Поезія, що живить душу, немов цілюща волога. Чи ранить болем, що носить у собі митець, а потім вихлюпне на папір, а ти читаєш і дивуєшся, чому воно болить, оте, незнане тобою, повоєнне згорьоване село, вдова з маленькими дітьми і кривда, що, ніби розпечене залізо, обпікала, гнула до землі беззахисних матерів, насміхалася над скаліченими батьками, які принесли з війни не тільки глибокі рани у своєму тілі, а й віру, що в цьому мирному житті побільшає світла і сонця. Або й не принесли нічого, бо не прийшли, не повернулися...

Дивовижна поезія Дмитра Іванова у новій збірці «Здрастуйте! Я повернувся!», що вийшла минулого року у видавництві «Трійця», не модна, не крикливо-сучасна і така щемливо українська не лише мовою, а й образністю:

«Стала рілля у полі

Схожа на крила бусла».

Або ж: «Уже зима почовгала за гори...» Лише один рядок, вірніше слово, що надає зимі образу старої людини, яка доживає віку. Буває, читаєш вірш, і тільки й українського, що використана мова, а тут кожен вірш, кожен рядок вихоплений якщо не з часу, який хрипить до нас з «пілоток скров’янілих», то зринає з пам’яті домівкою, де

«Настояна на матіолі тиша

Приспала смаглі глеки на тину».

Або ж чарує рідним мотивом:

«І з колодязя коням в корито

Журавель наливав печаль»

чи

«Стоги, немов шапки козацькі,

Росли за ними на стерні».

Талант поета дає нам однаково зримі образи не тільки людей:

«Білявий хлопчик в білій льолі,

Немов метелик, з хати — пурх»,

а й того світу, в якому живе кожен із нас:

«А хата ця

Мов од гурту вмирать втекла»

чи

«Сахнувся степ і заточилась вись»,

«А біловиді берези

Кров свою людям здають...»

Хоча назвати це лише талантом — мало, адже талановитих людей багато, але відчути навколишність не тільки, як наш побут, не тільки флорою і фауною, а й частиною нас самих — може далеко не кожен. І не просто наділити природне явище людським характером, а одним лише штрихом (але яким!) вималювати образ без жодного епітету й жодного прикметника в такому кольорі й таким реальним, що його не тільки бачиш, але й чуєш: «Прореготав над краєм ураган».

За поезією Дмитра Іванова можна досліджувати багатство рідної мови, яка сьогодні нищиться принесеними з чужих земель словами, що вбивають у наших душах національну сутність, саме оту, вроджену з батькової любові, з маминої пісні «про нашого тата», з молитов, мовлених пошерхлими губами «Бабусь, збілілих під років дощем». Маловживані слова у сучасному світі, немов коштовне каміння, сяють із рядка в рядок у книзі «Здрастуйте! Я повернувся!» Наче і вони повертаються до нас разом із новою поезією Дмитра Іванова:

«Немов на шапці-бирці шлик,

Калина. Дрібно кетяжата

Тремтять на згорблених гілках.

То хутірця душа розп’ята,

А чи планида наша клята

Незгойно гибіє в снігах?..»

Слова, що творять неповторну образність твору, створюють національний колорит:

«І поки сміх жахливий вивергав,

У перевесло день і ніч крутив».

Або ж навертають на тривожний мотив, якого так багато в творчості поета:

«Село тремтіло, наче в пропасниці,

Чорніло поле глевко, мов закал»,

«Горить свіча душі моєї

І день, і ніч горить... Горить...»

Спрагла на талановите слово душа знайде в новій книзі Дмитра Іванова не тільки неповторну образність, яскраві характери, багатство слова, помножені на любов до отчого краю. За його творами можна вивчати післявоєнну епоху з її особливим драматизмом сирітства, соціальної двомірності, коли матері, дружини й діти загиблих на війні героїв потерпали не тільки від злиденного життя, а й від кривди своїх же односельців, тяжкої праці, приниження і беззахисності: «Ніч приходить довга у вбранні вдовинім», і не лише тому, що війна забрала чоловіка і батька маленьких дітей. І не тільки тому, що у світі сироті стало холодно і голодно:

«Вже під літо харчувались хроном.

Смажений він майже не гірчить».

У «Баладі про солдатську вдову» поет розкриває найжорстокішу правду воєнного і повоєнного часу, коли над вдовою збиткувався кожен, хто хоч трохи на селі мав влади і зовсім не мав совісті:

«Заберу бурячок — і діти

Ще до світу помруть... при тобі...»

