НЕЗАСВОЄНІ УРОКИ ІСТОРІЇ

«Однині, — підкреслюється в історичному документі, — воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили й за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка».

Більше того, переможці Першої світової війни безжально розкраяли західні українські землі: їхні жителі були силоміць прилучені до Польщі, Румунії й Чехословаччини, тоді як основний масив нації залишався в Радянській Україні — одній з республік Союзу РСР. І знадобилася ціла історична епоха з неймовірними суспільними катаклізмами, під час яких заповітна мрія здійснилася. Серією могутніх, дуже непростих і суперечливих зрушень, що сталися на політичній карті Європи в 1939—1945 роках, українство досягло державної цілості в максимально наближених до справедливих, своїх природних етнічних кордонах. «Якою б не була страхітливою руйнівна війна, — відзначав світлий розум О. Довженка, — яким би грізним ураганом не пройшлася вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому підсумку український народ робить рішучий і неминучий крок вперед».

Мабуть, вже давно пора усім разом сказати з категоричністю: «Досить побиватися та голосити над гіркою долею та історичними визисками! Треба братися за справу творення».

Радянська Росія перебувала у стані війни з УНР — різні соціальні орієнтири сягнули антагоністичних меж і соціалістичні сили всередині українського суспільства отримали могутню збройну підтримку з боку РСФРР. Польща не допускала навіть думки про можливість української державності в Східній Галичині та на Західній Волині, вважаючи ті землі віковічно своїми. Внаслідок воєнної агресії Румунія захопила Північну Буковину і Бессарабію, де також були «вкраплені» населені українцями території.

Добре усвідомлюючи перспективу невідворотного ускладнення свого міжнародного становища, особливо загострення стосунків з Польщею, яка вела масштабну війну на знищення ЗУНР, лідери Української революції керувалися передусім почуттями національного братерства, коли вирішували об’єднати дві гілки однокровного народу. Надихаюча природа, сутність соборницької ідеї взяли гору навіть над страхом втрапити в «чотирикутник смерті».

Причин цього можна вишукати дуже багато, але за будь-яких обставин, за будь-яких розкладів, на окремій, визначальній позиції перебуває один надзвичайно важливий чинник цієї ситуації — ступінь внутрішньої готовності загалу до осмисленої згуртованості навколо спільної ідеї і мети. Найперше пояснення цього — очевидний брак у генетичній пам’яті українців архетипу їхнього державного буття як єдиного цілого, зцементованого національною державою. Більше того, одвічний національний досвід переобтяжений болісними метаннями, пошуками, безперервною виснажливою боротьбою за збереження своєї ідентичності, утвердження свого місця під сонцем, відстоювання своїх окремішніх цивілізаційних устремлінь. Комплекс «неунітарності» формувався (хоча, правильніше було б сказати, старанно нав’язувався) в умовах історичного матеріалізування всіляких моделей буття, які, проте, виключали загальнонаціональне об’єднання: від тимчасових добровільних союзів до болісних інкорпорацій до складу чужих державних мегаутворень.

Але цей досвід, окрім усього іншого, мав ще й унікальне позитивне значення. Виявляється, народ, у повноцінному розумінні цього слова, — це не тільки територія, економіка, мова, військова сила й усі інші асоціативні поняття, які логічно вишиковуються до нього у певний синонімічний ряд. У цивілізаційно-історичному вимірі націю, народ цементують, насамперед колективне усвідомлення своєї провіденціальної ідеї.

На генному рівні цей феномен оберігається внутрішньою силою, віками підживлюваним ментальним імунітетом, гартованими волею й духом, що життєдайно наснажують спільні цінності, ідеали, устремління. І, як свідчить історичний досвід, цей нематеріальний обруч, ця іманентна енергія нації за потугою свого творчого потенціалу не поступається фізичним виразникам чи носіям подібних чинників. Саме виразник внутрішнього стану нації засвідчує її реальну силу та спроможність звитяги.

