Український прорив: економічні пастки для прем’єра

— У наших з вами оцінках, Володимире Павловичу, ми постійно нагадуємо, наскільки складна структура саме українського економічного зрізу. І вкрай залежна від цілої низки обставин, включаючи суто природні, тобто дані і Богом, і власною історією. Зокрема, мова про ті з них, які ми ніяк не зможемо змінити, — кліматичні, ресурсні, й ті, котрі ми з вами називаємо закономірностями Простору як якісь загальні, але взаємопов’язані і взаємозалежні умови суспільного буття. Тому навіть лексична фігура «Український прорив», використана в передвиборному протистоянні, по-своєму талановита й досить приваблива, не змогла забезпечити переконливої, беззастережної перемоги. На ваш погляд, чому?

— Тому що через оцю саму зазначену вами неповноту будь-яка стратегія «проривного напряму», всі великі старти, вибудувані без глибоких базових обґрунтувань, неодмінно приводили і приводять до різного роду глухих кутів, нерідко спричиняючи серйозний перегрів економіки, котра починала валитися начебто сама по собі, навіть без допомоги конкретних політиків, які не зуміли вловити тенденцій. У тому числі і з причин надмірності задуманого й обіцяного. Навіть у власній новій і новітній історії ми це проходили, до того ж не раз. А якщо ми говоримо про економічні і політичні пастки Українського прориву, то треба враховувати давню життєву аксіому — що м’якший старт, то кращі умови посадки, що давно доведено всім розвитком світової економічної системи.

— М. Хрущов потрапив у пастку комунізму, не зрозумівши суті суспільства, в якому жив і яким намагався рулити, не рахуючись при цьому із загальносвітовими тенденціями. Л. Брежнєв потрапив у пастку «залізної завіси», Ю. Андропов — переоцінки ролі «твердого курсу», М. Горбачов — не так безмірної довіри Заходу, як особистісних проблем, що стали проблемами країни. Про які пастки йдеться в цьому випадку?

— Насамперед про ту, що озвучені зобов’язання — це зовсім не стратегія прориву. Стратегії вибудовують не на один рік, не на одну виборчу кампанію, а на багато більші терміни. Скажімо, Всесвітній банк зазирає на лінію 2020 року. Американці, Банк розвитку, ЄС прогнозують свій розвиток до 2050 року. Ось куди йдуть стратегічні розміщення економік у глобальному світі. А до чого зводяться наші розрахунки? Згоден, соціальні вимоги дня давно копають ногою двері. Плюс, скажемо так, зачищення огріхів попередників. Але під ці обіцянки лише Ощадбанку потрібно віддати декілька мільярдів доларів. Де їх узяти нашій неконкурентоспроможній сьогодні на світовому ринку економіці? Адже, за прогнозними оцінками, вона може дати тільки близько чотирьох відсотків зростання, що ніяк не покривають необхідну суму. Та ще й на тлі подорожчання цін на енергоресурси й усього, що з ним пов’язано.

У цю пастку потрапила насамперед та суспільна течія, в якій лідером є Юлія Володимирівна Тимошенко. Навіть не так потрапила, як її навмисно в неї заводять велика політика, друзі, соратники, не кажучи вже про опонентів. Ці величезні соціальні зобов’язання, по суті, сконцентровані на лідерові однієї команди. Якби йшлося лише про зобов’язання однієї команди — природні, як підсумок боротьби за важелі влади. Але ж у них в узагальненому вигляді закладено всі соціальні зобов’язання, які брали на себе і регіонали, й інші партії. І команда Президента також. Навіть якщо припустити, що Президент у цій ситуації нейтральна фігура, хоча в реальності це далеко не так. Зрештою, склався дуже непоганий пласт. Ці соціальні зобов’язання, якщо оцінити їх у спокійній післявиборній ситуації — якщо така можлива, — об’єднані і опозицією, і коаліцією, і Президентом теж. Усе, що хоч хтось обіцяв, стало метою однієї команди. На жаль, це логіка будь-якої політичної боротьби.

