Відкритий лист!
Шановний Вікторе Андрійовичу!
Звернутися до Вас та до всієї української і міжнародної спільноти мене змусило Ваше інтерв’ю, яке Ви дали для провідних українських газет на початку листопада з нагоди роковин трагедії голодомору, що розташоване на Вашій офіційній сторінці в Інтернеті за адресою: http://www.presіdent.gov.ua/news/data/17_20388. html.
У ньому Ви слушно зазначаєте, що в українську історію привнесено велику кількість міфів, які через підсвідомість багатьох поколінь формують
«відчуття чорної нашої історії», страждальності та репресивності існування українського народу. В результаті в українців уже сформувався комплекс історичної депресії, яка нас весь час наздоганяє, навертає сльози і дуже часто роз’єднує українців.Попри такі мудрі слова, вважаю, що Ви припустилися серйозної помилки і Ваша як глави держави оцінка трагедії голодомору 1932—1933 років необґрунтована і спрямована на формування чергового українського міфу та посилення комплексу меншовартості в українців. Так, у своєму інтерв’ю Ви заявляєте, що у 1929 році чисельність української нації була 81 мільйон громадян, а в 1979-му — 42 мільйони, і за п’ятдесят років ми — єдина нація, що скоротилася вдвічі. По-перше, поняття
«чисельність української нації» та «чисельність громадян» є однозначно неспівставними та позначають різні поняття. У «Тлумачному словнику української мови» (укладач А. Івченко, Харків, «Фоліо», 2000) термін нація витлумачується як «людська спільнота, яка проживає на певній території (найчастіше держави), розмовляє однією мовою, має спільні історію, культуру і національну свідомість, а також спільні економіку й політику». Натомість поняття «громадянин» визначає правовий зв’язок людини (будь-якої мови й часто різної, культури, національної свідомості) з державою, належність її до громадянства певної держави (Юридична енциклопедія. За ред. Шемшученка Ю. С. та ін. К., 1998).По-друге, і це найприкріше, визначення чисельності українців в 1929 році в 81 мільйон не відповідає загальновизнаним науковим даним. Так, Федір Заставний у своїй книжці
«Проблеми репресивності України», рекомендованій Міністерством освіти і науки України та виданій у Львівському національному університеті імені Івана Франка у 2006 році, досліджуючи праці деяких вітчизняних і зарубіжних істориків та статистику, зазначає, що, за даними перепису населення, на 17 грудня 1926 року кількість населення радянської України становила 29 мільйонів осіб, за даними про кількість населення на 1 січня 1931 року — 31,9 мільйона осіб, за переписом на 6 січня 1937 року — 28,4 мільйона осіб. Проте очевидно, що не всі мешканці УРСР були українцями, в Україні проживало багато представників інших народів. При цьому в період з 1926-го по 1930 рік кількість етнічних українців, що проживали в інших республіках СРСР, становила 8,4 мільйона осіб. Фактично ті самі дані наведено у праці О. Г. Рогожина «Демографічні перспективи українського села», виданій Інститутом проблем національної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України у 2004 році, статистичному щорічнику України за 2006 рік Державного комітету статистики України, монографії «Оцінка й аналіз фонового ризику смертності в Україні» Національного інституту стратегічних досліджень РНБОУ (Київ, 1998), низці інших вітчизняних та закордонних джерел.Крім того, в зазначених джерелах та за інформацією Державного комітету статистики (http://www. ukrcensus. gov. ua/hіstory/) перепис 1929 року, на який Ви посилаєтеся, на всіх територіях, які входять до складу сучасної України, взагалі не проводився.
А чисельність населення на територіях, на яких проживали українці, у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії на початок 30-х років ХХ століття не перевищувала 50 мільйонів осіб, серед яких значною часткою, щонайменше до 20 відсотків, були представники інших національностей — росіяни, поляки, румуни, євреї тощо. Українців за все історичне існування ніколи не було 81 мільйон.
«
Кожна нація стукає в минуле», — зазначаєте Ви. Але ж Ви не стукаєте, а виламуєте двері до склепу, в якому навіть не здогадуєтеся, які привиди можуть бути. За Вашими ж словами, «людина, яка працює проти української історії, є людиною, що не виношує українського майбутнього», — навіщо тоді будувати черговий міф приниженості й укріплювати комплекс неповноцінності у власних громадян? Можливо, пригніченими людьми легше маніпулювати? Чи ж Ви готуєтеся назвати чергових винуватих у всіх бідах українців? Нічого так не скріплює тоталітарного правління, як образ ворога? З цього починався фашизм у Німеччині.Глава держави має дбати про повагу до свого народу і своєї країни, а не виставляти її на посміховисько перед усім світом незваженими й необґрунтованими заявами, не глумитися над пам’яттю мільйонів мертвих і ненароджених українців, росіян, казахів, представників інших національностей, які стали жертвами голоду 1932—1933 років.
Фраза поета Расула Гамзатова:
«Хто в минуле стріляє з пістолета, майбутнє в того вистрілить з гармати», звучить застереженням для всіх розумних та освічених людей. Проте Ваша діяльність є, швидше, ілюстрацією іншого крилатого вислову Бернарда Шоу: «Єдиний урок, який можна отримати з історії, полягає в тому, що люди не вчаться уроків історії». Політику агресивної українізації, переписування історії вже проводили діячі Української народної республіки і як результат — понад 70 років без власної державності.У Вашому інтерв’ю багато гарних політично виважених висловів — одразу видно, що його готували хороші політологи, але бездарні й безсовісні історики. Можливо, справді, варто залишити політику політикам, а історію історикам?
Прошу вважати цей лист не лише застереженням, а й депутатським зверненням щодо неприпустимості викривлення історії з метою маніпуляції громадською думкою на догоду політичній кон’юнктурі.
Відповідно до ст. 40 Конституції України, ст. 16 Закону України
«Про статус народного депутата України», ст. ст. 9, 10, 32 Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про звернення громадян» прошу дати відповіді на поставлені в звернені запитання у законом встановлений термін та вжити заходів стосовно виправлення зазначених помилок.З повагою, Вадим КОЛЕСНІЧЕНКО, народний депутат України.
Друкується в рахунок квоти Комітету з питань правосуддя.