Образ матері-вдови проходить через усю творчість поета. Але це не просто літературний образ, а частина того життя, з якого починається перше усвідомлення самого себе. Воно в автора названої книги зарубцювалося на серці гіркими спогадами сирітського дитинства:

«А там —

ні об’їждчиків злих з батогами,

Ні маминих сліз, ні обмовок бридких

І тато — живі ще й своїми руками

Такі ловкі шиють мені чобітки».

Кілька рядків — і перед читачем не тільки біографія митця, а й час, вкарбований у пам’ять батогом:

«Бригадир...

Схопив батіг-карбач.

І, коли відцвьохкувалась плата

(По разу за кожен грішний хвіст),

Думав я: «Впаде зимою хата,

Як з роботи зніме дядько Свист!

Обійшлося,

Тільки ще раз вранці

Посварив — і все. От благодать!

Спина заживе, як на собаці...

Сорочини жаль: не полатать».

Хоч би скільки було оцінок, хоч би скільки озвучувалося поглядів на той складний час для нашого народу, ці, виписані батогом на спині маленького хлопчика, свідчення — найправдивіший документ, який не зможе заперечити ні історик, ні час. Може, тому творчість Дмитра Іванова і сприймається по-особливому не тільки за високим рівнем таланту, а й за рівнем правди. Не художньої, ні. А саме тієї, яка не боїться обурення і ґвалту різнокольорових «патріотів», оголюючи виразки, що не прикрашають, не виправдовують і, тим більше, не списують ні на війну, ні на післявоєнні труднощі підлість і байдужість серед людей, нас, українців, які не подолала ні комуністична ідеологія, ні страх перед гнівом Господнім.

І вже зовсім не можна назвати інтимною ту частину поезії Дмитра Іванова, яка, мов запізніла спокута, озивається до матері. Хоча, звичайно, поет пише про свій біль і свою втрату, але пише так, мовби кожним рядком навертає читачів до тієї єдиної у світі людини, яка нас по-справжньому любила.

«Літо за літом минає...

Мамо, невже Вас немає?!

Мамо, присніться мені

Та поговорим хоч в сні».

І світ сиротіє без неї, і нас самих меншає в ньому, лише біль не відступає навіть з роками, а постійно живе у серці, мов його велика і незгоїма частина.

«Мамо, нема журавлів.

Восьму весну їх не бачу!

Ходить мій сум по землі,

По-журавлиному плаче...»

Майже кожен із митців колись звертається до теми матері. Але в більшості випадків на полотні художника ми бачимо його матір, як і в поезії чи прозі виписано почуття автора до своєї матері. Та коли читаєш поезію Дмитра Іванова, то разом з пекучими рядками запізнілої сповіді спокутуєш і свій гріх перед найдорожчою у світі людиною. Навіки втраченою.

Але чого не знайдеш у новій книзі поета (як, до речі, й у попередніх) — патетики, любові на показ: ні до України, ні до українства, ні до близьких серцю людей. Його любов межує з гнівом і болем, особливо за ту частинку рідної землі, яка горює, немов у рабстві, при доморощених яничарах.

«Тут люди — наче поторочі,

І сум такий (хоч вий!) блука,

Й хатам повибивавши очі,

Ганьбища нашого рука

Уже святі дерева нищить

Могильні. (Господи! Прости!)

І в небесах над кладовищем

Летять не гуси — а хрести.

Хрести з мого села втікають!»

Це той больовий поріг, за яким уже нічого немає — смерть фізична і духовна народу та нації, про яку сьогодні чомусь ми «соромимося» говорити, одурені й оглуплені новітніми ідеологами з чужих, не наших, земель.

Та, попри все, нова книга поезій Дмитра Іванова наповнена могутньою енергетикою любові до рідної землі й людей, які на ній живуть, енергетики надії, віри в те, що:

«Колись одужає Дніпро,

На прах розвіється руїна,

Колись повернеться ДОБРО

І скаже:

«Здрастуй, Україно!»

Поет — це камертон суспільства. І добре, коли він досконалий, адже тільки досконалість і довершеність творять справжнє мистецтво. Тоді кожен твір стає духовним надбанням, а книга — не просто літературним фактом, а подією в літературі, якою стала нова збірка поезій Дмитра Іванова «Здрастуйте! Я повернувся!»