Для того, щоб щось з чимось порівнювати, потрібна відправна точка. Для визначення висоти гір, наприклад, відправною точкою служить рівень моря. Мотаючись журналістськими дорогами по далеких азіях, африках, америках і близькій Європі, тамтешнє життя селян — рівень добробуту, заможності, уміння господарювати, красу довкілля, гостинність чи негостинність я завжди порівнював із своєю відправною точкою — рідним селом Матюші, що в Білоцерківському районі на Київщині. Там пройшло моє дитинство, там поховані мої батьки, відтіль частими відвідинами я черпаю від рідної землі сили і наснагу.

Не буду лукавити. Не завжди мої земляки у порівняннях мали переваги. Різні фактори і обставини на це впливали. Але завжди вони були на високому рівні. Багатьом, щоб досягти їх рівня, треба пихтіти й пихтіти, потіти й потіти.

З далеких і близьких журналістських мандрів, чисельних зустрічей з людьми і колективами я виніс ще одну свою життєву прописну істину: успіх чи неуспіх будь-якого колективу, організації, об’єднання, спілки людей завжди залежить від першої особи — керівника.

З часів, як я себе пам’ятаю, матюшанам двічі везло на керівників. Спочатку з 1955 по 1973 рік, майже два десятиліття, господарство очолював Костянтин Чарник.

Промовистим є той факт, що саме у Матюшах Костянтин Тимофійович став Героєм Соціалістичної Праці і кавалером чи то шести, чи то восьми орденів Леніна, а господарство — шанованим на безмежних просторах СРСР.

Передові технології, високі врожаї та надої, заможність сільчан — ось що залишив по собі у Матюшах цей талановитий господарник.

Потім за дев’ять років у господарстві змінилося п’ять керівників...

І ось уже майже чверть віку господарство у Матюшах очолює Леонід Новіцький. Його лідерство випало на нелегкі часи. Прискорення, перебудова, розпад однієї держави, утворення іншої. Розпад села в одній країні, ще більший розпад і занепад сільського господарства в іншій — вже незалежній Україні. Попри буремні, неспокійні, непевні часи, багаторазове реформування АПК, Леоніду Антоновичу неймовірними зусиллями вдалося домогтися найголовнішого — зберегти цілісність господарства. Він не дав його розчленувати, роздерти на шматки. Когось із незгідних переконав, а комусь показував свій залізний норов.

Мені багато доводиться їздити Україною. Іноді серце обливається кров’ю, коли бачу жахливі картини — розвалені корівники, розібрані до фундаменту свинарники, закинуті, порослі дикими кущами й деревами якісь господарські приміщення, покинуті хати, зарослі бур’янами поля. Немов кадри воєнної кінохроніки, хоча в країні мир. А у Матюшах увесь цей час у корівниках ремигало й ремигає, у свинарниках хрюкало і хрюкає, у полях гуркотіло й гуркоче. У дитячому садочку, який утримує господарство, ні на хвильку не замовкав дитячий сміх. А у шкільній їдальні, збудованій уже за часів незалежності за кошти агрофірми, ласували і ласують смачними «стравами від Новіцького». Сільчани справляють новосілля, реконструюють старе житло, облагороджують обійстя, бо мають на це кошти.

Була в нашому селі особа, яка клептоматійно сприймала вислів «Все вокруг колхозное — все вокруг мое». Відтак у неї частенько траплялися «непорозуміння» з Л. Новіцьким, який неодноразово застукував її «на гарячому». Іноді справа доходила до суду. Але от метаморфоза. На чергових перевиборах керівника ця особа завжди тягла обидві руки за Леоніда Антоновича, із сарказмом осаджувала тих, хто копилив губи (чого гріха таїти: такі є у кожному колективі). Якось я попросив цю особу пояснити свою таку дивну поведінку. Відповіла наче обухом по голові стукнула: «Не буде Новіцького на чолі господарства, не буде чого вкрасти». Не пусті слова, бо правда в них є.

До Матюшів Л. Новіцький пройшов добрячі університети. Селянський син із села Бухти Погребищенського району, що на Вінниччині, він ще у шкільному віці освоїв цілу вервечку сільськогосподарських професій — їздового, причіплювача, скиртувальника, вантажника, вагаря, навіть поштаря. Змалечку звик підставляти плече зраненому на війні батькові-танкістові та виробленій у ланці матері. Найболючіший спомин дитинства — післявоєнна голодовка. Найпам’ятніша страва тих часів — млинці з листя липи, яка росла на їхньому подвір’ї.

Вступав до військового льотного училища. Не взяли, бо колись у дитинстві поламав обидві руки. До Білоцерківського сільгоспінституту не пройшов по конкурсу. Далі — армія. У Німеччині в танкіста Л. Новіцького зародилася солдатська мрія. Там він побачив, що до кожного поля примикає дорога з твердим покриттям. Ох, нам би так! Свою солдатську мрію випускник агрономічного факультету Білоцерківського сільгоспінституту здійснив у Матюшах.