Дивимося далі. Дивно, але факт. Концепція нової команди проходить у парламенті як по маслу. Усі посміхаються, усі вітають. Квіти, шампанське, дружні поцілунки. Очі блищать від радості. Знак безмірної любові до команди, що перемогла, або різкої зміни полюсів? Або все-таки спроба схопити за ніс лідера партії, що виграла? Адже політичної солідарності як не було, так і немає. Навіть у командах.

Свідчення, що в нашій державі щось не так, що переможці все ще йдуть у руслі парламентських виборів, ще не позбувшись ейфорії боротьби, що пішла в минуле? Або все-таки знак серйозного політичного перегрупування сил? З регіональної частини виводиться інтелектуальний потенціал, перетікаючи під Президента, під прямі інтереси великого внутріукраїнського бізнесу. Перегрупування політичних сил настільки «тіньове», що навіть політологи не можуть його роздивитися, зводячи все до початків нової боротьби — за президентські повноваження. З якими силами, з якою їхньою розстановкою? На ці запитання ніхто не може відповісти. Та й бізнес наш поводиться неоднозначно.

— Він гадає, що в рамках Української держави може проводити свою власну політику. Але без розуміння, що така політика вже неможлива в рамках замкнених національних структур. Надскладна суперечність, що все ще не може вирішитися тим або іншим способом...

— І база для формування нових коаліцій, нових політичних сил, які й приведуть своїх лідерів до президентської влади. Чи будуть серед них лідери правлячої сьогодні сили? Питання відкрите. Тому що для втрати так важко завойованого досить буде лише одного непродуманого або поставленого в залежність від реалій рішення.

Згоден, політика тимчасової вигоди, закладена в Українському прориві, — справді, яскрава, приваблива, але вона може принести, і принесла, лише такі самі тимчасові вигоди. Тому сьогодні акцент краще робити не на хльостких привабливих зобов’язаннях з їхньою оманливою яскравістю, і закономірно, вкотре, їх провалювати. Що не так уже й важко у специфічних умовах української ментальності. Зради в політиці завжди багато, і не тільки в Україні. Політиків часто заганяють у кут, у тому числі й друзі. І можливі партнери. Тому що в кожного свій інтерес. Такі умови життя. Тож потрібна, на мій погляд, увага до проблем зовсім іншого рівня. Тих, що здатні реально виправити ситуацію на краще. Більше того — підвести базу під стійкий розвиток у перспективі, про що нині і згадки немає. І в досить короткий термін.

— Розумію так, що мова йде про використання специфічних умов українського просторового поля і його безсумнівної, але так і не оціненої вигоди і невміння нею скористатися? Не випадково Віталій Коротич оцінив те, що коїться сьогодні в Україні, як «істерію незалежності», замовчуючи, що сам стояв біля її джерел.

— Ви праві. Потрібно шукати відповіді на виклики дня зовсім в іншій площині. Скажімо, в яких саме просторових рамках можливо реалізувати цей заявлений прорив? Ті, хто пропонує брати високі соціальні зобов’язання як умову гіпотетичного українського прориву, добре розуміють, що зобов’язання ці неможливо виконати з опорою на наявні сьогодні в держави фінансові й ресурсні можливості. Як і на пропозицію щось там ще продати або перевести у приватний сектор. Але коли економіка на реалізації такого роду пропозицій спіткнеться всерйоз, то з’явиться привід зловтішатися. Оскільки рішення для реалізації заявленого перебувають зовсім не у сфері соціальних зобов’язань. І тоді в черговий раз зажадати зміни курсу?

— Дивимося на соціальні програми Росії й намагаємося наслідувати?

