У місті Яремче, що на Прикарпатті, на Новий рік урочисто вітали мільйонного туриста. Для такого невеличкого містечка ця цифра з шістьма нулями щось та значить! Недарма Яремче вважають лідером у розвитку сільського зеленого туризму в Україні. Та й зараз, хваляться тут, усі садиби заповнені туристами. Люди їдуть сюди з усіх усюд, бо можуть і цілющим повітрям насолодитися, і на лижах покататися, і національних страв скуштувати, і народні звичаї пізнати. Та ще й гірська природа підсобляє. У Карпатах випав сніг, яким тут газди тішаться, як малі діти. «То не сніг, а гроші падають з неба», — жартують вони.

Господарі знають, що кажуть. На карпатський сніг туристи летять, як мухи на мед. А відлетять — з «медом» залишаються місцеві жителі. Добре одним — добре й другим.

Пригадую, років п’ять тому знайома журналістка з Києва, начувана про карпатські принади, вирішила різдвяні свята вперше провести в горах. Розізнавши кілька телефонів приватних садиб, ми видзвонили газду, з яким обговорили умови відпочинку і ціну. Та коли товаришка опинилася в незнайомому місті, пан Микола, скориставшись її необізнаністю з місцевим туристичним ринком, загнув зовсім іншу ціну, твердячи, що ми його не так зрозуміли. Отож киянка поїхала додому з неприємним осадом: що гуцули — люди хитрі й з ними треба вухо гостро тримати. Відтоді в Карпати не приїжджає.

— І даремно, — каже заступник яремченського міського голови Ігор Яківчук, слухаючи мою оповідь, — бо ситуація круто змінилася. Нині ми створили інтернет-сайт, на якому всі наші садиби — як на долоні. Все тут розписано: і які умови проживання, і які послуги надають, і ціни на них, щоби туристів ніхто більше не дурив. А не так давно підкріпили цю інформацію ще й «смерічками» — спеціальними позначками у вигляді деревець, які інформують туриста про якість рівня послуг. Це ніби аналоги зірок, що їх присуджують у світі готелям. Адже Яремче нині доросло до того, що має різного гатунку садиби, тож не можна всіх їх ототожнювати з однаковими хатками. Одна «смерічка» — це одна якість, дві — вища. Власне, ті «смерічки» і мають допомогти споживачеві розрізняти садиби. Тож з такою інформацією клієнту тепер гріх нарікати на те, що сподівався на одне, а отримав інше. Садиби нині не ховаються за плечі інших. Ми є різні, кажуть вони. А ви вже прикидайте, що вам підходить. Власне, оті «смерічки» — це не лише орієнтир для туристів, а й стимул для газди. Бо кому не хочеться піднятися в ранзі до двох чи трьох «смерічок»? Тобто це заохочує до конкуренції, від якої в кінцевому результаті виграє турист. Цей наш досвід зараз хочуть запозичити на всю Україну.

Турист у Яремче нині й справді може перебирати садибами, як харчами. На території Яремченської міської ради їх офіційно зареєстровано 203, тоді як всього в Україні — 608. Тож не випадково сюди часто приїжджають високопосадовці, які курирують в нашій країні цю галузь, щоб довідатися, на яких дріжджах тут так росте зелений туризм.

— Ми робимо все для того, щоб у власників приватних садиб було якнайменше проблем, — діляться досвідом у міській раді. — Для цього при Фонді розвитку малого підприємництва створили інформаційний туристичний бізнес-центр. Якщо селянин вирішив зайнятися зеленим туризмом, то починає звідси. Перше, що йому потрібно, це бізнес-план. «Немає проблем», — відповідають у центрі. Вийшовши з бізнес-планом та побудувавши хатку, господар знову йде до центру: «Мене ніхто не пропагує». Центр і це бере на себе. Але пояснює правила гри. Тутешня влада прийняла регуляторні акти, згідно з якими господарі, котрі займаються туристичною діяльністю, щомісяця сплачують податок у розмірі 20 гривень до місцевого бюджету. 20 гривень — це ніби й невеликі гроші. Але ці кошти в центрі одразу спрямовують на рекламу господаря. А раз ми беремо на себе його популяризацію, то він себе добре почуває. Якщо ж селянин не хоче реєструватися, влада не може гарантувати туристові якість його послуг, а, отже, брати на себе популяризацію його садиби. Ось такі правила. Ми також пояснюємо господарям, що з часом у них можуть виникнути проблеми з газом чи електрикою. Влада готова лобіювати їхні інтереси. Та звідки ми знатимемо про ці проблеми, якщо вони не зареєструються? Тож така політика привела до того, що нині в Інтернеті вміщені всі яремченські садиби. Клієнт тепер може безпосередньо вийти на господаря і обговорити з ним усі питання.

