Останнім часом у засобах масової інформації активно обговорюються питання майбутнього Збройних сил України, шляхів їх модернізації та приведення до рівня сучасних світових стандартів. Зважаючи на підвищену увагу суспільства до ініціатив деяких політичних сил щодо подальшого реформування Збройних сил, хотілося б поділитися з читачами «Голосу України» власними думками.

Сучасна армія: тандарти та реальність

Говорячи про українське військо, ми перш за все повинні звернутися до характеру сучасних воєн і збройних конфліктів, до форм, способів і засобів ведення боротьби. Навіть не фахівцеві, а просто людині, яка уважно стежить за подіями на планеті в «гарячих точках», зрозуміло: піхота в окопах і танки в бойовому порядку стають архаїзмом. Сучасний солдат на полі бою озброєний такими засобами, які, по-перше, дають змогу упевнено орієнтуватися в найскладнішій обстановці (прилади спостереження, зокрема, нічного бачення, засоби наведення та цілевказівок, зв’язку, навігації тощо), по-друге, забезпечують ураження супротивника з першого пострілу, пуску ракети. Крім того, зроблено все для надання воякові негайної і ефективної допомоги у разі потрапляння в біду.

Звичайно, це ідеальна картина, і на війні завжди будуть жертви. Але їх набагато менше, коли ракети запускають із відстаней в сотні і тисячі кілометрів, безпілотні літальні апарати забезпечують не тільки розвідку, а й ураження цілей, а танки використовують тільки там, де вони дійсно мають перевагу за рахунок своєї броні. Думаю, що у війні майбутнього люди не знищуватимуть один одного, а керуватимуть відповідними засобами для того, щоб знищити або вивести з ладу аналогічні засоби супротивника. Тобто перемагати буде не той, хто вбив більше ворогів, а той, хто розумніший.

Але найголовніше полягає в тому, що складним процесом бойових дій треба керувати, інакше він перетвориться на хаос. Інформаційні технології — ось справжнє поле битви за перевагу в майбутній війні.

Як професійний військовий, можу говорити на цю тему нескінченно. Але звернімося до поняття сучасних стандартів в аспекті Збройних сил.

Стандартизація — велике благо в різних галузях людської діяльності. Інакше кажучи, вона допомагає легше орієнтуватися в морі навколишньої інформації та застосовувати знання, сили і засоби точно за призначенням, а також у багатьох випадках забезпечує взаємозамінюваність та взаємосумісність. Уявіть собі підрозділ солдатів, кожен з яких має зброю іншого, ніж товариш, зразка. До того ж ці солдати розмовляють різними мовами. Очевидно: від такого підрозділу не варто чекати бойового успіху.

З чимось подібним ми зіткнулися під час формування перших підрозділів Збройних сил України для участі в багатонаціональних миротворчих операціях. Переважна більшість зразків озброєння, техніки, оснащення успадкована нами від Радянської Армії. Про них можна сказати багато хорошого, але це вже в минулому. Наші ж партнери по багатонаціональних операціях мають сучасніше озброєння і загалом краще забезпечені. Та головну перевагу вони мають в інформаційній сфері. В сукупності все це визначає інші форми і способи бойових дій, і що не менш важливо, — інші способи і засоби управління.

Тепер поставимо запитання: чи готові наші військові підрозділи до сумісних дій з військовими підрозділами інших держав у миротворчих, пошуково-рятувальних, гуманітарних операціях? Чи готові наші офіцери і генерали до упевненої роботи в багатонаціональних штабах з використанням геоінформаційних технологій, сучасних засобів зв’язку і автоматизації? Так, готові, але лише нечисленні фахівці. Поки в нас застарілі озброєння і техніка, поки ми оснащені на рівні 80-х років минулого сторіччя, ми вимушені пристосовуватися до нових умов. На жаль, ці умови диктуємо не ми, а ті, хто перевершує нас з відповідних параметрів, які й прийнято називати зараз стандартами НАТО, або європейськими.

Отже, під сучасними світовими стандартами збройних сил ми розуміємо рівень оснащеності і бойового вишколу, рівень технологій управління, які властиві арміям більшості країн — членів НАТО.

