Вудка проти сітки

Зупинка перша — велике село Козачі Лагері, де одна половина населення виживає за рахунок городів, а друга — з діда-прадіда рибалить у річці Конці та навколишніх лиманах і протоках. Ще сонце не зійшло, а по берегах і на гатках сотні чоловіків та жінок із вудками й спінінгами чатують на довгоочікуваного «свого» карася. У сапетах (кошиках для пійманої риби) помічаю в декого один-два «хвости», а в когось і порожньо. Та в людей разюче змінилася реакція на інспекторів: побачивши їхнього човна, риболови раніше стрімголов тікали від річки, кидаючи снасті напризволяще — краще вже вудки позбутися, ніж скажений штраф заплатити. Тепер нема чого бігати, тому селяни або не звертають на патрульну «моторку» уваги, або привітно всміхаються чи вітаються помахом руки. Інспектори так само ввічливо відповідають, а водночас «сканують» річкові простори: чи не вигулькнуть де, бува, поплавці мисинової сітки чи обриси забороненого вентеря. Придивляюся й сам... Проте нишпорили аж до сходу сонця і нічогісінько не знайшли.

— Згода, відкриваю оперативну таємницю, — відволікається від кермування човном колишній прикордонник, а нині головний державний інспектор відділу охорони водних біоресурсів «Херсонрибоохорони» Андрій Кривоносов. — Туди, де люди сидять із вудками, браконьєри вже не потикаються. Адже прихильникам любительського риболовства зовсім не до вподоби, що «їхню» рибу безсоромно вигрібають із річки сусіди чи взагалі якісь зайди, і вони стали нашими секретними агентами: побачили, що хтось ставить сітку, — і чимскоріш телефонують. Нам тільки залишається виїхати, ту сітку вийняти і скласти протокол на її власника. Я не скажу, що браконьєри зовсім уже перевелися, але вони воліють забиватися в найглухіші куточки, де їх ніхто не бачить і не чує. Епоха кругової поруки закінчилася, тому власники заборонених знарядь лову стали полохливими: знають, що їх може тепер «здати» будь-хто.

Для порівняння на практиці інспектори завертають свого човна у Тягинський лиман. Він дуже змілів і заріс водоростями, тому любительська риболовля тут мало поширена: нема куди й вудку закинути, а з риби тільки коропи та карасі залишилися. Отже, щойно проїхали кілька метрів, і мотор човна глухне — сітка намоталася на гвинт. Виймаємо одну сітку завдовжки понад сто метрів, а поруч друга — ще довша, в якій б’ються молоді коропчуки. Сітки забираємо, коропчуків — на волю і рухаємося далі. А за хвилину вже бачимо біля комишевих заростей саморобну «дюральку», на дно якої дядько дбайливо складає мокру сітку, хоч і без риби.

— О, 340 гривень штрафу вже «витяг», — із приреченою посмішкою зустрічає рибінспекторів власник снасті — мешканець старого козацького села Тягинки Роман Волошин. — Сітка моя — придбав її на залізничному ринку в Херсоні. Куплю іншу і знову буду рибалити: в мене трійко малят, у селі ніякої роботи немає, а вудкою їм і на юшку не зловити. Штраф заплачу з державної допомоги на дітей — дружина грошей на це дасть, бо діти просять їсти.

Для нелегальних рибалок це дуже розповсюджене пояснення. Тож масове безробіття в селах Херсонщини як передумову до такого ж масового браконьєрства я попросив прокоментувати відповідального за Цюрупинську дільницю рибоохорони Сергія Копитіна.

— Є селяни, котрі справді подаються у браконьєри через неможливість інакше прогодувати родину. Але повірте моєму великому досвіду: таких серед рибалок набереться хіба що п’ята частина. Для решти це або серйозний підпільний бізнес, або просто можливість обміняти вилов на пляшку самогону: чесно працювати вже розучилися, а обкрадати природу легше, — поділився думками Сергій Васильович. — Наша дільниця — це лише сім інспекторів, котрі обслуговують аж 21 лиман та сім малих річок у п’яти районах області, не рахуючи ділянки Дніпра. Вони фізично не спроможні навіть об’їхати протягом доби таку величезну територію, тому успішна боротьба з браконьєрством можлива лише за сприяння добровільних помічників. Щойно ними стали риболови-любителі, і кількість затриманих нашими рибінспекторами браконьєрів та вилучених снастей зросла на третину. Але не треба себе обдурювати і сподіватися на швидке подолання браконьєрства як масового явища. Воно залишатиметься, поки держава не припинить допомагати цим браконьєрам, заборонивши вільний продаж промислових снастей, який за минулої влади просто страхітливо поширився.

Спершу на українських ринках та в магазинах почали продавати сітки китайського виробництва будь-якої довжини та діаметру вічок. За сто гривень можна й нині придбати стометрову сітку, й за удачі окупити витрати протягом тижня. Тепер, окрім сіток, стали торгувати навіть величезними гострими гаками, якими не так ловлять рибу, як її калічать. Що далі — на прилавках з’являться динаміт та електровудки? І наче так і треба — протестують проти варварської практики тільки рибінспектори.

На завершення спільного рейду херсонські рибінспектори відчинили переді мною двері сховища, де тримають вилучені під час нересту снасті та інші знаряддя злочинів проти природи до рішення суду про їхнє знищення чи продаж виконавчою службою. Чесно зізнаюся — картина вразила: величезний ангар виявився вщерть забитий моторними та весловими човнами, аквалангами, підводними рушницями й іншими хитромудрими засобами знищення риби. Демонструючи мені ці «скарби», завідувачка сховища Тетяна Берестенко скромно повідомляє: під її наглядом аж 32 човни, а загальна довжина сіток, відданих на збереження, — понад тридцять кілометрів. Ними широкий Дніпро в районі Херсона легко можна перекрити з одного берега до іншого кілька разів!

Браконьєрство в масштабах усієї України, а не тільки Херсонщини, вже завдає збіднілому на ресурси Дніпру такої жахливої шкоди, що для його подолання годяться й компроміси. У тому числі й надання обмежених пільг для риболовів-любителів «в обмін» на їхню участь у боротьбі з «конкурентами», котрі працюють за горезвісним хижацьким принципом: «Мені — все, іншим — нічого».