21 січня минуло тридцять років відтоді, як біля могили Тараса Шевченка спалив себе Олекса Гірник із Калуша. Своє самоспалення О. Гірник назвав у розкиданих по схилах Чернечої гори листівках протестом проти русифікації українців. А тим часом іде вже сімнадцятий рік незалежності України. Та чи був би щасливим Олекса cьогодні? Як повів би себе, якби чув і бачив, що русифікація українців і досі триває? Що відповів би він на місці Президента та міністра закордонних справ російським урядовцям, обуреним рішенням нашого Конституційного Суду про обов’язковість дублювання іноземних фільмів українською мовою? Як відреагував би на заяву російського посла В. Черномирдіна про те, що Росія завжди висловлюватиметься з питань, які становлять «нашу спільну історію», а якщо без дипломатичних фокусів — у випадках спроб українізації України.

Під час підсумкової прес-конференції напередодні Нового року Президент В. Ющенко сказав якійсь «руcкоговорящій» журналістці буквально таке: «Я хотів би, щоб ви сприймали мовне питання і статус державної мови не як політику проти якоїсь мови. Ми говоримо про те, що наша мовна політика відповідає європейським стандартам і є ліберальною». Міністр В. Огризко, реагуючи на чергову заяву МЗС Російської Федерації в розмові з російським послом, «огризнувся» дещо рішучіше, звернувши увагу посла на тональність останніх заяв російської сторони, яка «може зашкодити динамічному розвиткові українсько-російських відносин».

Така реакція нашої владної еліти, напевне, не сподобалася б Олексі. Він, очевидно, заявив би, що російські владоможці та російська інтелігенція вже давно мали б вибачитися перед Україною і українським народом за непоправну шкоду, завдану їм багатовіковою політикою етноциду, тобто політикою ліквідації української нації шляхом відлучення українців від рідної мови і культури і переведення їх в іншу етнічну якість. Найвірогідніше, Олекса нагадав би деякі страшні сторінки «нашої спільної історії», зокрема, як російські війська вирізали все населення Батурина, як війська Катерини ІІ знищили Запорозьку Січ, як згноїли в льоху на Соловках останнього її кошового, як мордували на засланні нашого генія Т. Шевченка, як було видано десятки царських указів про заборону української мови і книгодрукування, як командир «отряда матросов» з Петрограда Андрій Полупанов наказав колоти багнетами киян, які розмовляли українською мовою і носили вишиванки, як затоплювали у морі баржі, наповнені українськими письменниками і священиками, як розстрілював у потилицю на Соловках українську інтелігенцію капітан Матвєєв, як вимирала від штучного голоду колиска української мови — село, як у 1939 році, ще задовго до створення УПА, зникали після приходу Червоної Армії у Західну Україну активісти національного відродження часів Польщі, як вмирали у сибірських тюрмах за українське слово поет Василь Стус і вчитель Олекса Тихий, як закривались українські школи за часів Брежнєва, як було знищено українське кіно і нищилася книга шляхом масованої інтервенції російської книжкової і кінопродукції, як проросійські організації чинили і чинять опір відкриттю українських шкіл для українців у Криму, в Донецьку і Дніпропетровську.

Уже тридцять років, як спалив себе Олекса Гірник. Уже протягом 17 років українська інтелігенція, зокрема Товариство «Просвіта», намагаються припинити русифікацію українців і розпочати українізацію вітчизняного гуманітарного простору. Проте наше національне відродження вперто гальмувалося дотеперішньою владою, яка ігнорувала чинне законодавство про мову і культуру, а також космополітичною російськомовною олігархією, котра кинула потужний фінансовий ресурс на підтримку російської мови. Тому слова Президента В. Ющенка про те, що наша мовна політика не спрямована проти якоїсь мови і що вона відповідає європейським стандартам, є не зовсім правдивими. Насправді реальна мовна політика в Україні не відповідає європейським стандартам, а її ліберальність спрямована саме проти української мови.

Українська мова досі не стала повноправною державною мовою. Панівною мовою у владних органах різних рівнів у більшості міст України, у її пресі, в кіно, в усіх силових структурах, насамперед у війську і СБУ, залишається імперська мова. Україна вийшла зі складу Росії, але Росія «не вийшла» з України. Вона залишила тут свій флот, свою церкву, своїх прихильників відновлення союзу і свою мову. Народні депутати проголосували за «мовні статті» в низці законів, які проголошують права українців на користування своєю мовою, але держава не забезпечила цих прав.

Добре відомо, що в жодному кінотеатрі України від Самбора до Алчевська жодний фільм українською мовою не йде. В Україні після фільму про Роксолану українське кіно повністю знищено, а тим часом у Росії знімається бойовик за бойовиком і серіал за серіалом, які потім без дублювання демонструються на наших телеканалах, в наших кінотеатрах, у транспорті і т. д. Субтитри на екрані — то неприховане глузування з українців, бо всі вони, включно з бабусями в глухих хуторах, добре розуміють російську мову і субтитрів не читають. Невже це — європейський стандарт? Де ще є щось подібне в Європі?!

