Крокодилячі сльози над «Луганськтепловозом»

Відразу ж після того, як 28 березня 2007 року Фонд держмайна України провів конкурс із приватизації 76% акцій ВАТ «Луганськтепловоз», що належать державі, Ви дали завдання Генеральній прокуратурі та СБУ «розібратися» в цьому питанні, і зразу ж численні ЗМІ сприйняли цю Вашу ініціативу як сигнал «фас!» для масованих атак на ФДМ: «продаж незаконний», «зігноровано інтереси держави», «пограбували Україну» і т. д. Створюється враження, що за всі 112 років з часу заснування цього заводу в нього ніколи не було стільки захисників, як тепер. При цьому абсолютна більшість публікацій має явно провокаційний, зомбувальний для суспільства і русофобський характер. З більш як двох десятків статей на цю тему, уважно прочитаних мною тільки за останні дні, лише матеріали Наталії Максимець («Робітнича газета», 15.01.2008), Володимира Спектора («Товариш», 15.01.2008) й Алли Антіпової («Голос України», 13.12.2007) — всі автори з Луганська — відзначаються професіональним підходом, об’єктивністю і щирим болем за подальшу долю цього стратегічного підприємства.

Автор цих рядків — переконаний і послідовний державник і, відповідно, категоричний супротивник бездумного розпродажу найбільших підприємств, які становлять гордість вітчизняної індустрії. Але мене обурює те, що серед найзавзятіших «плакальників» за «Луганськтепловозом» ті люди з Вашого оточення, які стояли на чолі мародерської «прихватизації» і «завдяки» яким розграбовано і знищено сотні найбільших фабрик і заводів, перестали існувати цілі галузі промисловості.

Цим людям — і Вам у їх числі — насправді «до лампочки» і доля «Луганськтепловоза», і будь-якого іншого підприємства. Вважаю, що я маю право так казати, тому що дуже добре знаю факти бузувірського розграбування багатьох підприємств, а також імена «героїв» такого вандалізму, а що стосується конкретно «Луганськтепловоза» — теж вистачить матеріалу на цілу брошуру: насамперед я маю на увазі мої багаторазові звертання особисто до Вас як керівника Нацбанку, Прем’єр-міністра у зв’язку з тим, що систематично не виконувалися положення, передбачені в розпорядженні Кабінету Міністрів від 22.10.1992 р. № 313-р і в постанові Кабміну від 4.06.1994 р. № 364 «Про цільову програму розвитку залізничного транспорту України», згідно з якою на «Луганськтепловоз» було покладено основну роль з розробки й освоєння в найкоротші строки серійного виробництва нових тепловозів, дизельта електропоїздів, трамваїв за умови, що уряд забезпечить регулярне фінансування цих робіт з держбюджету, а Промінвестбанк надасть пільгове кредитування.

Колектив заводу самовідданою працею вчасно виконував свої завдання, а от графіки фінансування і кредитування постійно зривалися, і трудящі місяцями не одержували зароблені гроші. Мої звертання до Вас, Вікторе Андрійовичу, на жаль, завжди були безрезультатні, хоч Ви ніколи не скупились на обіцянки...

У нашій країні уряди змінювалися майже щорічно, і не могло бути й мови про розробку комплексних заходів для розвитку народного господарства та основних галузей, великих підприємств, що стосується повною мірою і «Луганськтепловоза». Його господарська діяльність залежала від того, чи є у владі впливова людина, яка розуміє важливість збереження флагмана вітчизняного локомотивобудування. Такими людьми в різний час були Леонід Кучма, Валерій Малев, Анатолій Кінах і особливо Георгій Кирпа, завдяки яким періодично з’являлися державні замовлення на виготовлення дизельі електропоїздів, а в основному завод виживав за рахунок того, що брався за виробництво будь-якої техніки, навіть далеко не профільної: шахтних електровозів і конвеєрів, поворотних кругів для депо і т. д. За роки незалежності держава не вклала у відновлення основних фондів жодної копійки, і «найновіше» обладнання на заводі встановлене до 1991 року! Це я кажу до відома тих журналістів, які, мов за вказівкою, почали «плакати», що у держави «вкрали» «Луганськтепловоз». Насправді для влади цей завод становив інтерес лише як об’єкт продажу: найкраще «штовхнути» його «своїм людям» задешево — про це скажемо трохи далі...

Особливо безвихідним стало становище луганських тепловозобудівників на початку 2007 року: держзамовлень практично нема, грошей нема і три—чотири місяці не виплачувалася заробітна плата.

Вам, Вікторе Андрійовичу, важко уявити себе на місці керівника багатотисячного виробничого колективу, змушеного дивитися в очі своїм працівникам, які місяцями не одержують зарплату, щодня відчуваючи німий докір своїх голодних дітей. Набагато легше клястися в любові до всієї «своєї нації».

Коли держава кинула напризволяще, у вир дикого ринку, одне з найбільших своїх підприємств, для його керівництва єдиною можливістю уникнути остаточної катастрофи стало прискорення приватизації. Колектив «Луганськтепловоза» з великим схваленням зустрів звістку про те, що інвестором заводу стала Керуюча компанія «Брянський машинобудівний завод», співробітництво з яким тривало вже багато десятиліть, як і з іншими профільними російськими підприємствами з Людинова, Коломни, Новочеркаська.

