«Сама з дванадцятьма дітьми» — матеріал під таким заголовком, надрукований у «Голосі України» 8 грудня 2007 року, не залишив байдужими багатьох наших читачів. До черкаського корпункту газети, котрий підготував розповідь про багатодітну матір, звернулося листовно і по телефону більш як 60 осіб. Людей схвилювало бідування 41-річної жінки, котра, покинута чоловіка, залишилася сама з дев’ятьма доньками і трьома синами.

Чи не першим, хто відгукнувся на статтю про жительку села Мліїв Ольгу Тиховід та її дітей, був міністр агропромислової політики України Юрій Мельник. Уточнивши по телефону, чого найбільше зараз потребує сім’я, міністр передав для неї пральну машину. Коли редакційний автомобіль привіз до хати Тиховодів посилки та продуктові набори, надіслані читачами газети з усіх кінців України, Ольга Григорівна якраз впорувалася з пранням. Через увесь двір розвішувала на шворках десятки дитячих платтячок, штанчат, светрів і сорочок.

— Я наче на світ народилася, — дякувала міністрові-землякові за подарунок. — Раніше, повірите, як почну прати вручну, то ввечері не можу пальцями ложку втримати, так руки розпухнуть...

Пролунали слова вдячності й на адресу місцевої влади. Від сільради Тиховодам також привезли невелику пральну машину. «Знадобиться й вона, — сказала жінка. — У нас прання скільки, що й на дві вистачить». Щире спасибі передала й родинам Березовських і Луценків з Києва, Корнієнкам з Конотопа Сумської області, Бурдам із селища Дворічна Харківської, Остапенкам із Борзни Чернігівської, Гребенюкам із Кілії Одеської, Шевчукам з Обухова Київської, Галині Пасічник із Харкова, Ірині з Вінниці, Миколі Валку з Криму, Іванові Мунтяну з Одеси, Юлії Лісничій з Керчі, Ірині Володимирівні з Луганська, Світлані з Житомира, Галині Іванівні з Черкас та багатьом іншим чуйним, добросердечним людям, котрі надіслали посилки та грошові перекази, інколи навіть підписуючись тільки своїм ім’ям.

Вдячна Ольга Григорівна і колективам Черкаського облвійськкомату, Запорізького апеляційного суду, Чернігівської юридичної консультації, громаді парафіян православної церкви з села Добренське Сумської області, які зібрали для її дітей одежу та продукти. Людмила з Миколаєва, котра виховує сама чотирьох дітей — двох своїх і двох сестриних на правах опіки — написала своїй ровесниці Ользі Тиховід теплого, задушевного листа. Порадила, як урізноманітнювати дозвілля синів та доньок, беручи участь у численних конкурсах для школярів та дошкільнят. «Мої діти, — похвалилася Людмила, — малюють, багато читають. Вони перемогли у кількох змаганнях і виграли комп’ютер, телевізор, відеокамеру...»

— Дякую Люді за листа, — відповіла Ольга Григорівна. — Ми живемо в селі, хата не газифікована, воду з криниці треба набирати, город обробляти, по господарству поратися, тому мої діти після школи трудяться. Хоча і мріють про комп’ютер і про гарний телевізор. Виростуть — зароблять собі те, що хочуть.

Поки ми розмовляли, троє малюків, гріючись на лежанці, ласували печивом від гостей. Раптом вони пожвавішали: з двору почулися голоси та сміх. Це повернулися зі школи шестеро старших братиків і сестричок: Юра, Василько, Валя, Таня, Оксанка і Катруся. Невеличка хата відразу стала ще тіснішою, але й веселішою. Чекали ще трьох сестер, котрі навчаються у райцентрі, у Городищі. Діти почали розповідати мамі, як їх вітали у школі з Новим роком, розкривали маленькі пакунки з цукерками. «За ці солодощі довелося платити школі по 15 гривень, — розповідала багатодітна мати. — На всіх, на жаль, грошей не вистачило. Ну нічого, — додала, — поділяться між собою, вони у мене дружні».

Потім діти почали заносити до хати привезені посилки. Повернулася з роботи Юля. На велосипеді приїхала від дідуся з бабусею Алла — допомагала стареньким чепурити до Різдва світлицю. «Мамо, — повідомила Алла, — он недалеко біля лісництва стоїть машина нашого тата. Може, він зупиниться, коли їхатиме повз нашу хату?..» «Не зупиниться, — зітхнула Ольга Григорівна. — Він і дивитися в наш бік не хоче». Однак менші діти, почувши розмову про тата, як пташенята, висипали з подвір’я на вулицю. Вийшли й ми у надії, що Володимир Тиховід, побачивши дітей, зупинить машину біля свого колишнього обійстя. Однак батько, проїжджаючи повз своїх найменшеньких, ще й натиснув на газ. Він поспішав — у кузові вантажівки лежало кілька ялинок...

— Повіз комусь дарунки, — озвалася тихо жінка і продовжила. — На Водохрещу наша Мар’янка стане на весільний рушник. Вона дуже просила, щоб батько прийшов хоч на офіційні урочистості — не брати ж їй за батька чужу людину. Та він їй сказав, — знову тяжко зітхнула, — що «ще подумає.»

...Ми попрощалися з великою родиною на вулиці. Прикро і гірко було на серці. Сиротами, із засмученими оченятами та зіщуленими плечима, стояли малі Тиховоди край шляху. Зараз вони підуть до хати, п’ятнадцятирічний Юрко нарубає дров, щоб протопити у грубці, менший, Василько, складатиме. «Я б і новий тин поставив, якби лісництво допомогло штахетом» — вловив наш погляд на похилений паркан старший хлопець.

— Юра тепер у нас хазяїн, — похвалила мати сина і додала: — Він і до лісництва на роботу ходить, заготовляє жолуді, насіння шишок, гриби збирає, щоб поповнити наш сімейний бюджет. І менші за ним тягнуться. Всі діти у мене хороші і роботящі... А що з батьком їм не пощастило — то на все воля Божа. Може, коли й схаменеться, та пізно буде...

Черкаська область.

Фото автора.