На книжковому ринку України, за офіційними даними, продається десь 80% російських книг. Сьогодні навіть вулиці Львова цілком заполонили неукраїнські за духом і мовою журнали для жінок «Лиза», «Натали», «Настя», «МарВанна», «Вот так!», «Отдохни», «Женский журнал», «Женское здоровье», «Мой мир», «Единственная», «Бабушка» і багато подібних. Газету чи часопис для української жінки ніхто ніде не знайде. Мова преси у нас законодавчо унормована таким чином: «Друковані засоби масової інформації (преса) в Україні виходять українською та іншими мовами». Результат дії цієї норми, лібералізмом якої ми ніби хизуємося, такий: лише 9—10% газет в Україні за їхньою тиражністю є україномовними, а більш як 90% виходять «іншою» мовою. Загалом Україна досі залишається в орбіті неорганічної для неї євразійської культури, ніби це віддалена околиця Москви й Петербурга. Україномовних співаків і естрадних артистів на сцену і на екрани не допускають. Сцени й екрани віддають московським гастролерам, які вивозять з України позахмарні суми, та тим, хто зрадив українську пісню і мову — Данилку, Повалій, Білик, Могілєвській, Бужинській та іншим націонал-перевертням. Повністю усунуто зі сцени і екранів багатий і неповторний український гумор, а на його місце через широко розчинені двері заповзають гумористи з Москви і російськомовні гумористи з Одеси. В університетах південних і східних міст України та в її столиці навчання ведеться переважно російською мовою. Українських шкіл тут фактично нема. У Києві вони ніби є, але достатньо пройтися їхніми коридорами і посидіти кілька хвилин в кожній учительській, щоб переконатися: більшість учителів розмовляють поміж собою та з учнями державною мовою Російської Федерації. Створюється враження, що згадані питання не тільки не цікавлять місцеву владу і Міністерство освіти і науки, а що вони не збираються порушувати їх ніколи.

Коли Польща визволилася з пут російської імперії, маршал Юзеф Пілсудський наказав офіцерам Війська Польського перейти на спілкування з підлеглими польською мовою, а хто не хоче, сказав він, повинен піти з війська. Наше військо досі залишається жорнами, в яких нібито українські офіцери зросійщують сільських хлопців. На жаль, свого маршала Пілсудського Україна ще досі собі не відкрила.

Проти української мови під виглядом захисту прав «рускоязичних» ведеться справжня війна. Її витоки йдуть від царів, але її нинішня мета стане зрозумілою, якщо ми проаналізуємо електоральні мапи виборів 2004, 2006 і 2007 років. Аналіз засвідчує неспростовну кореляцію: що менше української мови в регіоні, то менше там голосів за помаранчевих, і навпаки. А де української мови, тобто національної свідомості, майже зовсім немає, там мало не всі голосують проти українських національно-патріотичних сил. Висновок тут може бути один: якщо Президент В. Ющенко та уряд Ю. Тимошенко офіційно і рішуче не проголосять, як це свого часу зробили чехи і поляки, курс на національне відродження, Україну буде постійно лихоманити загрозою розколу української нації на дві нації і, зрештою, розпаду держави на дві держави. Сєверодонецьк був першим дзвіночком, а другим Сєверодонцьком хочуть продзвонити вдруге. Українська влада ні від кого не може і не буде вимагати забути російську мову та не вживати її, але влада, якщо вона українська, має створити потреби і умови, за яких усі чиновники, урядовці, викладачі, офіцери повинні навчитися говорити українською мовою, як це зробили Янукович, Богатирьова, Кінах, Єхануров, Тимошенко та багато інших, а не лихоманити державу маревом «второго государственного». Україна у такому разі мала б шанс стати країною з високим рівнем культури мовної і етнічної поведінки. Без цього про спокій і єдність у нас не може бути й мови. Соціальна проблематика в Україні є найважливішою, але національна проблематика є найгострішою, і з її розв’язанням не слід зволікати. Нова влада має всі законодавчі підстави взяти курс на національне відродження і забезпечення мовних прав корінної української нації та на досягнення справді європейських стандартів у її стосунках з усіма національними меншинами. На жаль, поки що саме українці нагадують національну меншину, а українська мова часто подібна до наймички у власній хаті. Лібералізмом це назвати важко. І це не по-європейськи! І це не до добра.

Президент України присвоїв рік тому Олексі Гірнику звання «Герой України». Отож і Президент, і наш уряд, і вся наша влада повинні теж вести себе по-геройськи. Не треба боятися окриків з Москви. Росіяни і їхній посол в Україні все дуже добре розуміють. Вони ж не дублюють свої бойовики і серіали на українську мову для багатьох мільйонів українців, які живуть у Росії. Тоді які до нас можуть бути претензії?

Юрій ГНАТКЕВИЧ. Голова Київського Фонду ім. Олекси Гірника «Українським дітям — українське слово», народний депутат України.