— Навпаки, шановний Олександре Федоровичу. Це Росія сьогодні дивиться на нас круглими очима: що вони там роблять, ці хлопці. Чи при своєму вони розумі? Вона ніяк не може зрозуміти, звідки взяти таке щедро обіцяне? За мінливих цін на енергоресурси за вкрай витратної економіки, за надто зношених фондів виробництв, без яких і економіка не економіка. Соціальні зобов’язання України сьогодні вище російських, хоча її, Росії, фінансові джерела на порядки вище наших. І експерти Євроспільноти зовсім не захоплюються нашими планами. Вони нам прямо кажуть, що за намірів такого роду, зведених у ранг суперполітики, на Україну незабаром чекають дуже серйозні випробування. А ми в бажанні домогтися зацікавленої уваги власного електорату звеличуємо свою соціальну програму так, начебто країну виводимо в космічний простір. Без економічного базису, без капіталу, без резервів, без інвестицій, за фактично погано налагодженої й так само функціонуючої фінансово-кредитної системи, за нашої тотальної бюрократизації й такої само корупційності. Розумію, американці можуть у такому масштабі розкрутити власні соціальні проекти. За такої потреби. Але ж у них вливання в економіку перевищує 8 мільярдів доларів. Щодня! У Канаді — мільярд щодоби, в Європі — близько 700 мільйонів євро на день. У нас теж порівнянна цифра — близько мільярда. Але тільки не за день, а за рік. В 365 разів менше. І відсутність ресурсів під програму, якою ми провокуємо Росію. Вона вже думати починає, що ми реально здатні за вуглеводні, що постачаються, розплачуватися за повноцінною ринковою їхньою вартістю. До слова, цього вимагає від нас не тільки й не стільки Росія, як нас у цьому переконують, скільки СОТ. А що робитимемо, коли до нас прийде ціна в 300 доларів за тисячу кубів газу, або скільки там буде до 2009 року, в якому ми зобов’язалися перейти на загальноприйняті умови оплати вуглеводнів? Але багатство в реальності й багатство в намірах — зовсім різні речі.

— До того ж ніхто, як Білорусі, не дасть нам кредитів на погашення боргів?

— І саме, зазначимо, під оплату газових поставок. Закономірний фінт союзних держав, що демонструють недоброзичливцям свої суто ринкові інтереси. Начебто. А хто нам такий кредит дасть? І на яких умовах? Або знову під просторовий шантаж? Але ж він уже призвів до того, що Росія почала реалізацію своїх проектів обхідними маршрутами.

— І їй охоче в цьому йдуть назустріч. І Болгарія, і Греція, і Угорщина, і Німеччина...

— Розплата за це важким тягарем ляже не лише на нашу економіку, а й на політику також. Очевидно, ми забули, що політика ніколи не повинна домінувати над економікою, а бути з нею порівнянною парою? Ми втратили цей зв’язок, якщо, звичайно, він був. І чи є сили такі, помножені на можливості? І як у цьому разі бути з нашими світовими економічними рейтингами? Сьогоднішніми. Ми заявляємо про досить істотні соціальні параметри майбутнього, а рейтинги наші не поліпшуються. Адже у нас світові економічні рейтинги не просто слабкі, а дуже слабкі. До того ж із суто соціальними параметрами ми ні конкурентоспроможність не підвищимо, ні корупцію не усунемо. Своїми намірами забезпечимо економічну волю бізнесу, підприємництва, коли політика наша абсолютно не вибудована на розширене відтворення, на поновлення капіталу, на його, капіталу, концентрацію, на модернізацію економічного зростання? Цієї політики в нас немає. Для амбіційних соціальних зобов’язань їхньої реалізації необхідні не менш амбіційні інвестиції. Потрібен амбіційний капітал, потрібні амбіційні реформи. А такої змички, зв’язку немає. Згодні? Звідси запитання. Співтовариство наше не розуміє суті того, що відбувається? Розуміє, але не може звільнитися від пут нескінченної боротьби. Тому що забуло, що економіка — річ відкрита, а ринкова економіка — тим паче. А значні сили нашого політичного співтовариства вочевидь не розуміють, як функціонує ця сама ринкова економіка. Звідси заміряння до адміністративних важелів. Але спроба їх застосувати лише загострює ситуацію. Замкнуте коло.