Зазвичай таку об’єднавчу силу називають національною ідеєю, змістовну сутність якої для зручності або ж уніфікують, або ж варіюють ледь не на будь-який смак. Хоча у поводженні з поняттям національної ідеї варто бути надзвичайно обережним, аби не отримати натомість у привабливій національній упаковці небезпечний коктейль з атрибутики, символів та спекулятивних обіцянок державних масштабів.

У нашому розумінні потенційна сила національної ідеї, поза всяким сумнівом, має розкладатися — для всіх разом і для кожного зокрема — на відчуття кревної спорідненості й причетності до героїки спільної історії, безсмертя минулого й на тверду впевненість, щиру переконаність у власному великому майбутньому. За великим рахунком, у такий спосіб розкладене поняття національної ідеї стає ледь не тотожним розширеному поняттю патріотизму, зорієнтованому на прагнення спільної мети, що, як відомо, об’єднує міцніше й тісніше за все на світі.

Екстраполюючи січневі події 1919 року на сьогодення, спробуємо підійти з «аршином патріотизму» до виміру наших нинішніх суспільно-державних проблем: світоглядної, політичної, економічної, соціальної, мовної, релігійної. І уявімо собі на мить, що раптом кожен громадянин України подивиться на означені проблеми крізь призму саме цього поняття. Уявімо, що на будь-які виклики сьогодення взагалі ми всі будемо здатні дивитися саме так, саме під кутом зору патріотизму.

Гадаю, відповідь буде очевидною і здатною багатьох здивувати вражаючою одностайністю як у сприйнятті самих проблем, так і баченням шляхів їх подолання. Отже, маємо серйозний привід задуматися — який же насправді у нас стан справ з патріотизмом, якщо це є ключовим моментом при розв’язанні багатьох суспільних проблем? Чи хтось досліджував це? І що треба зробити в першу чергу для виправлення ситуації? Хто б мав очолити цю справу?

Можливо, варто почати з останнього питання, з імовірних провідників ідеї. І тут аж напрошується для оцінки реалій сьогодення висловлювання М. Грушевського: «Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна». Але йдеться не так про сучасних можновладців (це похідне), а насамперед про генеративне начало будь-якого суспільства — про національну еліту, національну аристократію.

Кого в Україні беззастережно можна зарахувати до цієї категорії? І як вона залучена (прямо чи опосередковано) до оздоровлення загальносуспільної ситуації взагалі й до розв’язання усіх проблем державотворення?

Чи не видається промовистим той факт, що на початку третього тисячоліття непривабливий загальний стан українських справ якраз досить переконливо аргументується вражаючим дефіцитом такого могутнього чинника державотворення, як національна інтелектуально-духовна аристократія?! Звісно, не слід забувати й масового, цілеспрямованого винищення української еліти (як інтелектуальної, так і селянської), що залишається невигойною раною на тілі нації.

Ця об’єктивна обставина, гадається, обертається передусім тотальним дефіцитом суспільної відповідальності. А без відповідальності нема діалогу, зближення, зацікавленого предметного контактування як запоруки й передумови порозуміння. А без порозуміння сумнівне досягнення реальної єдності народу. Тут свою роль має відіграти й визначення, обгрунтування мети (стратегії) розвитку.

Своєю чергою, мета (національна ідея) тільки тоді буде здатна виконувати свою високу місію, коли стане зрозумілою і близькою, органічною для переважної більшості суспільства. Своєю історичною привабливістю, омріяною перспективою, відповідністю матеріальних і духовних запитів вона повинна об’єднувати й консолідувати людей різних поколінь, різного соціального статусу, різних національностей і віросповідань.

Запитаємо себе, хто і що тоді заважає нам сьогодні докладати максимум зусиль для серйозного, системного культивування як високої ідеї, так і нової генерації державників? Уже без посилання на складну й драматичну минувшину.

Чому суспільство мириться з тим, що високі державні сфери політично люмпенізовані, правове поле тієї сфери свідомо тримається на недосконалому законодавстві, що заздалегідь передбачає неможливість його чесного дотримання?

