Україна відзначає День Соборності. 89 літ тому, опівдні 22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані оголошено про об’єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянщиною. Наступного дня в Оперному театрі за цей Акт проголосували всі 400 делегатів Трудового конгресу. А вже 2 лютого український уряд (Директорія) залишав Київ, столицю своєї Соборної держави.

Здавалось би, акт — суто декларативний. Здавалось, Директорія (як і її попередниця — Центральна Рада) трагічно запізнилася це зробити. Бо тодішні наші політики взагалі були надто повільними й нічого не встигли. З другого боку, дивом є саме те, що вони тоді встигли. Адже лиш за рік перед тим проголошено суверенітет України. І на «державотворення» наші тодішні політики мали лічені місяці, дні, години (а не 16 років). Тепер легко казати, що нація, мовляв, не мала достойних вождів. Але в тодішній ситуації навіть Наполеон не встиг би зробити більше.

Як це було?

Фронт з чотирьох сторін

На якому тлі розгорталися ці події?

Ось цитата з доповіді начальника Оперативного Відділу Дієвої Армії УНР полковника Капустянського Головному Отаману Симону Петлюрі (кінець грудня 1918 року):

«Становище на фронтах і засоби, необхідні для успішного захисту України.

1. Супротивник.

а) Зі сходу та півночі, примірно з фронту Куп’янськ—Новозибків—Луниненць большевики розпочали натиск на Україну. Їх завдання — захопити Київ...

б) З північного заходу веде операції організоване польське військо з метою заволодіти всією Східньою Галичиною. Є підстави гадати, що поляки мають заміри на Волинь і Поділля.

в) З півдня ми тримаємо фронт проти добровольчих частин і держав Антанти.

Справитися зі всіми супротивниками Україна не може ні з огляду на кількість війська, що є до її розпорядности, ні з огляду на характер настроїв його і на недостачу забезпечення. Тому необхідно ... обравши важливішого ворога (одного чи двох) з рештою увійти в згоду...

2. Наші сили.

Озброєні сили України складаються з двох нерівних по вартости елементів — галичан і наддніпрянців.

Галичани:

а) Січовики і поповнення до них — прекрасний бойовий елемент.

б) Сили, організовані в самій Галичині з демобілізованих козаків австрійськоі армії. Це теж доволі надійний елемент.

Наддніпрянці:

а) Порівняно добре організовані частини Запорізької, Республіканської, Сірожупанної та ін. дивізій.

б) Покликані через мобілізацію — найбільш численний елемент, але малонадійний у боротьбі з большевиками».

Коментар зайвий. Додамо, що ніхто не поспішав визнати Україну. Франція відверто стояла за відновлення Російської імперії. Україна лишалася сама проти кількох фронтів.

Згода через незгоди

А найдраматичніше, що в цих обставинах не було згоди серед українських політиків. Ось що писав свідок подій Ісаак Мазепа (з книги «Україна в огні та бурі революції»):

«Все це було дрібницею в порівнянні з тою загальною безпорадністю, що існувала в урядових колах. Ніхто не знав, яка політика Директорії... Директорія, як і свого часу Центральна Рада, не виявила потрібного революційного темпу в своїй політичній роботі... як стверджує в своїх спогадах сам тодішній голова Директорії Винниченко, «населення майже нічого не знало про завдання соціяльної й політичної програми Директорії».

Безпорадність Директорії особливо яскраво виявилася на державній нараді 16 січня в Києві. Окрім членів Директорії й уряду, були присутні представники українських політичних партій та представники корпусу Січових Стрільців на чолі з Є. Коновальцем, А. Мельником. Чомусь не було колишнього голови Центральної Ради М. Грушевського. Винниченко заявив, що з огляду на небезпечний стан республіки, Директорія визнала необхідним вислухати думки ширшого громадянства щодо дальшого ведення боротьби. Зазначив, що серед українського суспільства є три напрями: за продовження дотеперішньої політики Директорії, за встановлення диктатури пролетаріяту й за диктатуру військову, отже, бажано обмінятися думками.

Представники Січових Стрільців заявили, що вони пропонують в цілях оборони республіки встановити замість Директорії військову диктатуру в складі Петлюри, Коновальця й Мельника. Представники українських соц-демократів висловилися проти встановлення на Україні як військової диктатури, так і диктатури пролетаріяту. Мовляв, спочатку треба мати військо, а тоді вже говорити про військову диктатуру. Представники Селянської Спілки й партії соц-революціонерів доводили, що треба негайно встановити радянську владу на Україні.

Всі дальші промовці були також проти пропозиції Січових Стрільців. З членів Директорії різко проти большевиків висловився Петлюра. Винниченко, як і завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на речі. Коли після всіх цих промов представники Січових Стрільців взяли свою пропозицію назад, нарада нічого іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, нехай залишається все так, як було.

Ця безпорадність провідних політичних і військових діячів Української Народної Республіки мала корінь у надмірно тяжкім міжнароднім і внутрішнім положенні України. Держави Антанти, спільно з російськими монархістами, не змінили свого ворожого ставлення до українського національного руху; російські большевики вели збройну боротьбу проти української армії.

Річ не в тім, що, мовляв, не знайшлося тоді «геніяльних провідників». Навіть Наполеон перестав бути Наполеоном і програв, коли проти нього виступив цілий світ. А він мав за собою патріотично настроєну французьку націю! Проти України 1919 року виступило аж два світи — держави Антанти і світ революційно-большевицький.

Не було змоги зробити мобілізацію, бо й те військо, що ми мали, розбігалося по селах, бо, мовляв, нащо воювати, коли «красна (червона) армія принесе красний товар» (текстильні вироби, яких дуже бракувало на Україні). По Україні ширилося безладдя... Надія на наддніпрянські частини була мала, тому очі всіх оберталися в Галичину, сподівалися допомоги від українського галицького уряду. Але в Галичині кипіла боротьба з поляками, там дорога була кожна сотня вояків.

Революція висувала одну проблему за другою. Українські провідники ледве встигали деклярувати ті великі ідеали та завдання, що їх підносила хвиля революційного здвигу. Один із таких ідеалів — соборність української нації.

Ще 1 грудня 1918 року між Директорією та Радою державних секретарів Західньо-Української Народньої Республіки був заключений у Хвастові «договір про майбутню злуку між Українською Народньою Республікою і Західньо-Українською Народньою Республікою в одну державну одиницю». 3 січня 1919 року цей договір був затверджений Українською Національною Радою в Станиславові. Тепер цей акт мав бути проголошений у Києві. Для того до Києва вирушила делегація, зложена з представників від Галичини, Буковини й Закарпатської України.

Святочне проголошення акту з’єднання відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в присутності війська й десятків тисяч народу. Прочитано Універсал Директорії, виданий з приводу проголошення з’єднання. Універсал кінчався словами:

«Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західньо-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили й за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалежна Українська Народня Республіка».

Це проголошення соборности було великим історичним актом. Але фактично воно мало лише декляративне значення. Бо остаточну ратифікацію акту з’єднання обох республік... мали перевести лише Українські Установчі Збори, скликані з території цілої України. Як відомо, до скликання Українських Установчих Зборів так і не дійшло...».

Київ. Софійська площа. Літо 1990 р. Фото з архіву «Голосу України».