Ось отут, Олександре Федоровичу, ми з вами й підійшли до суті проблеми. До того, що функціонуємо поза просторовими категоріями. Тому й буксуємо, що, вийшовши на чергові вибори, опустили геополітику. Нижче нікуди. У передвиборній кампанії ми не вирішили ці питання. Ми їх навіть не стали обговорювати. І мало не в директивному порядку заборонили дискутувати питання, пов’язані з НАТО, з мовою, з ЄС, Росією, із проблемами власного минулого, звівши ці проблеми до важеля під формування ідеології зміненої свідомості.

— Попри все те, Володимире Павловичу, що Україна — сама продукт великих геополітичних трансформацій і рухів. Ми цієї обставини уникнути не можемо. Вони позначилися на минулому, позначаються на сьогоденні й позначатимуться на перспективному українському розвиткові.

— Це не провина уряду. Ні нинішнього, ні попереднього. Усе було закладено задовго до них. Ця провина повністю лежить на нашому зовнішньополітичному відомстві, котре виявилося не здатне оцінити ситуацію й запропонувати шляхи розв’язання проблем, що виникають. У цьому провина й президентів. У тому, що оминали проблеми геополітики, як чумну яму, намагаючись розв’язати їх за примітивно-спрощеним варіантом. Так, негласно щось вирішуємо, в якихось таємних коридорах. Але чітко вираженого самостійного погляду на ці проблеми немає. Більше того, свідомо відводимо наші політичні сили від геополітики.

— У цьому зв’язку ще одна начебто дивність. Теж закономірна. Батьки-засновники геополітичної науки як такої — переважно вихідці з України або пов’язані з нею родовим корінням. М. Трубецькой, Г. Вернадський, Д. Святополк-Мирський, П. Сувчинський, В. Вернадський... Із сучасних я зараховую до таких П. Толочка. Його обґрунтування ролі межиріччя Дніпра й Десни в розвитку Русі — класика саме геополітичних підходів. Чому так? Та тому, що у всіх цих дослідників на генетичному рівні закладено відчуття хиткості українського просторового поля, його гострої залежності від загальних процесів розвитку.

— Згоден, Україна є недостатньо цілісною країною. Для цього в нас не вистачає базових об’єднуючих цінностей. Тому сьогодні перевага в однієї політичної сили, завтра — в іншої. Ось чому для виходу з тупикової ситуації нинішнього дня потрібно для початку розібратися з возом проблем саме цього плану. Тільки тоді зможемо лінію суспільного розділу 50/50 зрушити в той бік, який справді працюватиме на українську державність як таку.

А які тенденції в українському суспільстві нині, коли весь світ міняється і трансформується? Все той-таки «незмінний курс» на НАТО, все та ж войовнича риторика стосовно Росії, котру із стратегічних партнерів перевели в «стратегічні», коли весь світ намагається від іронії такого роду утримуватися. Знову курс на власні сили. Але такого курсу з її колосальним потенціалом самодостатності не змогла витримати Росія, а в України на відміну від неї немає й дещиці її рівня. Знову починаються дискусії з регіональної перебудови. Знову атака на російську мову. Навіть ті можливості, яких добилися регіони, не порушуючи конституційних норм, піддаються обструкції і скасуванню. Тоді як у Китаї російську мову знову вивчають, розуміючи, що світ став інший. Навіть реалізується національна програма з вивчення російської мови. В Індії в чергу стають ті, хто хоче почати освоювати російську. Подивіться на країни Східної Європи, арабські держави — так само. Тому що туди щось імпортує Росія? Зовсім ні. Це умова їхнього власного розвитку. Бо є розуміння — триває процес глобальної кооперації та інтеграції капіталів. В умовах глобалізації поєднуються величезні грошові потоки. У свою чергу з їхньою допомогою створюють і нові види суспільного продукту, і нові робочі місця. Можливість скористатися цим на найважливішому напрямі загального процесу — російському — відкриває російська мова. І всі це розуміють.

