над контрреволюцією, контрреволюція не зникне, а, навпаки, неминуче почне нову, ще запеклішу боротьбу» (т. 11, с. 26). На жаль, післясталінське керівництво КПРС і Радянської держави не прислухалося до застережень вождя.

Але тимчасова поразка соціалізму в СРСР та в ряді інших держав не зупинила поступу людства до справедливого ладу — соціалізму. Ідеї, з якими перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція, принесли видатні досягнення народам Китайської Народної Республіки, Соціалістичної Республіки В’єтнам. Ці ідеї надихають громадян Республіки Куба, Корейської Народно-Демократичної Республіки на опір диктату американського імперіалізму, на героїчну працю для зміцнення своїх країн, на втілення в життя принципів соціалізму.

У нас попереду нелегка боротьба за відродження ідей і справи Великого Жовтня в нашій країні. Проти нас ополчилися всі темні сили реакції. Найагресивніші з них, підтримувані ющенківським режимом, вимагають заборонити Компартію, влаштувати над нею суд, знести всі пам’ятники радянської епохи.

Особливу небезпеку становить те, про що говорив В. І. Ленін: «Контрреволюційні періоди знаменуються, між іншим, поширенням контрреволюційних ідей не тільки в грубій і прямій формі, але також більш тонкій, саме у вигляді зростання обивательського настрою серед революційних партій» (т. 14, с. 39). А це породжує в багатьох песимізм, приреченість, пасивність.

Визначаючи стратегію й тактику комуністів на сучасному етапі, ми виходимо з кількох ключових характеристик сучасного українського суспільства й держави.

По-перше, в Україні за роки незалежності остаточно оформилася модель олігархічного капіталізму. Як показали останні дострокові парламентські вибори, саме він сформував систему керованої демократії. Групи великого капіталу, котрі вступили в змову, встановили технологічний і маніпулятивний контроль над формуванням громадської думки й народним волевиявленням. Ця система спрацьовує тому, що населення проявляє пасивність і політично дезорієнтоване.

По-друге, відбулися істотні зміни в класовій структурі українського суспільства й структурі соціальних відносин.

По-третє, необхідно також враховувати зміни характеру експлуатації. Сучасні форми експлуатації не тільки дозволяють грабувати трудящих, а й дають можливість грабіжникові «замести сліди». Ховаючись за спинами підставних осіб і «фірмочок», олігархат уникає відповідальності за зубожіння населення. Освоївши популістську риторику, він уже сприймається населенням як потенційний рятівник від соціальної несправедливості.

Відновити зв’язок із соціальною базою комуністичного руху ми зможемо, тільки вирвавши трудові класи з «липких обіймів» маніпуляторів свідомістю. У цьому плані важливим завданням для КПУ є посилення позицій серед індустріальних робітників, міського пролетаріату. Для цього партійний актив на місцях повинен активно включатися в життя трудових колективів.

По-четверте, завдання комуністів — допомогти населенню сповна використати свої соціальні й політичні права. І робити це постійно, а не делегувати олігархату можливість розпоряджатися своєю долею й загальнонародним надбанням.

На сьогодні комуністи — єдині послідовні прихильники розвитку представницької демократії. Це стосується не тільки скасування поста президента й посилення ролі Верховної Ради. Комуністи виступають за розвиток усіх форм самоврядування, широке застосування практики референдумів і плебісцитів, удосконалення механізму формування представницьких органів влади.

Ми також виступаємо за відновлення інститутів народного контролю. Посилення контролю з боку суспільства й широка участь громадян у процесі прийняття важливих державних рішень зроблять неможливою політичну корупцію. Тільки в цьому разі нам вдасться зламати режим «демократії для обраних» і забезпечити захист інтересів усіх соціальних верств і груп населення. Трудові класи становлять 90% українських громадян, і їхні права та інтереси повинні бути враховані й захищені.

Вважаємо, що основною умовою реалізації програми широких політичних і соціально-економічних перетворень може стати тільки перемога лівоцентристських сил на парламентських виборах і формування лівоцентристської парламентсько-урядової коаліції. І це завдання можливо вирішити вже під час наступних виборів.

Звичайно, розуміємо всю повноту відповідальності, що лягає на нас сьогодні. Як і раніше, комуністи робитимуть усе від них залежне, щоб на парламентському рівні захищати інтереси людей праці. Однак ми вважаємо, що тільки об’єднані ліві сили зможуть максимально ефективно протистояти гегемонії великого капіталу.

Це завдання має як внутрішній, так і зовнішній вимір.

У національному масштабі ми будемо працювати над створенням Лівого фронту — громадського руху, який стане організаційною основою узгоджених дій громадських та політичних організацій соціалістичної орієнтації.

При цьому не ставимо завдання об’єднати в рамках Лівого фронту керівництво лівих партій. Цей громадський рух повинен заявити про себе не як нова політична організація, а як опозиція дією, у вигляді спільних масових акцій протесту трудящих проти політики олігархічної влади.

Усвідомлюємо небезпеку штучного замикання в національних рамках. Правління олігархічних кланів в Україні підтримується всім глобальним капіталістичним світом. За таких умов ізольованість лівого руху стає прелюдією до поразки. Щоб перемогти, комуністи України повинні зайняти гідне місце в складі оновленого глобального соціального руху.

Здобуваючи уроки з пройденого шляху, аналізуючи причини поразок, важливо пам’ятати, що справа Великого Жовтня, справа соціалізму, за які віддали свої життя наші героїчні попередники, нездоланні. Ідеї Жовтневої революції переможуть!

Петро СИМОНЕНКО,перший секретар ЦК Компартії України,голова фракції КПУ у Верховній Раді України.Друкується в рахунок квоти фракції КПУ у Верховній Раді.