Чому вся система влади, повна її вертикаль не тільки не робить дієвих і осмислених кроків у напрямі, скажімо, того ж таки суспільного порозуміння, реального зацікавленого діалогу, а, навпаки, досить часто чинить всілякі перепони, спекулятивно-штучно політизуючи навіть найменші спроби їх вирішення, починаючи від мовної ситуації й закінчуючи релігійною?

Чи хтось може сьогодні впевнено й чітко визначити головну ідеологічну складову нашого державотворчого процесу, її об’єднуючий духовний стрижень? Не забуваючи при тому, що, крім усього іншого, ми ще маємо й статтю 15 Конституції України, в якій сказано: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

Але згадаємо в цьому контексті й давні настанови Є. Маланюка: «Потрібна база ідейного патосу, своя чи чужа, це питання окреме, але корінням висіти в повітрі — це значить засудить себе на безплідність...». Хіба ці слова перестали бути тривожно актуальними?

Всім і давно відомо — без єдиної національної мети (попри всі етнічні, релігійні, регіональні та світоглядні відмінності) немислимою є і єдина українська держава. Формуванню єдиної української мети (свідомості?! практичного патріотизму?! національної ідеї?!) своїми креативними діями на ниві національного ствердження повинна була б служити вся державна система, всі її структури й інституції. Навколо цього влада повинна була б зосередити всі інтелектуальні зусилля, аби в результаті отримати не тільки чітко визначений стратегічний орієнтир, а й своєрідну єднальну угоду між громадянами і державою про спільні дії, правила, принципи, зобов’язання та гарантії при історичному самоствердженні спільної мети.

На усвідомлення єдності історичного шляху українського народу (не лише і не стільки в минулому, а головним чином у майбутньому) неодмінно мала б спрямовуватися вся ідеологічна потуга державної системи. Головною передумовою успіху має бути першочергове завдання щодо створення умов для повноцінного розкриття можливостей кожного члена суспільства задля загального блага. Тоді з’являться підстави для гордого ствердження кожним громадянином України, що він є представником, за словами М. Грушевського, «єдиної, великої і сильної держави».

Про роз’єднаність українського суспільства сьогодні говорять все частіше й тривожніше. Звісно, це поки ще не розкол, не глибоке ідеологічне протистояння, але, за певних обставин, за вмілої «режисури», Україна має всі шанси отримати небезпечну «гримучу суміш» суспільних настроїв у різних своїх виявах і в різних своїх регіонах. Державна політика повинна спрямовуватися на переконливе роз’яснення того, що в світоглядній, мовній, релігійній сферах нема нічого принципово роз’єднуючого. Наявні відмінності й тертя, які виникають, за доброї волі та справжньої, зацікавленої участі влади можна і треба вирішити.

Біда в іншому. Влада інертно, а то й абсолютно відсторонено лише діагностує та констатує проблеми замість їх всебічного вивчення та ефективного розв’язання. Ще серйозніша біда в тому, що значне число можновладців заради власних (корпоративних) інтересів готові віддано служити будь-кому, будь-яким хазяям (доморощеним чи закордонним). Не менш тривожним є намагання до укорінення практики «накидання» на всю країну кліше із сумнівних цінностей, не зупиняючись перед спробами примусу людей до сприйняття і засвоєння як загальних і єдино правильних оцінок неоднозначних історичних подій та постатей, фактичне намагання приватизувати право на тлумачення сутності нашого минулого.

Згадуючи уроки Злуки, поставимо собі запитання: з чого ж почати?

Відповідь очевидна: із відповідального осмислення (у широкому сенсі) уроків вітчизняної історії, особливо переломних її етапів. Тим більше, що нинішня суспільно-політична ситуація в Україні, скажімо, має чимало схожого з революційною добою 1917—1921 років. А відтак об’єктивні, правдиві висновки з минулого досвіду можуть бути корисні щодо розуміння сутності процесів, які протікають сьогодні, й пролити світло на їх перспективу, ймовірні результати.

