«Якщо є картопля, то є все», — кажуть люди у Неньковичах Зарічненського району. Місцеві господарі, звикнувши садити її по гектару, а то й більше, нині дуже неохоче зменшують площі під цією основною культурою поліщуків. А доводиться — вже декілька років поспіль картопля тут вимокає. І годі вгадати, де її посадити. Посадиш на «грудочках», як називають тут підвищені місцини, то в сухий рік урожай висохне. Посадиш у низині, то в мокрий — вимокне. Садять, як правило, люди скрізь, щоб хоч щось вродило.

У центрі села можна побачити вантажівки з південних областей. Ось одна така з Миколаївської області привезла у Неньковичі пшеницю, щоб обміняти її на картоплю. За два її кілограми давали кілограм збіжжя. Коли ми засумнівались у вигоді такого обміну, міняльники здивувались: «А хіба ви купите в нас картоплю за гроші?» — «А по скільки б ви продали за гроші?» — «Ну не менш як по гривні!» — «загнули» ціну (схоже, для Неньковичів це хороша ціна).

Але живу копійку за основний тутешній товар дає мало хто. Заготівельники, щоб не гнати сюди машини порожняком, везуть у Неньковичі товар на обмін. Крупи, посуд, олію, електротовари, помідори, кавуни, зерно, текстиль та й практично всі товари промислової групи можна придбати тут просто на сільській вулиці в обмін на картоплю, яку жартома називають неньковицькою «валютою». «У нас як є картопля, то є все!» — сказав про своє село сільський голова Василь Свирид.

Але заробити на картоплі чимдалі складніше. Одні нарікають, що до села добираються менше заготівельників, другі — на ціни, які вони пропонують, а також на погоду, через яку картопля то вимокне, то засохне, на те, що на торфовищах через ненадійну роботу меліоративної системи її ні посадити, ні зібрати не можна вчасно. А на пісках урожай нікудишній, червивий, поточений дротяником наскрізь.

Колись тутешня меліоративна система — понад 1700 гектарів осушених земель — була гордістю району, розповіли в сільраді, а нині вона не обслуговується як слід, заростає корчами, що вже важко вибрати на осушених «грудочках» місця й під сінокоси.

— Стало на тих полях ще гірше, ніж було до меліорації, — висловила думку односельців Світлана Вознюк, тутешній соціальний працівник.

У меліораторів — свої резони. Виконуючий обов’язки начальника Зарічненського управління водного господарства Михайло Велінець упевнений, що для меліоративної системи поблизу Неньковичів робиться навіть більше, ніж треба. Бо якщо меліоратори постійно відкачують воду з усієї системи, то селяни використовують максимум 10 відсотків меліорованих угідь.

— Раніше, за Союзу, коли електроенергію ніхто не економив, — каже Михайло Миколайович, — качали воду із системи до дна — сушили то вже сушили. А тепер гроші на електроенергію бюджет суворо лімітує, то щоб мати можливість викачувати воду довше, меліоратори встановили зонові лічильники, котрі дають змогу фіксувати час використання електроенергії. Отож насоси на системі включають уночі, коли електроенергія найдешевша. Одне слово, що можуть і на що вистачає грошей, те й робиться. Шкода тільки, що робиться воно впорожні, і більшість меліорованих земель не використовується.

А як воно може використовуватись, коли немає ні потужних господарств, ні потужної техніки? Голими руками упоратись із чагарями, які відбирають золоті колись за своєю віддачею гектари, годі.

Отже, дика природа наступає на Неньковичі з усіх боків. Бо й далеко не всі поля, котрі не залежать від лімітів електроенергії і роботи насосів, обробляються. Площі під картоплею з року в рік усихають, залишені гектари заростають бур’янами.

— Зате як у нас навесні залито все, — кажуть працівники сільради та сільськогосподарського комунального підприємства «Злагода», — роздолля для гусей, качок. Журавлі є сірі і навіть лебеді.

— А скільки шкоди нам дикі кабани роблять! — додає секретар сільської ради Раїса Вишневська. — У мене 75 соток вівса витолочили.

Осідлавши нову тему, жінки навперебій розповідають, як кабани підкопують їхню картоплю — «оце як плужком іде рилом від початку аж у кінець рядка», як то один, то інший односелець рятувалися від них на деревах, як сільські винахідники додумались оберігати свої городи під лісом, включаючи на них радіо, щоб відлякувати кабанів.