Відставання наших Збройних сил від таких стандартів ні в кого не викликає сумніву. Ступінь відповідності українського війська цим вимогам поки що можна назвати мінімальним, визначеним в основному тим, скільки і яких підрозділів нам вдається оснастити, екіпірувати і підготувати з таких стандартів у межах реального фінансування. Це насамперед миротворчі контингенти і місії, а також частка Об’єднаних сил швидкого реагування. Ось тому перед нами і постало складне завдання — ліквідувати відставання і вивести Збройні сили на нові, сучасні стандарти оснащення і підготовки. Так і хочеться сказати: «у найкоротші терміни». Але відставання настільки значне, а можливості нашої держави такі невеликі, що ці слова були б лише популізмом.

Хочу звернути увагу читача на одну важливу обставину. Процес приведення Збройних сил до сучасних стандартів не може бути хаотичним. Насамперед необхідно опанувати передові технології роботи органів військового управління, інакше ніякі зусилля в низових ланках не дадуть належного результату. По-друге, відповідні пріоритети мають бути визначені у видах Збройних сил, родах військ, зокрема за належністю до функціональних структур.

Тільки така цілеспрямованість наших зусиль приведе до задовільних результатів і дозволить уникнути нераціонального витрачання коштів військового бюджету.

Пріоритети військової реформи

Чисельність Збройних сил, порядок їх комплектування, ступінь професіоналізму мають бути добре обґрунтованими з урахуванням можливих змін військово-політичних обставин і необхідності забезпечення достатніх мобілізаційних можливостей людських і матеріальних ресурсів.

Виключати можливу агресію проти України або втягування її у збройний конфлікт було б передчасним. Низка країн регіонального оточення продовжує прямо або побічно нагадувати про територіальні претензії до країни, предметом яких є західні і південно-західні області України, а також Крим. Динаміка військового будівництва сусідніх держав свідчить про їхню здатність проводити масштабні військові операції. Тенденція до нехтування принципами міжнародного права, серйозні проблеми щодо досягнення консенсусу країнами — членами міжнародних організацій, навіть таких, як НАТО і Європейський союз, свідчать про слабкість міжнародних гарантій безпеки і необхідність збереження достатніх можливостей національної оборони.

Тому безоглядна орієнтація тільки на колективну оборону є небезпечним шляхом. У зв’язку з цим рішення про скорочення Збройних сил України до такого мінімуму, який позбавляє нас стратегічного паритету, не виглядає переконливим. Якщо після розпаду СРСР Україні дісталася армія-монстр, то за нинішніх обставин вона може залишитися з армією-карликом. Уявімо, що після завершення всіх цих скорочень Україна стала-таки членом НАТО. Що вона робитиме зі своїми «іграшковими» Збройними силами, якщо країни Північноатлантичного альянсу коли-небудь усвідомлять безглуздість нарощування колективних військових м’язів в умовах відсутності конкретного супротивника? Тим паче, що європейські країни наполегливо порушують питання про досягнення Європейським союзом самодостатності в питаннях воєнної безпеки.

Масштаб і темпи скорочення Збройних сил, зміни в системі управління військами (силами) і в системі їхнього забезпечення, певні акценти в підготовці військових частин і з’єднань свідчать про наміри перетворити Збройні сили України на резерв НАТО, придатний лише для спільного зі збройними силами інших держав виконання переважно обмежених завдань. А це означає серйозну загрозу національним інтересам у сфері оборони.

Поспішне копіювання прийнятих в НАТО механізмів і схем управління є, на мій погляд, недостатньо обґрунтованим. Надуманими, зокрема, є функції Об’єднаного оперативного командування за наявності Генерального штабу ЗС, а Об’єднання сил забезпечення зможе виконувати свої завдання тільки в умовах мирного часу, оскільки в період бойових дій сили забезпечення виявляться відірваними від військ. Центр повітряних операцій і центри управління і сповіщення Повітряних сил ЗС мало відповідають реальним бойовим можливостям нашої авіації. Цей перелік можна було б продовжити.

