Передріздвяна Європа сяяла, як нова копійка, а церква, ЗМІ, громадські організації закликали заможних і не дуже заможних громадян поділитися матеріальною добротою з бідними, сиротами, безпритульними країн третього світу. Якщо досі в переліку тих, хто потребує допомоги, була Україна (в одному з німецьких банків біля величезної ялинки на власні очі бачила об’яву із закликом зібрати... консерви для голодних українських дітей), то нині про нас у цьому контексті вже не згадують.

Натомість у хроніках євротелебачення не рідкість — сюжети зі святковим Хрещатиком, дорогими магазинами, заповненими покупцями, що вибирають товари з багатьма нулями на цінниках, автосалони з коментарями службовців, які пояснюють: попит і на найдорожчі авто в Києві такий високий, що без черги в кілька місяців їх не придбати. Про багатих дам у норкових манто та діамантах на київських вулицях і тусовках годі казати. Водночас оглядачі в ЗМІ прогнозують в аналізах зростання інфляції і зниження рівня життя...

Що важко збагнути громадянам країн ЄС. І не тільки їм: перетинаючи його кордони, щоразу нелегко переживати цю перевернуту дійсність. Моя німецька приятелька —викладач інституту — мене розуміє: це так званий культурний шок. Вона його теж переживає, коли у справах приїжджає до Києва. Переступаючи поріг освітньої установи, щоразу спотикається на оглядинах її вбрання: «пуховика», джемпера та брюк — звично для тутешніх учителів. Моя приятелька каже, що в нас це минеться: слідування приказці, що зустрічають за вбранням.

Тим часом європейські вулиці мають інший вигляд, ніж наші. Вбрання з коштовного хутра майже не побачите, а якщо воно на комусь і є, то не сумнівайтеся, хто його власники. Тут домінують «пуховики» або пальта та куртки з тканин. А, скажімо, для студентки університету неможливо з’явитися на лекції у хутрі: непристойно. Навіть не тому, що «зелені» провадять безстрокову кампанію на захист тварин. У заможній капіталістичній країні суспільство не схвалює буржуазності — показних розкошів і багатства, бо стилем життя стала демократичність. Принаймні нікому не спаде на думку хизуватися тим, що маєш багато грошей...

І перед католицьким Різдвом, і перед Новим роком європейські лідери теж вітали громадян зі святами, а тележурналісти вели прямі репортажі з їхніх робочих місць: жодної розкоші, антикваріатів і позолот —канцелярські столи та стільці, нічого зайвого. Звісно, всі вони мають резиденції, але не для буднів, а для прийому поважних гостей. І жодному з них і на думку не спаде хизуватися вбранням зарубіжних дизайнерів: виборці негайно звинуватять у відсутності патріотизму...

До чого я це веду? Упродовж останніх кількох років ми, як заклинання, повторюємо, намагаючись переконати передовсім самих себе, що ми — не бідні родичі, не просто сусіди Європи, а частина її. Та звісно, що географічно — то безперечно. Але коли розмовляєш з тамтешніми чиновниками, які не довіряють нашим навіть найсерйознішим довідкам, коли перетинаєш кордони і бачиш реакцію на український паспорт службовців в аеропортах, після чого маєш пройти справжній трус, коли чуєш зневажливе: «У вас усі крадуть» навіть від найдоброзичливіших знайомців, то починаєш сумніватися в нашій європейськості. Особливо коли вже геть зовсім, перетнувши всі кордони, потрапляєш у громадську вбиральню аеропорту Бориспіль, вдихнувши запахи під’їзду, в якому ховається від морозу черговий бідолаха-безпритульний, не кажучи про «люб’язності», якими обдаровують у державних установах на зразок ЖЕКів і різноманітних контор, від яких бодай на крихту залежиш, то дуже починаєш сумніватися у нашій приналежності до Європи. І доходиш висновку, що ми не просто не Європа, ми суцільне непорозуміння у ній...