Побувати у місцях, освячених ім’ям Лесі Українки, відвідати старовинні храми і поклонитися чудотворним іконам, помилуватися неповторною красою поліської природи, відпочити в агросадибах з усіма зручностями зможуть усі, хто захоче провести відпуску або вихідні на Ковельщині — чарівному куточку Волині.

Ковель — місто унікальне. У шість напрямків розходяться звідси залізничні колії, дві з них за кордон — у Польщу і Білорусь. Місто над Турією — єдиний великий залізничний вузол України, сполучений з Європою вузькою колією. І поїзди з Варшави чи Парижа сюди ходять без перестановки вагонних коліс (пар).

У Ковелі два роки тому встановлено найвищий у світі пам’ятник Тарасу Шевченку. Ковель — географічний центр Волині, а за твердженням деяких місцевих патріотів — усього континенту.

Але сільська Ковельщина не менш цікава за свою столицю. Як їдете з боку Луцька чи Києва, найкраще зійти на станції Голоби. Знайомство з минулим селища тоді розпочнете відразу на залізничному пероні. Місцевий вокзал, споруджений 1903 року в стилі модерн за проектом академіка Вербицького (він проектував Київський вокзал), — одна з визначних пам’яток архітектури України. Він майже зберіг первісний вигляд. Поруч із вокзалом залишки парку і палацу шляхтичів Вільгів. Від старої розкоші лишилася три скульптури святих 1721 року. А по будівлі гуляє вітер. Може, хтось уподобає цю старовину і придбає для доброї справи. Інакше пусткою їй довго не витримати.

Серед культових споруд привертають увагу Свято-Михайлівський костел (1711—1728 р. р.) і православна Свято-Георгіївська церква 1783 року з ажурною дерев’яною дзвіницею, яких на Волині нині мало. Довго римо-католицький храм був закритий, руйнувався. Тепер відбудовується, тут, як і 300 літ тому, звучить слово Боже.

Приємно пройтися і центральною вулицею Голоб. Вона впорядкована, вночі добре освітлена. Тут — уся «цивілізація» селища: Будинок культури, кілька торговельних закладів. Смачно перекусити можна в ресторані «Полісся». Знайомство з місцевою кухнею збагатить ваші знання про Волинь. Підприємець Ольга Радзивилюк, якій належить «Полісся», планує на другому поверсі ресторану облаштувати готельчик. Добра новина! Бо кооперативний ресторан вже кілька літ як занепав, а готелю в Голобах не було.

Далі мандрівникам варто пересісти на машину. Інакше ви не потрапите на поштову станцію середини ХІХ століття в селі Воля-Любитівська. Тепер тут пункт автосервісу для іноземних і наших перевізників. Як і 150 літ тому, в цій будівлі можна перекусити й переночувати. Чи зробити дрібний ремонт поштової карети, чи то пак сучасного авто.

Збережено й інтер’єри. Це своєрідний музей. Не віриться, що ця доглянута будівля дванадцять літ тому стояла руїною.

Ще кілька кілометрів по шосе Луцьк—Ковель і ми опинились у Колодяжному, родовому гнізді славетного роду Косачів. Відвідини музею-садиби, попри те, що буваю тут кілька разів на рік, завжди свято душі. Якось, на свято Воздвиження Чесного Животворящого Хреста, в сусідньому з Колодяжним селі Зелена познайомився з трьома братами-священиками — Павлом, Андрієм і Анатолієм Мацеликами. Чотири їхні двоюрідні брати — теж священики!

Храмів тут немало. Якось за один день ми відвідали аж чотири. Два у Голобах, а також у Гішині і Доротищах. Перебування у всіх, а особливо у двох останніх, справляє незабутнє враження. Свято-Дмитрівська церква у Гішині — найстаріший в області дерев’яний храм. Йому 440—445 років. Стоїть церква на кладовищі на самому березі Турії, поруч сосновий ліс. Відчувається: добре намолена. Тут панує дивний душевний спокій. У храмі є ікона Одигітрії Гішинської. Їй приписують багато чудотворних діянь. Та й сам храм вберігся від бід, як вважають, завдяки цьому святому образу. Його обминали пожежі, які не раз спопеляли село, його не зачепив буревій 1997 року, який викорчовував столітні дерева. Храм минали навіть снаряди, хоч довкруг церкви видно окопи двох світових воєн. Тільки б людська байдужість не поруйнувала храм. Старі стіни трухлявіють, потребують ремонту, а коштів на це немає. Тож і болить серце в настоятеля церкви отця Олексія, як порятувати святиню, продовжити їй віку.

Свято-Успенській церкві (1767), що в Доротищах, руїна не загрожує. Її майже двометрові стіни простоять не одне століття. Лякає руїна духовна. Навіть у свято тут буває мало мирян. У селах молодь дрібніє помислами. Настоятель храму отець Сергій показав нам чудотворну ікону Божої Матері. Як у неї добрий настрій, її лице світиться, як поганий — темніє.

...Уже сутеніло, коли ми добралися до кінцевої точки мандрівки — агросадиби «Несухоїжи», що поблизу села Тойкут. Її господар Віктор Тимошик зачекався гостей. Ловлячи останні відблиски згасаючого дня, оглядаємо ошатну садибу, ставки довкола неї, мальовничі плоти. На жаль, ніч підганяла. Але від вечері не відмовилися. Не пропадати ж добру. Все інше відклали на наступний приїзд. Щодо цін, то скажу так. Команда з восьми чоловік, маючи тисячу гривень в кишені, тут почуватиметься, як удома. І поїсть добре, і вип’є для апетиту, і переночує в комфортабельних номерах з усіма зручностями. А вранці прокинеться під спів пташок.

Лише півдня ми провели на Ковельщині. Часу вистачило, щоб побачити лише дещо з того, чим красна ця земля. Не побували на озері Нечимному, яке надихнуло Лесю Українку написати «Лісову пісню», не бачили 600-літніх дубів у селі Волошки, не познайомилися з спортивно-оздоровчим табором «Оберіг», що на березі озера Ухо, не оглянули страусину ферму в селі Скулин...

«Ми» — це насамперед голови сільських рад, які планують розвивати «зелений туризм», начальник відділу культури і туризму Ковельської райдержадміністрації Андрій Мигуля, директор Ковельського міськрайонного центру зайнятості Олена Комісарук, директор центру розвитку сільського туризму в області громадського об’єднання «Волинські перспективи» Ніна Пахом’юк та інші. Серед тих останніх й автор цих рядків.

Волинська область.