А як, запитаєте, перейти до цивілізованих відносин? Адже в нас дотепер немає таких відносин по трикутнику України з ЄС — Росія — США, про що не раз казали. Таких відносин, які відповідатимуть рангу державної політики як такої? Стратегії таких відносин на сьогодні немає. Вона не створена. Ні з урахуванням реальностей. Ні з урахуванням перспективи. Але ж саме це реальне відображення так званої перехресної обставини України. Ідучи від геополітичних процесів — усвідомлено, за недомисленням або за підказкою, ми ховаємося від викликів часу і, зрештою, виходимо на межу, за якою можна втратити все. Росія досить швидко усвідомила небезпеки такого розвитку подій і знайшла в собі сили внести корективи. Ми таких сил у собі ще не знайшли. І не знайдемо у спробах піти від глобальної конкуренції.

На чому сьогодні об’єднується світовий капітал — на енергоресурсах, великих проектах, на перспективних технологіях нового часу, на можливостях ВПК. У цій сфері почалися світові перегони. Ми від них осторонь. І хто задає тон? А тон задає сьогодні Росія. Так, там маса проблем, але їх почали розв’язувати.

— Одна з них у тому, що «пташенят горбатої перебудови» потрібно було вивести зі стану «загрібательного синдрому» і міцно поставити в колію. Процес складний. Але вони справляються.

— Осмислено, послідовно. Зазначимо, що вже навіть з боку українських націоналістів давно не чути, що «Росія незабаром стане тією ковдрою з клаптів, яку розтягнуть на шматки». Тому що побачили — це доля не так Росії, як самої України. Навіщо тоді винаходити якісь гучні акції з минулого? Щоб маскувати провали сьогоднішнього дня?

— Адже втрати «України перебудованого періоду» вже значно перевищили втрати у Вітчизняній війні. Це факт.

— Ми забули, що представляємо просторовий міст континенту — один з його ключових мостів. Ми транспортний і загальнокультурний міст простору. То чи не краще зусилля розуму й рук спрямувати на його облаштування. Але ми лише на словах виступаємо за цей міст. Упродовж 17 років. Результат? Нульовий. Ми застрягли між тими країнами, які реально налаштовані на прорив, і насамперед через осмислення процесів, що відбуваються у світі, і переосмислення самих себе.

Але в цьому переосмисленні вже надто залежимо від фактора часу, з чим теж не можна не рахуватися. Проте шанси не прогаяно. І їх ще можна збільшити, розгорнувши ситуацію на векторах реального ринку. Інакше провали неминучі. Європі ми цікаві тільки в плані перехрестя. Але цей інтерес згасає, й одразу з двох боків. Бідна Україна, котра до того ж ще й сама собі на думці, нікому не потрібна. З них вистачить Польщі. Але навіть там уже з’являється якесь розуміння реальностей. І якщо пожвавимо ідею перехрестя, то в наш розвиток вкладатимуть гроші і Європа, і Росія. До нас прийде Китай, якому гостро потрібен безпечний, наскрізний, сухопутний вихід до Європи, до нас прийдуть Японія, Індія. Усі прийдуть. Потрібні лише інші амбіційні проекти, інші темпи зростання. Й інше осмислення всього того, що відбувається у світі й у себе самих.

— Україна в рамках Союзу була великою морською державою. Незважаючи на всю свою, за визначенням, сухопутність, вона займалася колосальним суднобудівництвом — в інтересах унікального світового державного об’єднання. Сьогодні Росія знову стає великою морською державою. Її замовлення можуть сформувати найпотужніше джерело надходження грошових потоків. Чому б на цьому не побудувати програму співробітництва? Замість згаданих вами окопів.

— Таких ліній можуть бути десятки. І суднобудування, і ВПК, і АПК, і металургійний комплекс, і транспортні лінії, особливо транспортні. Велика проблема Української держави — нерентабельні шахти. Усі країни, які мають аналогічну проблему, йшли шляхом їхнього закриття. Адже краще використовувати величезні кошти не на компенсації вугільної нерентабельності й для тимчасового політичного заспокоєння, а використовувати їх на перенавчання шахтарів, на переорієнтацію економічного комплексу, на підвищення кваліфікації працівників цієї сфери, на зміну праці й на міграцію до інших регіонів робочої сили. Скажімо, у той-таки Крим, що вже понад двісті років чекає імпульсу до економічного розвитку. То, може, настав час?