Найважливішою, стрижневою проблемою, яку мали розв’язувати керманичі Української революції, було гармонійне, органічне поєднання соціальних і національних моментів. Лідери українства в 1917—1921 роках, абсолютизуючи національні чинники, не змогли своєчасно запропонувати ефективну соціальну політику, на яку чекала переважна більшість суспільства. В результаті маси перестали довіряти, а потім і зовсім відвернулися від Центральної Ради і Директорії, що й зумовило поразку Української революції, національної державності.

Для нинішньої влади це також головне завдання. Не варто допускати розриву соціального й національного чинників.

Під час Української революції національні партії (УПСР, УСДРП, УПСФ та ін.) швидко розгубили свій початковий авторитет, який грунтувався на їхніх уявах в прогресивності, вірності українській справі. З розвитком подій маси неухильно йшли «вліво», а лідери залишалися на старих позиціях, а то й «правішали».

Українську владу «роз’їдали» зсередини, зривали внутрішні чвари, дрібне, егоїстичне політиканство. Негативно позначилося і розв’язання кадрових проблем за критерієм особистої відданості. В політичному проводі виявився брак особистостей, здатних підкорити власні інтереси й амбіції суспільним потребам. Нині особистісні й групові інтереси стали мало не програмними — основою передвибоних платформ і дій.

Величезної шкоди українській справі завдали регіоналістські нахили й лінія поведінки політичних лідерів, спроби вибудовувати «державу в державі» (ЗОУНР в УНР), що призвело до повного краху соборницького процесу. Навряд чи варто сьогодні замовчувати, «знімати» проблему регіональних особливостей і орієнтацій населення України. Значно перспективніше визнати наявність (і загострення) такої проблеми й шукати шляхи її розв’язання.

Згубними для долі України виявилися різновекторність, різнобій зовнішньополітичних орієнтацій, взагалі — спроби розв’язати внутрішні проблеми з допомогою інонаціональних, зовнішніх чинників (Німеччина, Австрія, Антанта, Польща). Відсутність чіткості, виваженості, принциповості в цій сфері — передумова небажаного розвитку подій за чужими сценаріями і на чужу користь.

Вдаючись до нині поширеної термінології, чистим популізмом виявилося декларування ІІІ Універсалом Центральної Ради ліквідації поміщицького землеволодіння. Лідери Української революції одразу кинулись умовляти селян «почекати» з вирішенням життєво важливого для них питання. Закінчилося все тим, що в критичний момент (наступ червоних) селяни не лише не боронили «рідну», національну владу, а й достатньо активно допомагали її ворогам. А що відбувається із землею сьогодні, годі й казати.

Великим лихом для України була відсутність надійних збройних сил — гаранта національного державотворення, незалежного розвитку. Неувага до проблем військового будівництва завжди загрожує непередбачуваними наслідками.

Українські лідери несуть свою чималу частку провини за втрачені шанси порозуміння з радянською Росією у листопаді-грудні 1917-го і в грудні 1918-го — січні 1919 року. Політична кон’юнктура тоді була сприятливою для української справи. Однак емоції, зарозумілість, брак здорового прагматизму завадили отримати позитивний ефект і в обох випадках привели до швидкої катастрофи української влади. Здається, у ті роки не надто замислювалися над тим, чим на практиці обертаються пропагандистські зусилля, спрямовані на те, щоб постійно доводити, що російський (зросійщений) елемент — то чужинець, ворог, який не має права брати участь у визначенні долі України.

Висока порядність, інтелігентність, вихованість багатьох тогочасних діячів зумовлювали їх «походи» в політику як вимушену потребу, як розуміння, що краще за них із нагальними суспільними справами ніхто інший не впорається. Однак були й такі, для кого випадкове «потрапляння» в політику видавалось за єдину можливість задоволення власних інтересів, амбіцій, самозвеличення.

Чесність, добропорядність, доброзичливість, терпимість, виваженість, солідність, гідність — характерні риси перших справжніх українських політиків-державників. Однак тоді ж виявилися і вузький егоїзм, владолюбство, корисливість, підозрілість, підступність, зрадництво, запроданство політиканів. Перші відкривали Україні широку перспективу. Другі — більше шкодили національній справі.