Після армії шоферував у своєму рідному селі, отримав від місцевого господарства направлення до інституту, потім три роки був головним агрономом у рідних Бухтах. Далі низка обставин, насамперед сімейні, змусили його повернутися до Білої Церкви. Тринадцять років на посаді головного агронома місцевої селекційної станції він займався науковою діяльністю.

— Леоніде Антоновичу, якщо у двох словах, то який практичний підсумок вашої наукової діяльності?

— На певний шмат землі, щоб отримати такий-то урожай буряків, висівали, приміром, 33 кілограми насіння, а ми досягли того, що вже 3 кілограмів було досить, щоб отримати той же вал. Кілька моїх колег, узявши за основу наші досліди, стали докторами й кандидатами наук. А ще на мої плечі ліг весь тягар передислокації селекційної станції.

Потім одному районному керівнику, якого сковирнули з високої посади, знадобилась робота у місті. Не піде ж він у туфлях місити багно на свинофермі. От якби на селекційній станції... Підневільному партії Л. Новіцькому запропонували посаду головного агронома району. Чотири роки він пропрацював чиновником районного масштабу, доки у Матюшах не звільнилося місце.

Зустріли його тут у штики. Бо почав з наведення дисципліни і порядку. Поставив, образно кажучи, шлагбауми на дорозі співбратів і сестер тієї особи, про яку згадувалося вище. Йому мстили, на нього писали доноси. Мовляв, суто міський житель, що він тямить у сільському господарстві. Бог їм суддя. Але через три роки господарство відзначили на всесоюзному рівні, ще через рік — на республіканському. А це ж не просто шана, грамоти, перехідні прапори. Це — добробут сільчан, розквіт села. Люди повірили у Новіцького.

Сила Л. Новіцького у його слабинці до науки. Працюючи у Матюшах, він весь час не полишав зв’язків з наукою, брав на озброєння всі нові наукові досягнення. На базі господарства виведено нову породу корів — українську чорно-рябу. Продуктивність худоби зросла з 2500 до 7000 літрів надоїв на рік на одну корову. А окремі чорно-рябі вже дають 11000—12000 літрів. Це надвинослива худоба. Скрізь скиглять про збитковість, невигідність тваринницької галузі, а у Матюшах це головне джерело прибутків, заможності.

Сьогодні у господарстві найбільше стадо ВРХ у районі — 610 голів (14%). І це на 2 тисячах гектарів землі. А додайте сюди ще 300 корівок приватного сектору. Також племінних, бо у Матюшах інших не тримають. Сільськогосподарський кооператив «Агрофірма Матюші» спільно з приватним сектором на своїх 2 тисячах гектарах землі видає на-гора за рік 6,5 тисячі тонн молока! Майже 3 відсотки молока, яке поступає від сільськогосподарських господарств на київський «Галактон», надходить з Матюшів. Уявляєте: ще таких 32 підприємства і проблема забезпечення «Галактона» сировиною була б вирішена малими силами.

І задачка для допитливих. Скільки тонн молока за рік беруть у Матюшах з одного гектара? А які ці показники у Європі? Ех, якби такі показники мали хоча б половина господарств України.

Ще одне. Чи впевнено стоять на батьківській землі матюшани, котрі сьогодні тримають у господарстві корівку чи декілька і мають тільки з молока місячний прибуток до 2—3 тисяч гривень? До речі, про приватний сектор ВРХ Новіцький турбується як про кооперативний. Йдеться про корми, добавки, зоо- та ветобслуговування. У Матюшах це закон.

Окрім цього у рамках матюшівського кооперативу діє племінний завод з розведення свиней — великої білої естонської селекції. Незабаром господарство перейде на нову породу. Ще продуктивнішу. Добрі стосунки у матюшан з відомою фірмою «Маіс». Перелік наукових зв’язків можна продовжувати й продовжувати.

— У вас тваринництво прибуткове. А рослинництво?

— Сімдесят відсотків рослинної продукції ми переганяємо в інтенсивне тваринництво, яке й дає нам прибуток. Усе працює в комплексі, враховуючи і приватний сектор.

— Що хвилює сьогодні патріарха села Леоніда Новіцького?

— Доля землі. Вона має належати тому, хто на ній працює і живе. Тимчасові «прибульці» не будуть думати про дороги, дитячі садочки, вони не поспішатимуть турбуватися про тих, хто колись трудився на цій землі — пенсіонерів, інвалідів. Ми ж допомагаємо їм, виділяємо кошти на ліки, хоча сама увага до нужденних — це вже для них ліки. Допомагаємо і грошима, і продуктами дільничній лікарні, бо туди потрапляють і наші люди. Соціальна сфера села без нашої підтримки також не вижила б. Я пишаюся тим, що зберіг цілісність господарства, не дав йому розвалитися. Що, на жаль, сталося у багатьох селах. Я б залюбки розширив стадо ВРХ, але ми лімітовані землями господарства. У нас і так зашкальний показник — 90 корів на 100 гектарів землі.

Отакі вони, Матюші. Отакого мають господарника-керівника від Бога.

Київська область.

P. S. На Різдвяні свята Леоніду Антоновичу Новіцькому виповнилося сімдесят. Колектив редакції щиро вітає свого старого друга з ювілеєм і зичить йому здоров’я та многая літа.