А для того, щоб піднімати такого рівня завдання, потрібні кредити й інвестиції в мільярдні суми. Це показує приклад і Росії, і Східної Європи, і ЄС загалом, і Малайзії, і Сінгапуру, і Південної Кореї...

Усі держави, скажемо так, великого економічного ривка дотують виробництва великого перспективного рівня з розстрочкою на 15—20 років. Власне, для цього й потрібна держава, а не для того, щоб нескінченно вибори влаштовувати. Масштабна державна підтримка великих інвестиційних проектів — їх, у принципі, не так уже й багато, залежить від ресурсної бази і світової кон’юнктури. А ми живемо з гарячим бажанням усі ресурси свої, не такі вже й масштабні, просадити на соціальних благах. Ось чому, оцінюючи сьогодні те, що відбувається в Україні, можна з цілковитою впевненістю констатувати, що наша надто тривала криза — прямий наслідок неефективної геополітики й тих політичних пасток і лабіринтів, якими ми самі себе й оточили.

І давайте для прикладу подивимося на Малайзію — одного з нинішніх лідерів ідеології прориву. Що відбулося там? З бази, яка зовсім не може рівнятися з тими умовами старту, від яких відштовхувалася Україна — одна з найблагополучніших свого часу країн Європи і світу. Отож Малайзія за неповне десятиліття, лише за половину терміну наших «реформ», свій ВВП збільшила в 3,9 разу, дохід на душу населення — в 2,8 разу, виробництво електротехнічної та електронної промисловості — в 32 рази, продукцію нафтопрому і металургії — в 7 разів, хімічної промисловості — в 10 разів, легкої промисловості — в 6 разів. За зростання населення на 4 мільйони осіб. І цілковита відсутність безробіття. Це в безнадійно злиденній зовсім нещодавно Малайзії. І при цьому витрати держави на соціальні цілі зросли не в рази, а на 25—30 відсотків. Усе те саме в Сінгапурі, котрий нещодавно відвідала Юлія Володимирівна.

А що таке прорив на прикладі Китаю? У 12 разів зростання ВВП за минулі 30 років. Це четверте місце у світі. Середньодушовий ВВП за цей само період — у 7 разів. Зовнішньоторговельний оборот — у 70 разів! Третє місце у світі після США та Німеччини. Економіка залучила 622 мільярди прямих іноземних інвестицій. Золотовалютні резерви оцінюються в один трильйон доларів. Ось за рахунок чого досягається зростання соціальних благ. Це і є їхнє джерело.

Що таке прорив в умовах самої Європи? І там він базується насамперед на чиннику посилення глобалізації економіки, на швидкому просуванні науки і технологій.

А ми свою модель повністю відірвали від розширеного відтворення. Якщо у провідних країнах інноваційне зростання становить від 30 до 50 відсотків, то ми ледь укладаємося в один відсоток.

— І хочемо за рахунок цього одного відсотка знайти гідні соціальні блага?

— Нам давно час прокинутися. Ми загрузли в політичній боротьбі, й нам не вистачає ні сил, ні бажання розібратися, як функціонує ринкова економіка глобального типу, що у статусі ринкової економіки точка переміщення капіталу робочої сили ресурсної бази змінилася. Але головне в тому, яке місце в цій економіці повинні посісти ми самі. Як і з ким у союзниках? Ми постійно в пошуку ворогів і недоброзичливців. Усередині країни, за її межами, у власній історії в закономірних регіональних замірах витрачаємо сили на створення альтернатив у вигляді того-таки ГУАМу. А нам сьогодні необхідне чітке розуміння: якщо в найближчі п’ять років не здійснимо серйозної модернізації економіки, що, зрозуміло, вимагає не менш серйозних капітальних вкладень, то в найближчій перспективі витримати конкуренцію із закордонними підприємствами в умовах вступу до СОТ Україна не зможе. І тим паче виконати ті соціальні зобов’язання, які вона взяла сьогодні перед власним населенням. Хоча б тому, що абсолютно всі соціальні зобов’язання базуються на потенціалі економіки, її можливостях.