Далеко не в кращому стані й система протиповітряної оборони країни. З урахуванням того, що підірвано основи її традиційної взаємодії з найближчими сусідами — Росією і Білоруссю, Україна позбавлена скільки-небудь надійного захисту від серйозного повітряного нападу. Не вирішуються питання використання космічних засобів в інтересах оборони.

Обвальне скорочення загальної кількості військових навчальних закладів, наполегливе просування ідеї підготовки еліти українського офіцерського корпусу переважно у військових навчальних закладах НАТО (до речі, тут постає політичне питання — скільки офіцерів, яких категорій, з яких спеціальностей і чиїм коштом навчатиметься за кордоном, адже хто платить, той і замовляє музику), незграбні і мало чим виправдані кроки з реорганізації воєнної науки нагадують ігри дітей з небезпечними предметами.

Незаслужено згорнута свого часу Державна програма реформування і розвитку Збройних сил України на період до 2015 року була націлена на значно реалістичніші і зваженіші орієнтири розвитку війська з дотриманням насамперед вимог національної оборони. Події 2005—2007 років і зміст Державної програми розвитку Збройних сил України на 2006—2011 роки свідчать про надмірне форсування скорочення Збройних сил, орієнтацію виключно на західний досвід військового будівництва, недостатній професіоналізм у вирішенні питань підготовки і застосування військ (сил) в сучасній війні, нехтування попереднім досвідом організації і здійснення оборони України відповідно до об’єктивного прогнозу військово-стратегічних обставин в регіоні.

Впевнений, що повну адаптацію Збройних сил України до умов і стандартів підготовки і застосування у рамках НАТО можна здійснювати тільки після вступу України до альянсу. Поки цього не відбулося (а це, до речі, питання загальнонаціонального волевиявлення), головними для Збройних сил України були і залишаються конституційні завдання — оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

Що стосується локального збройного конфлікту, то для вирішення завдань у ньому в нас достатньо сил і засобів. Інша річ, як вони у разі потреби будуть використані. Попри низку негативних явищ, наші Збройні сили мають поки що серйозний бойовий потенціал. Крім того, ми маємо бути реалістами і пам’ятати про те, що в світі є й існуватимуть різні «вагові категорії» держав за рівнем технологічного розвитку, економічними і військовими можливостями. Україна відносно до своїх сусідів упевнено зберігає паритет і здатна відстоювати свої національні інтереси. Що стосується воєнних конфліктів за межами території України, то участь в них ЗС згідно з чинним законодавством можлива лише у складі міжнародних сил, які діють на підставі мандата ООН. Так було досі, і немає жодних підстав для перегляду такої позиції.

Головними больовими точками наших Збройних сил вже протягом багатьох років залишаються питання переозброєння і технічної модернізації. Стан озброєння і військової техніки характеризується низьким рівнем технічної придатності. Більшість складних комплексів і зразків озброєння вже вичерпали свій ресурс, або він спливає у 2008—2009 роках. У найскладнішому стані перебувають авіаційна техніка, озброєння зенітних ракетних військ і Військово-морських сил, засоби зв’язку, радіоелектронної боротьби, розвідки.

Зусилля, що докладаються у напрямі оновлення і модернізації озброєнь, мають безладний характер і є вкрай недостатніми. Можна з упевненістю сказати: процес зниження рівня технічної оснащеності Збройних сил поки що зупинити не вдалося. Першопричиною цього, звичайно, є недостатнє бюджетне фінансування. Це об’єктивний чинник, і ми не можемо вимагати від держави неможливого. На часі пошук задовільних форм залучення приватного капіталу, іноземних інвестицій, інших позабюджетних джерел.

Відповідно до рішення Кабінету Міністрів України на початку 2008 року має бути створене Національне агентство з питань оборонно-промислового комплексу (ОПК), в управління якому планується передати низку підприємств ОПК, підпорядкованих Міністерству промислової політики та Міністерству оборони. Цей новий орган виконавчої влади опікуватиметься питаннями військово-технічної політики і оборонно-промислового комплексу, зокрема, вдосконаленням механізму державного замовлення. Йдеться про розроблення й виробництво нових озброєнь, модернізацію вже наявних зразків, а також утилізацію надлишкових боєприпасів. Важливо також забезпечити координацію замовлень, які роблять різні силові структури. Абсолютно неприпустимо, коли одне силове відомство розміщує замовлення в Україні, а інше робить таке ж замовлення за кордоном. Підприємства ОПК є у багатьох центральних органів виконавчої влади, але діють вони, на жаль, розрізнено. Потрібна координуюча структура, яка диктувала б єдину військово-технічну політику.