Весна 2007 року стала для «Луганськтепловоза» другим народженням: відразу ж було погашено всю заборгованість у заробітній платі; протягом минулого року зарплата на заводі підвищувалася тричі і її середній розмір досяг 1560 грн., а в основних цехах вона зросла до 2—3 тисяч гривень. Виробництво тепловозів збільшилося в 4 рази порівняно з 2006 роком. Кількість працівників зросла майже на тисячу чоловік. Ще райдужніші перспективи відкриваються перед заводом найближчим часом: якщо торік виготовлено 30 секцій тепловозів, то план на поточний рік — 110 штук! У 2008 році до колективу заводу має прийти не менше тисячі чоловік, а до 2012 року чисельність заводчан повинна зрости ще більш ніж на 4000 чоловік! Прийнято план науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, відповідно до якого в найближчі п’ять років буде розроблено й освоєно виробництво ряду нових тепловозів, електровозів, приміських дизель- і електропоїздів, а на оновлення основних засобів протягом 2008—2015 років намічається вкласти понад 1 млрд. грн. Нове обладнання вже почало надходити на завод. Про можливість такого швидкого відродження в колективі заводу ще рік тому не могли і мріяти. То чому, Вікторе Андрійовичу, відродження такого великого заводу стало небажаним явищем для України? Чому погано для країни те, що добре для трудового колективу, для 10 тисяч його працівників, десятків тисяч членів їхніх родин?!

У багатьох публікаціях ФДМ України звинувачують у тому, що він запровадив «несправедливі додаткові умови, які не дали можливості взяти участь у торгах ВАТ «Марганецький ГЗК» (пропонував за пакет акцій 400 млн. грн.), ВАТ «Дніпровагонмаш» (пропонував 500 млн. грн.), а російській компанії пакет акцій дістався за 292,505 млн. грн. («Киевские ведомости», 13.12.2007).

Що ж насправді являють собою «несправедливі додаткові умови»?

У них мова йде про те, що майбутній власник заводу зобов’язаний забезпечити: 1) розробку і виробництво тепловозів, електровозів, приміських потягів і постійно їх удосконалювати; 2) не тільки зберегти чисельність трудового колективу, а й постійно її збільшувати; 3) підвищувати заробітну плату; 4) зберегти соціальний сектор підприємства. І передбачено ще ряд заходів для захисту інтересів трудового колективу. Що ж тут «несправедливого», пане Президент? Уявіть собі, скільки зараз Україна мала б процвітаючих підприємств замість варварськи знищених, якби перед кожним приватизатором ставилися такі умови!

Не має нічого спільного зі здоровим глуздом і твердження, що російська компанія заплатила за пакет акцій всього 292,5 млн. грн., а от потенційні покупці, які не потрапили на аукціон, могли б заплатити і 400, і 500 млн. гривень. Бо «Брянський машзавод» не тільки заплатив 292,5 млн. грн., а й розплатився з боргами «Луганськтепловоза» в сумі 200 млн. грн., зобов’язався за три роки вкласти 300 млн. грн. у відновлення основних фондів і до 2015 року вкласти ще більше 1 млрд. гривень у технічне переозброєння підприємства!

Отут, Вікторе Андрійовичу, саме настав час нагадати Вам, що коли Ви були Прем’єр-міністром, уперше було виставлено на продаж ті ж 76% акцій цього заводу — і всього за 44 млн. грн. («Новости приватизации», 22 травня 2001 року, стор. 21), тобто майже в 7 разів дешевше, ніж торік! І без усяких «додаткових умов»: забирай завод за мізерні гроші і продай хоч на металобрухт у кілька разів дорожче! Чому ж Ви тоді мовчали, пане Президент? Тому, що ймовірним покупцем був «помаранчевий» олігарх Костянтин Жеваго — народний депутат із блоку Ю. Тимошенко? Мовчали і тому, що ФДМ очолював тоді депутат Вашої фракції «Наша Україна» Володимир Бондар?

Тоді вдалося уникнути такої варварської прихватизації — мабуть, значною мірою завдяки тому, що парламент відправив Вас у відставку.

Тепер Вам удалося змусити слухняну Вам судову систему України (яку Ви неодноразово називали дуже непристойним висловом — «судовою мафією») скасувати приватизацію «Луганськтепловоза». Зовсім треба бути наївним, щоб вважати, буцім це зроблено в інтересах держави. «Луганськтепловоз» знову буде наш», — захоплюється близька до Ю. Тимошенко газета «Вечерние вести» (15.01.2008). Сама Юлія Володимирівна вже сказала, що відбудеться продаж цього заводу: певне, вона вже бачить це підприємство у власності «свого депутата».

«Луганськтепловоз» для мене, як і багатьох десятків тисяч луганців, що пов’язали своє життя з цим прославленим колективом, — як мати рідна, як батько, як Вітчизна! Сподіваюсь, у моїх рідних заводчан зберігся властивий їм бойовий дух, мужність, вірність героїчним традиціям колективу, і вони не дозволять, щоб нинішні тимчасові «господарі» України угробили їхній завод — гордість вітчизняної індустрії.

Цей лист до Вас, Вікторе Андрійовичу, написано, по-перше, з метою розвіяти густий туман, безліч неправди та інтриг довкола приватизації цього заводу і, по-друге, зі слабкою надією, що Ви схаменетесь і відмовитеся стати кілером його колективу. Навіщо Вам прокльони десятків тисяч заводчан та членів їхніх родин і «слава» новоявленого Герострата?

Петро СТЕПАНОВ,народний депутат України 2-го скликання, почесний працівник важкого, транспортного й енергетичного машинобудування СРСР, заслужений машинобудівник України.