Коротше кажучи, оце життя «на краю світу», як висловилась одна з неньковицьких жінок, має і свої переваги, і свої тіньові сторони. «Край світа», бо далі за Неньковичами — вже кордон з Білоруссю. Навпрошки човном через Прип’ять туди 4 — 5 кілометрів. У Неньковичах є навіть прикордонна застава — установа, що внесла різноманітність у життя села. Прикордонники, квартируючи в неньковицьких господарів, дають їм і такий-сякий заробіток, і свіжі життєві враження.

Начальник застави, веселий старший лейтенант родом із Черкас Дмитро Барвінок, згадує своє перше свіже враження про Неньковичі.

— Мене тут дуже вразив «масовий рух населення»: що чоловіча половина села масово виїжджає на заробітки і що всі постійно в клопотах — у будень не побачиш на вулиці людини, котра б тинялася без діла.

Отой масовий рух, про який казав начальник застави, відбувається тут переважно в бік Білорусі. Заробляють неньковицькі люди у сусідній державі на дуже незвичній роботі — збирають каміння на тамтешніх полях. Бо земля там дуже тим камінням всіяна, після кожної оранки воно виходить на поверхню. Його збирають, щоб очищати ріллю. Робота — майже каторжна. Потягаєш отак день відра з камінням, то ввечері не знаєш, де й руки подіти. Але неньківці на таку роботу просяться, бо це можливість заробити живий гріш. Зароблене в Білорусі витрачають уже вдома, бо там покупки нині невигідні — усе дорожче.

А витрачають зароблене в Неньковичах сьогодні переважно на комфорт. Пішла по селу з хати в хату тепер мода пробурювати свердловини, підводити до хат воду, під’єднувати до проточної води пральні машинки-автомати, бойлери для підігріву води, щоб можна було в селі помитися у ванні, як міським жителям.

Марія Чудинович похвалилася своєю новенькою стерильно-білою ванною кімнатою, в якій безшумно вертіла білизну пральна машинка, доки господиня на кухні смажила пончики.

— Усе за рахунок своїх мозолів, — казала Марія Олександрівна. — Торік продали картоплю та сіно (це ще один популярний у Неньковичах заробіток — накосити на «грудочках» сіна і продати зарічненським господарям, котрі не встигають заготовити корм для худоби, бо виїжджають влітку на заробітки. — Авт.), то й зробили цю ванну.

Сільський голова Василь Свирид хвалився порядками своїх односельців, як своїми власними. З усього видно: радий він за неньковицьких трударів, що своїми мозолями приносять у ці віддалені місця такі надбання цивілізації, котрими й у місті далеко не всі похваляться. Голова старається, щоб так само йшли в ногу з часом, як приватні господи, і громадські місця Неньковичів. Показав оновлений сільський клуб, на ремонт якого пішло 50 тисяч гривень. «Але було б ще дорожче, якби платили за роботи, — зауважив голова, — а не зробили все за рахунок громадських робіт». Нині у клубі навіть зал є з тренажерами, а поруч із ним душова кімната з тим-таки бойлером, щоб можна було прийняти душ після тренувань. Отже, не випадково, з часу відкриття після ремонту в квітні, завідувачка клубу Лідія Лукащук уже забезпечила два повні річні плани платних послуг, хоча ціна квитка на танці тут найнижча в районі — всього 50 копійок.

Комунальне підприємство у Неньковичах теж вдалося зберегти завдяки заповзятливості сільського голови. Коли розпайовували місцевий колгосп, він зумів відвоювати для громади два трактори, комбайн, вантажний автомобіль. Оперуючи цією технікою, сільське комунальне господарство обробляє односельцям городи, вивозить із лісу дрова, а з полів — урожай, не дає змоги приватникам наганяти ціни на обмолоті зерна комбайнами.

СКП дає селу й декілька робочих місць, бо, крім директора Катерини Казанчук, тут є ще різноробочі, тракторист і водій, і виручку для сільради. На ремонті доріг, навантаженні матеріалів (піску, щебеню), ремонтних роботах заробляє сільське комунальне підприємство не тільки у своєму селі, а й в окрузі — у Дубрівську, Вовчицях, Морочному...

Людмила МОШНЯГА,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.