Наприклад, Харківському конструкторському бюро ім. Морозова вдалося створити низку сучасних, високотехнологічних зразків бронетанкової техніки. Це і нова броньована машина «Дозор», і модифікація бронетранспортера БТР-3Е, і абсолютно нова версія бронетранспортера БТР-4, які з низки параметрів не мають конкурентів у світі. Однак на запитання про те, коли ця техніка може бути поставлена на озброєння в Україні, поки що відповісти важко.

На шляху до професіоналізації

Тепер я переходжу до проблеми, від своєчасності і якості вирішення якої багато в чому залежить успіх військової реформи. Це проблема створення професійної армії. Навряд чи потрібно переконувати когось у тому, що професійний військовослужбовець набагато перевершує в усіх відношеннях хлопця зі шкільної лави. Але створення і утримання професійної армії потребує дуже великих витрат, у тому числі для забезпечення гідних матеріальних і інших соціальних умов контрактної служби.

Хтось може запитати: чи існують такі матеріальні блага, заради яких варто ризикувати своїм життям в той час, коли більшість співгромадян і не згадують про армію? Це важке запитання. Але на нього є якщо не відповідь, то вагомий контраргумент: ми запрошуємо військовослужбовців на контрактну службу не для того, щоб вони гинули в бою, а для того, щоб перемагали. Тому ми упевнені: професійна армія в Україні буде створена, це питання часу. А для того, щоб шлях до цієї мети був найкоротшим, потрібно максимально використовувати досвід інших країн.

На запитання: армія якої країни могла б служити зразком для реформування Збройних сил України, я б не став шукати пряму відповідь. Так, ми запозичували і запозичуватимемо іноземний досвід. Але він не буде сліпим копіюванням, інакше ми отримаємо не національну армію зі своїми бойовими традиціями, героями і бойовим духом, а зборище найманців, яким байдуже, з ким і за що воювати. Про важливість виховання на кращих традиціях українського народу наголошував Президент України, Верховний Головнокомандувач Збройних сил Віктор Ющенко на нещодавньому підсумковому засіданні колегії Міністерства оборони України: «Армія повинна бути кузнею патріотизму».

Хочу нагадати, що боєздатність армії визначається не тільки її чисельністю, озброєнням і воєнним мистецтвом, а й власною історією, національними традиціями і національними героями. Видатний російський військовий теоретик Олександр Свечін писав: «Солдатам в їх таборі потрібні боги й заповіти». У мене виникає великий сумнів відносно того, на яких бойових прикладах і бойових традиціях, за допомогою яких гасел, якими силами збираються виховувати особовий склад Збройних сил і закликати його до патріотизму і героїзму деякі політики і військові керівники. Тому ми маємо рішуче впроваджувати найкращі технічні досягнення і інформаційні технології, але разом з тим дбайливо зберігати й зміцнювати духовність наших воїнів, прищеплювати їм любов не тільки до зброї, а насамперед до своєї Батьківщини. Паралельно всіма силами необхідно вирішувати соціальні питання. Ось така армія і бачиться мені зразком для реформування наших Збройних сил.

Указом Президента України від 17 квітня 2002 року № 348 було затверджено Державну програму переходу Збройних сил України на комплектування військовослужбовцями за контрактом. Нею передбачено здійснення такого переходу в три етапи. На першому (2001—2005 роки) чисельність військовослужбовців за контрактом мала бути доведена до 22% від загальної кількості військовослужбовців, на другому (2006—2010 роки) — до 48% і на завершальному (2011—2015 роки) — до 100%. Вважаю, що ці показники були цілком обґрунтованими і досяжними. До речі, формально їх ніхто і не скасовував, просто названі вище укази Президента України нині нехтують. Нове керівництво Міністерства оборони України перенесло терміни цілковитого переходу Збройних сил на контрактний принцип комплектування з 2015 року на кінець 2010 року. Це закріплено Державною програмою розвитку Збройних сил України на 2006—2011 роки, яка затверджена Указом Президента України від 27 грудня 2005 р. № 1862—25т. При цьому згадану вище Державну програму переходу Збройних сил України на комплектування військовослужбовцями за контрактом не було ні скасовано, ні уточнено!