Чи прибутковим є туристичний бізнес, яремченців можна не питати. Достатньо пройтися вулицями міста, де що не крок — якесь затишне гніздечко. «Якби діло того не було варте, не було б такої кількості нововідкритих садиб», — кивають на них фахівці. А для більшої переконливості наводять цифри: якщо в Яремче в 1998 році було 43 садиби, то нині — 203. Люди зрозуміли, що на зеленому туризмі можна розжитися. Однак спиналися вони на ноги самотужки. Державних інвестицій, кажуть, не було. Іноземних — також. Лише самоінвестиції. Наприклад, першим будинком зеленого туризму в Яремче був «Первоцвіт» — невеличка хатка лісничого, де могли прийняти кілька гостей. А нині на базі тієї хатки виріс великий відпочинковий комплекс з рестораном, конференц-залом тощо. Але хто Михайлюкові дав на те гроші? Все сам.

Щоб сільський зелений туризм в Україні рухався швидше, яремченці кажуть, що треба виробити модель відпочинкового будиночка — такий собі взірець того, який вигляд садиба повинна мати в ідеалі. Розробку таких моделей для кожного регіону могла би взяти на себе держава через Фонд розвитку малого підприємництва. У Яремче свого часу були започатковані три такі модельні будинки — Наталки Кульчицької, Михайла Марківа і Михайла Косила. Усі ці садиби тією чи тією мірою відповідають сучасним стандартам чи наближені до них. Але межі вдосконаленню не має. Вони нібито тільки задають моду. Кожен може такий модельний будинок припасувати до своєї місцевості, культури, етносу, облагородити на свій смак. Скажімо, соняшники навколо наших садиб виглядали б недоречно. А в інших регіонах — природно. Тож модельний будинок може бути розроблений окремо для 4—5 областей. І в Яремче уже цим займаються.

Є туристи — пливуть грошові ріки до бюджету. Місто Яремче 2007 року отримала 42 відсотки коштів до своєї казни за рахунок туристичної діяльності. Інвестиції у цю галузь становили 368 млн. грн., тоді як у 2002 році вони заледве сягали 1680 тис. грн. Та й мільйонний турист про щось говорить. Однак в Яремче нервують, бо ситуація видається такою, що зелений туризм нині випереджає законотворців.

— Ми хочемо, щоб держава дала нам чіткі правила гри і виписала їх через закони. Насамперед очікуємо від неї закону про сільський зелений туризм, — каже Ігор Яківчук. — Бо виходить дивна ситуація. Зелений туризм існує, а правової бази під нього і досі не створено. В результаті неясно, з якими мірками підходити до газдів садиб. Наприклад, я приймаю у власній хаті людей. І тут до мене приходять і кажуть: ти тепер підприємець, то оплачуй електроенергію за відповідними тарифами. Потягне ці тарифи нинішній господар? Може, варто йому дати на розкрутку якийсь термін, скажімо, п’ять років, а потім вимагати тієї платні? Бо такими тарифами дуже легко загнати садиби в «тінь». Хто від цього виграє? По-друге, хай би набрав повної чинності закон, що вже є, — про статус гірських населених пунктів, який передбачає допомогу горянам у соціальній сфері, будівництві доріг, меншу ставку кредитування на розвиток туризму. Господар готовий нині повертати кредит. Але відсотки хай би взяла на себе держава. А чому ні? Є й інша важлива проблема. Йдеться про те, що не можна допускати хаотичного розвитку туризму. Практично всі наші населені пункти незабаром матимуть генеральні плани розвитку своїх територій. Але тут неминуче постають питання врегулювання земельних відносин. Знову ж таки потрібні гроші на встановлення меж населених пунктів, бо не хочемо розмовляти з інвесторами, які приходять у туристичну галузь через «перепрошую, вам там хтось зробить». Інвестор повинен мати чітку картину, викладену в картографічних матеріалах. Ми також хочемо застерегти клієнтів, які бажають купити в селян кавалок землі, щоб ця територія не виявилася потім селевою, сейсмічною чи ще якоюсь. Генеральні плани дають тут ясність. Тому розвиватися без них — все одно що рухатися із зав’язаними очима. Варто подумати й над тим, чому міністерствам, які мають у своєму користуванні великі території лісів, не закласти у свої програми розвиток зеленого туризму через розвиток лісової рекреації, як це є в Європі? Адже практично лісова рекреація у Карпатах не використовується. Нині в горах є гуцул, який має хатку для приймання гостей, і є лісник, якому він завжди кланявся. Але ж туристи прямують до хат через ліс. То чому ці піші маршрути не зв’язати з садибами і зробити насправді розвиток лісової рекреації в Карпатах?

Усі ці проблеми було б легше вирішувати, якби на форуми, семінари з питань розвитку зеленого туризму запрошували представників органів місцевого самоврядування. Адже будь-який регуляторний акт має проходити крізь громадські слухання. А хто донесе ці проблеми до громади? Загалом я за те, щоб ініціатива завжди йшла знизу догори, а не навпаки. Тоді все в нас буде добре.