Інтернатівцям тепло і затишно

Спочатку до віддаленої від райцентру застави провели стараннями народного депутата газ. Потім замінили теплотрасу. Торік, розповідає Валентина Шумило, заступник директора, відремонтували спальний корпус. Стіни казарм одразу стали «євростінами», поміняли вікна та двері на пластикові. Якраз у день відвідин школи будівельники доводили до кондиції фасад. Нинішнього літа і навчальний корпус оновили, і їдальню.

У школу завезли ліжка, покривала, столи, килимові доріжки, м’який інвентар, іграшки тощо.

І це все — за державний кошт. А ще — за спонсорські внески, про що подбала директор Євгенія Дунда.

За державний рахунок придбали комп’ютерний клас. Голенищівські педагоги та обласне управління освіти і науки вже апробували техніку, провівши семінар на тему соціально-правового захисту сиріт.

Віра ШПИЛЬОВА.

Хмельницька область.

Школа за ними не плаче

За даними Держкомстату України, 2006-го кількість дітей та підлітків, які з різних причин не навчалися, становила 14,8 тисячі осіб, у 2001-му — 46,4 тисячі, у 2005-му — 17,5 тисячі.

За оперативною інформацією регіональних управлінь освіти і науки, станом на 1.10.2007 року не були охоплені навчанням 2,8 тисячі дітей.

Чому вони не відвідують навчальні заклади?

По-перше, відсутній механізм реалізації п. 2 ст. 29 та п. 5 ст. 6 Закону України «Про загальну середню освіту» стосовно обов’язків батьків та їхньої відповідальності за здобуття дітьми повної загальної середньої освіти (тому педагоги не мають реального впливу на них).

По-друге, у зв’язку з виїздом батьків на заробітки діти залишаються без належного догляду.

По-третє, багатьох хлопців і дівчат залучають до роботи на присадибних ділянках, виробництві тощо.

Асоціальна поведінка окремих учнів (схильність до бродяжництва) теж істотно псує статистику про відвідування шкіл.

Чотири «ні». А можна й більше

«Голос України» під заголовком «Позбавте нас ганебного тестування» 14 грудня 2007 року опублікував листа одинадцятикласниці з Донецька Олександри Посмітної. Вона критикує рішення Міністерства освіти і науки проводити підсумкову атестацію у школах та зарахування до вищих навчальних закладів винятково за результатами тестування.

Зізнаюсь: я не прихильник зовнішнього незалежного тестування, хоча, як законослухняний ректор, звичайно, виконуватиму наказ міністерства. Та вважаю своїм обов’язком проілюструвати, що система, яка вводиться, в проекціях на наступні роки матиме більше недоліків, ніж переваг. Позаторік свої сумніви я виклав у кількох листах до міністра та його заступників, але жодної відповіді не отримав. Тож, вважаю, маю моральне право винести ці сумніви на широкий загал. А не сприймаю я систему з чотирьох причин.

Причина перша. Позбавлення вчителів шкіл права брати участь у підсумковій атестації своїх вихованців, як і неможливість професорсько-викладацького складу ВНЗ формувати контингент першокурсників, — це прояв недовіри з боку влади до педагогів. Але ж відомо, що кожен вихователь виховує собі подібного. Тож принижені вчителі шкіл і професори університетів з часом стануть неспроможними прищепити вихованцям несприйняття приниження. А в нації, до лав якої вливатимуться молоді покоління, навчені терпіти приниження, є лише один шлях — стати сателітом. Тож, на мій погляд, підвищувати ступінь об’єктивності підсумкової атестації у школах та під час формування контингенту першокурсників у вузах необхідно не шляхом висловлення недовіри, а шляхом очищення від окремих нечестивців.

Причина друга. Рано чи пізно в центрі незалежного тестування утвориться окрема «технологічна лінія» із забезпечення пристойними сертифікатами дітей окремої категорії, причому функціонувати ця «лінія» з часом зможе незалежно від того, хто буде керівником центру. Таке вже спостерігається в Росії, де тестування ввели раніше. А оскільки в нас створено ще й 10 філій в областях, у керівників яких теж є діти, племінники і внуки, а серед них і такі, що не хотіли виконувати домашні завдання і вчитись, то можна уявити, якого масштабу набуде «технологія» отримання сертифікатів за відсутності пристойних знань. До речі, сьогодні діти з недостатніми знаннями теж навчаються в університетах, але за кошти своїх багатих батьків — це і справедливо, і дає змогу університетам в умовах недостатнього фінансування забезпечувати нормальний навчальний процес, у тому числі і для дітей бідних.

Причина третя. Сьогодні умільці вже навчились легко та якісно виготовляти дипломи, атестати, свідоцтва та інші документи. Уявіть, яких масштабів набуде виробництво «підпільних» сертифікатів. А з приводу кожного сертифіката запит до центру тестування робити не будеш. Можна прогнозувати масове зарахування до ВНЗ за сертифікатами, купленими в кулібіних.

Причина четверта. Відмінними сертифікатами будуть наповнені столичні університети і престижні факультети периферійних. Для відбору на перший курс доведеться вводити додаткові умови. Але ж цим, по-перше, нівелюється основна ідея тотальної сертифікації випускників шкіл — приведення їх до єдиних вимог, а по-друге, з’являється можливість у батьків судитись з приймальними комісіями на підставі того, що правила університетські будуть відрізнятись від правил міністерських. І якщо можливість вступати одразу до кількох ВНЗ сьогодні тримає в напруженні приймальні комісії лише влітку, то позовні заяви батьків будуть тримати в напруженні постійно.

Можна навести ще декілька причин, але і цих, гадаю, досить, щоб зрозуміти: намагаючись боротись з корупцією, запропонований спосіб породить з часом ще масштабнішу корупцію. Це розуміють навіть одинадцятикласники...

Тож я стверджую, що система прийому до Вінницького національного технічного університету (ВНТУ) є найоб’єктивнішою. Пороги, які треба подолати і з кожної дисципліни, і за сумарним конкурсним балом та можливість подавати заяви про вступ одразу на декілька спеціальностей дають змогу зарахувати абітурієнта на той факультет, на якому він зможе навчатись, і не загубити жодної розумної дитини під час вступної кампанії.

Борис МОКІН,ректор ВНТУ.

Вінниця.