Особисто я не бачу підстав для того, щоб вважати перехід Збройних сил на контрактний принцип комплектування першочерговим пріоритетом. На мій погляд, значно важливіше здійснити технічне переоснащення армії. Є очевидним — найпідготовленіший професіонал, що користується застарілою бойовою технікою, не зможе досягти бажаного результату. Тому процеси професіоналізації армії і її технічного переоснащення повинні йти паралельно і узгоджено. На моє глибоке переконання, повний перехід на контрактний принцип комплектування можливий не раніше 2012 року. Вирішення цього завдання до 2010 року є проблематичним з багатьох причин. Насамперед, воно вимагало б від держави надзвичайної концентрації зусиль і матеріальних ресурсів. Нині деякі політики запропонували суспільству новий термін переходу на контрактний принцип — з 2008 року.

За підрахунками фахівців, річні витрати бюджету тільки на грошове забезпечення солдатів і сержантів контрактної служби становили б 3,9 млрд. грн. (зараз — 950 млн. грн.). До цього слід додати кошти на збільшення грошового забезпечення офіцерського складу у розмірі 2,7 млрд. грн. Крім того, для забезпечення житлом контрактників необхідно за рік побудувати близько 600 тис. кв. м службового житла (це без урахування потреб офіцерського складу), що потребує ще близько 2,5 млрд. грн. При цьому паралельно потрібно витратити ще 3 млрд. грн. на житло для офіцерського складу. Річні витрати на утримання особового складу Збройних сил становили б близько 11 млрд. грн. (1,4% ВВП), що на 20% перевищує всі витрати на оборону за 2007 рік. В цілому на виконання рішення про цілковитий перехід Збройних сил на контрактну основу з 2008 року потрібно було б виділити з Державного бюджету на 2008 рік близько 20 млрд. грн. Крім того, одночасно потрібно перерахувати пенсії раніше звільненим військовослужбовцям, що в сукупності робить такі витрати непосильними.

Існують ще й інші аспекти цієї проблеми. Так, досвід показує, що на переобладнання казарми під службове житло (гуртожиток) потрібно 1,5—2 роки. Для переобладнання казарм під гуртожитки для забезпечення всіх військовослужбовців контрактної служби потрібно 7—8 років. Для прийняття на службу 60—65 тис. військовослужбовців за контрактом територіальним центрам необхідно вивчити понад 1 млн. кандидатів, по 38 500 чоловік на кожен територіальний центр. На сьогодні вони до цього просто не готові.

Далі. Після укладення контракту військовослужбовців направляють у навчальні військові частини (центри) для оволодіння спеціальністю. Існуючі можливості навчальних центрів — до 20 тис. чоловік на рік. Тому період оволодіння лише первинними навичками становитиме близько трьох років. А з урахуванням різних можливостей видових навчальних центрів цей термін може зрости до 7—8 років. Нарешті, необхідно внести відповідні зміни до Державної програми переходу Збройних сил України на комплектування військовослужбовцями за контрактом, а головне — ввести їх в дію відповідним законом. Нагадаю, сьогодні це зроблено лише Указом Президента України.

Загальний висновок: з урахуванням реальних фінансових та інших ресурсних можливостей держави можна забезпечити такі темпи прийняття на військову службу за контрактом: у 2008—2009 роках — 3—4 тис. осіб на рік, в 2010—2015 роках — 6—8 тис. осіб на рік. Повний перехід на професійну армію можна завершити у 2013—2015 роках. І ще один важливий момент. Як військовий професіонал, я переконаний: на найближчі роки нам потрібно збільшити призовний вік строкової служби до 20—25 років замість нинішніх 18 років.