Що не приклад — то кричуща аналогія з нашим сьогоденням, а отже, — свідчення незасвоєних і нематеріалізованих сучасниками уроків вітчизняної історії.

Проте необхідно пам’ятати, що ми живемо в ХХІ столітті, з його викликами й за його законами. Мислити ж логікою виключно вчорашньої доби, значить, заганяти себе на узбіччя цивілізаційного поступу. Не можна вічно перебуваюти лише в минулому, висуваючи на перший план державного життя гасло: вперед у вчорашній день. Для ефективної української політики й практики вкрай потрібне органічне поєднання історичного досвіду, сьогоденних потреб та тенденцій й перспектив світового поступу.

Безперечно, з подоланням економічних негараздів автоматично не вирішуються всі напластування ідеологічно-духовного штибу, ці процеси взаємопов’язані, але далеко не тотожні, а тому й вирішуватися вони мають паралельно, у тісній ув’язці один з одним заради успіху загальної справи. Взагалі розмови про соборність з незалежністю видаються аж надто проблематичними, коли національний інформаційний, книжковий, кіноаудіопростір давно й повністю зданий на відкуп сусідній державі. Хто сьогодні б’є на сполох, хто дієво переймається тим, що суспільство безперервно й цілеспрямовано насичують бездуховністю, жорстокістю, цинізмом, впевнено й методично розмиваються основи моралі, патріотизму, державності?!

За наявності політичної волі, ці деструктивні процеси можна було б давно й безболісно якщо не викорінити, то принаймні локалізувати. А так ні державна влада, ні численні політичні партії, які здебільшого фактично є клубами за інтересами та прикриттям фінансово-промислових, кланових угруповань, на сьогодні, в принципі, не здатні ідеологічно організувати маси, а тим паче повести їх за собою. Єдине, чим харизматичні провідники владних та політичних утворень ще можуть викликати до себе хоч якийсь інтерес, — незмінна й цинічна експлуатація невичерпного джерела радикальних популістських гасел та обіцянок.

Сьогодні надважливим моментом має стати визнання того, що у нас апріорі не може відбуватися жодного прогресивного поступу, якщо не буде витворено й умотивовано власне ідеологію державотворення. Згадувана конституційна стаття у зв’язку з цим потребуватиме або ж істотного перегляду, або ж понятійного коригування, якщо термін «державна ідеологія» лякає асоціаціями з недавнім комуністичним минулим.

У нашому ж розумінні це має бути навіть не ідеологія, а своєрідна духовна іпостасність, акумулятивна внутрішня спрямованість державного існування, що перманентно наснажувалася б щирими прагненнями майже всіх членів суспільства до об’єднання. А таке можливе лише на міцній базі дотримання загальновизнаних моральних і наукових цінностей, точній і оптимальній відповідності здійснюваного курсу настроям та уподобанням окремих я, гнучкій його корекції у процесі розвитку, звісно, при принциповому збереженні своєї стратегічної мети.

Завдання полягає в тому, щоб стратегія розвитку України не мала вигляд холодного схоластичного учення чи зібрання «першотравневих гасел», а складала осмислений план дій через мобілізацію на творчу справу кожного індивідуума. Сьогодні конче необхідна системна мотиваційна спонука, що наповнювала б смислом існування мільйонів людей в ім’я побудови демократичної України.

Гадається, найбільш виправданим і доцільним було б доручення щодо вироблення відповідної перспективної програми Національній академії наук України, яка, в свою чергу, мобілізувала б потужні академічні сили, кращих представників української інтелектуальної еліти. Поки що справа має такий вигляд: науковців примушують освячувати те, що вироблено у владних коридорах і умовно «витягує» на програму лише своєю назвою. Тобто маємо справу з відпрацьованим протягом ряду років ритуалом, який включає і начебто громадські обговорення державних творінь, а насправді має одне призначення: витворити чергову ілюзію перспективи, про яку забувають одразу після результативних голосувань у високих інстанціях.