Щодо реального стану справ з переходом Збройних сил України на професійну основу наведу лише один приклад. Державною програмою розвитку Збройних сил України на 2006—2011 роки передбачалися такі показники укомплектованості військовослужбовцями за контрактом: 2007 рік — 42,5 тис. чоловік, 2008 рік — 60 тис., 2009—2010 р. — 80 тис. Середні темпи прийняття на військову службу за контрактом повинні були становити 10—12 тис. чоловік на рік. Насправді з початку 2007 року на військову службу за контрактом було прийнято 4931 людину, звільнено в той же період 3260 чоловік, тобто реальний приріст — 1771 особа. Тому виконати вимоги Державної програми розвитку Збройних сил України на 2006—2011 про завершення переходу на професійну основу до кінця 2010 року проблематично.

З травня 2005 року в трьох бригадах різних видів Збройних сил проводиться експеримент з переходу на контрактну службу, під час якого вже визначені основні проблемні питання. Це низький, не конкурентоспроможний на ринку праці рівень грошового забезпечення контрактників, відсутність гідного службового житла, контрактники залучаються до виконання завдань, які безпосередньо не пов’язані з їх професійними обов’язками. Має місце також низький рівень організації бойової підготовки і ненормований робочий день. Шляхи розв’язання наведених проблем в принципі добре відомі. Я б хотів акцентувати увагу на іншому: замість того, щоб форсувати перехід на контрактну службу, нам слід приділити першочергову увагу модернізації озброєння і вдосконаленню системи управління Збройними силами. Що ж до комплектування, то я вважаю за доцільне, по-перше, повернутися до обґрунтованих і реалістичних показників і термінів, намічених Державною програмою переходу Збройних сил України на комплектування військовослужбовцями за контрактом на період до 2015 року.

Разом з тим, ми маємо виходити із завдань, які поставив Президент України на згаданому вище підсумковому засіданні колегії МО України з перспектив переходу на професійну армію. До речі, там він поставив ще одне важливе завдання — істотно збільшити оборонний бюджет, що дало б змогу певною мірою скоротити терміни переходу на контрактну армію, які я наводив у своїй аргументації. Дійсно, нинішні умови фінансування реформи Збройних сил України поки що не можуть задовольняти нас повною мірою, але вони є вже значно кращими, ніж у попередні роки. Будучи Міністром оборони України, я був би щасливий отримати з державного бюджету більше 9 млрд. грн., як це було в 2007 році. На 2008 рік цю суму передбачається ще збільшити на декілька сотень мільйонів гривень. Але і цього, звичайно, недостатньо.

Будьмо оптимістами, але водночас реалістами. Потрібно ефективно використовувати наявні можливості, а час, коли держава зможе приділяти значно більшу увагу Збройним силам, вже не за горами.

Так, з 1 січня 2008 року за рішенням уряду буде упорядковано структуру і умови грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу всіх силових структур, а також відповідно пенсії для запасників. Думаю, що в найближчому майбутньому будуть зроблені й інші кроки в напрямку підвищення престижу військової служби та її привабливості для широких верств населення України.

Удосконалення Воєнної доктрини

Поряд із повсякденними питаннями військової реформи, які ми зазвичай розглядаємо у контексті реформування та розвитку Збройних сил України, важливим є питання вдосконалення Воєнної доктрини як наріжного каменю Воєнної організації держави загалом.

Перша Воєнна доктрина незалежної України була затверджена Постановою Верховної Ради України від 19 жовтня 1993 року. Цей документ певною мірою відобразив основні тодішні погляди на оборону України і частково заповнив існуючий правовий вакуум. Проте, замість конкретних шляхів будівництва і застосування Воєнної організації держави він ряснів гучними гаслами і голослівними твердженнями. Буквально через декілька місяців після ухвалення перша Воєнна доктрина вже потребувала уточнення в зв’язку з ратифікацією Україною Лісабонського протоколу і приєднанням до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Тим самим Україною вперше в історії людства був створений прецедент добровільної відмови від володіння ядерною зброєю на користь світової співдружності держав, а не національних інтересів.

Довгий час оновленню Воєнної доктрини та підвищенню її юридичного статусу не приділялося належної уваги, хоча в країні і в її зовнішньому оточенні відбулися важливі зміни, зокрема, прийняття Конституції України, оновлення концептуальної і законодавчої бази з питань національної безпеки і оборони (зокрема, прийняття законів «Про оборону України» і «Про Збройні сили України» в новій редакції), затвердження і реалізація Державних програм у сфері військового будівництва, проведення адміністративної реформи, визначення Україною стратегічного курсу на повноправну участь у процесах європейської і євроатлантичної інтеграції.

Нарешті, за дорученням Прем’єр-міністра України від 9 серпня 2000 року № 13369/1 відповідно до Указу Президента України від 28 червня 2000 року № 927 та доручення Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2002 року № 1099/2т міжвідомчою робочою групою було підготовлено проект закону «Про Воєнну доктрину України». Щоправда, замість прийняття цього закону було видано Указ Президента України від 15 червня 2004 року № 648/2004.

Зберігаючи основну спрямованість доктрини 1993 року, нова Воєнна доктрина розвивала і уточнювала її положення у воєнно-політичному, воєнно-стратегічному, воєнно-економічному і військово-технічному аспектах з урахуванням сучасних умов та їх прогнозованих змін. Чіткіше були визначені основні зовнішні і внутрішні загрози національній безпеці України. Зроблено висновок про те, що в найближчому майбутньому безпосередня загроза збройної агресії проти України є маловірогідною. Водночас зберігається потенційна небезпека виникнення військових конфліктів, в які Україна може бути втягнута.

У разі відбиття збройної агресії Україна залишила за собою право застосовувати всі форми, способи і засоби збройної боротьби, які в обставинах, що склалися, є найбільш ефективними і адекватними рівню воєнної небезпеки. Крім того, користуючись правом кожної держави на індивідуальну і колективну оборону, Україна у разі збройної агресії проти неї не виключає отримання військової допомоги від інших держав і міжнародних організацій.

Відносно будівництва Збройних сил я б відзначив положення Воєнної доктрини про створення функціональних структур — Об’єднаних сил швидкого реагування, Основних сил оборони і Стратегічних резервів. Необхідно зазначити, що під впливом результатів засідання Комісії Україна—НАТО на вищому рівні 29 червня 2004 року Президент України Л. Кучма своїм Указом від 15.07.2004 № 800/2004 замінив у Воєнній доктрині положення про проведення Україною політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО, на менш конкретне формулювання, яке обмежувалося поглибленням співпраці з НАТО. У подальшому Президент України В. Ющенко поновив у Воєнній доктрині чітку тезу про вступ до НАТО як кінцеву мету політики євроатлантичної інтеграції України.

Чи відповідає нинішня Воєнна доктрина вимогам сучасності і потребам оборони країни? І так, і ні. Так, тому що охоплює всі напрями підготовки держави до оборони, ні — тому що цей документ досить схематичний і містить мало конкретики. Крім того, дуже слабко в ньому відображені питання взаємодії різних складових Воєнної організації держави.

Сьогодні Воєнна доктрина залишається лише мовчазним свідком того, як деякі політичні сили втручаються в справи оборони без урахування раніше ухвалених, добре обґрунтованих рішень і Державних програм. Сподіваюся, що найближчим часом ми зможемо утвердити інший стиль роботи в сфері військового будівництва — раціональний, реалістичний, спрямований на досягнення перспективних, а не ситуативних результатів.

25 жовтня 2007 року в Національній академії оборони України з моєї ініціативи відбулася науково-практична конференція з питань підготовки проекту Концепції Державної програми розвитку Воєнної організації держави. За підсумками конференції можна зробити висновок: Воєнна доктрина України потребує чергового уточнення і доповнення. Йдеться, насамперед, про вдосконалення механізмів керівництва воєнною організацією, і не лише з вертикалі «Верховний Головнокомандувач Збройних сил — Генеральний штаб Збройних сил — органи управління військовими формуваннями і правоохоронними органами», а й у напрямі впровадження єдиних засад планування, утримання, розвитку, застосування і взаємодії складових воєнної організації держави.

Олександр КУЗЬМУК,народний депутат, генерал армії України.