Бажаю благословення кожному з нас і Україні

Ця зустріч з родичами Василя Стуса відбулася два роки тому перед днем народження поета, у його рідному селі Рахнівка, що в Гайсинському районі на Вінниччині. З Києва приїхала вдова поета Валентина Василівна Попелюх з сином Дмитром Стусом; з Донецька — рідна сестра Марія Семенівна Стус-Чередниченко з внучкою Еліною; з Івано-Франківська — двоюрідний брат Степан Дмитрович Сіньковський. В оселі, збудованій на місці тієї, де народився майбутній поет, зібралися також родичі, які нині живуть у селі, — Семен Сіньковський та Гнат Гончарук. До них приєдналися два Василеві племінники з Гайсина. Один — подвійний тезко, другого звати Ігорем, прізвище також Стус.На подвір’ї гостей зустрічала Параска Тимофіївна Семенюк, родичка Стусів. Це вона будувала нову хату разом зі своїм чоловіком Миколою, нині покійним. Крім родини, прийшло багато гостей: односельці, шанувальники поета з Вінниці, Києва. На будинку встановили пам’ятну дошку з написом: «На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус». Біля двору — криниця. Її у 1939 році викопав батько поета Семен Дем’янович. Вода в ній — чиста і смачна. Криниця стоїть не на подвір’ї, а на дорозі. Кажуть, Семен Дем’янович зумисне не «заховав» її на своєму обійсті. Щоб і сусіди могли брати воду. Тоді криниць не було стільки, як нині.

Коло школи відкрили пам’ятник поету. Скульптор Борис Довгань виготовив його ще наприкінці 60-х років минулого сторіччя. Позував йому сам поет. Пам’ятник дивом зберігся. На прохання дружини Стуса скульптор зробив трохи м’якшими риси обличчя.

Тоді й вдалося поспілкуватися із Василевими родичами.

Сестру не застали живою...»

«Бабуся вишила...»

— Жили ми у бараку, — продовжує Марія Семенівна. — Крім нас, там було ще з десять сімей. На Василька усі одразу стали звертати увагу. Старші щебетали до нього, гладили по голівці. Який ти гарний, казали. Він виділявся тим, що ходив у вишитій сорочечці. Як питали, де таку взяв, хлопчик гордо відповідав: «Бабуся вишила». І неодмінно уточнював: «Подивіться, ось тут ще й кишенька є...» Він так пишався своєю вишиванкою! Братик, як і ми всі, розмовляв українською мовою. Він так гарно щебетав, що не міг не привернути до себе увагу. Наші сусіди здебільшого розмовляли російською. У місті ми майже не чули рідної мови.

Переписаний буквар

До школи малий Стус пішов рано. Тоді за парти сідали у вісім років. Братик був дуже маленький і худенький. Повільно ріс. Мати вирішила не пускати його з однолітками. Хай набереться сил. А він зробив по-своєму. У нього був товариш на три роки старший. Той пішов у перший клас переростком. Після війни це була звична річ. І Василь з ним. Сяде за парту — лише голівку видно. Батьки рано йшли на роботу, тому й не знали про це. Читати він навчився разом зі мною. З підручниками після війни була скрута. Мама попросила вчительку, щоб та переписала від руки буквар. За таким підручником навчалася я, а зі мною і Василь. Настали перші холоди. Щоб син, бува, не вистрибнув на вулицю і не застудився, мама сховала його черевички. Вона все ще не знала, що син ходить до школи. А він не міг підводити учительку. Прибіг у клас босоніж.

Увечері вчителька прийшла до нас. «Чому ваш син босий ходить до школи?» — питає у мами. — «До якої школи?!». Так і відкрилася таємниця. Пам’ятаю, вчителька просила маму не забороняти її найкращому учневі продовжувати навчання. «Його справді з-за парти не видно, але про що не запитаю, все він знає!».

Брат мав надзвичайно великий потяг до знань, це правда. Десь у класі шостому він змайстрував приймач і ми могли слухати «своє» радіо. Невдовзі захопився гітарою. Сусіди грали, дали йому уроки струнної грамоти. Він дуже швидко навчився й собі грати.

Зберігся батьківський дім

Роботящому Семену Стусу, батькові поета, вдалося в ті нелегкі роки спорудити на Донбасі власний дім. Невеликий, каже Марія Семенівна, але свій. Досі стоїть. У ньому живе донька Марії Семенівни. Працює бухгалтером. Будинок оновили, розбудували.

Марія Семенівна уже на пенсії. Працювала вчителькою. Вчилася у педінституті. Пишається тим, що в селі Рахнівка, де народилася, бережуть пам’ять про брата. «Але, — не стримує сльозу, — краще б тут стояв не пам’ятник, а сам Василь. Йому б ще жити!..».

Що спільного у сучасних «кіндер-сюрпризів» і «шоколадних бомб» минулого століття

Столичний Державний музей іграшки до зимових свят презентував нову експозицію новорічних та ялинкових прикрас.Тут зустрілися святково вбрані ялинки різних епох. Технології, матеріали, мода, суспільна ідеологія врешті-решт — усе це неминуче впливає на зовнішній вигляд прикрас. І, врешті, формує «обличчя» Нового року. Скляна кукурудза, парашутисти та дирижаблі з радянською символікою, фігурки космонавтів — безперечні ознаки 60-х років. Фігурне печиво, солом’яні та паперові прикраси, червоні яблучка — це з минулих віків. Але саме така ялинка найбільше приваблює відвідувачів. Бо, за визначенням малюків, «справжня»!

Паперові янголи, саморобки та іграшки-орігамі завжди робили ялинку по-сімейному затишною, а підготовка й очікування свята набували казковості. Звичайно ж, в усі часи малеча переймалася, яким само буде подарунок «з ялинки». Тим більше, коли власноруч зроблена упаковка не поступається самому подарунку! І хіба можуть нинішні бутікові «кіндер-сюрпризи» конкурувати із загорнутими у фольгу мандаринами і СПРАВЖНІМИ шоколадними цукерками з минулого?!

Особливо цікаво роздивлятися унікальні іграшки XІX століття. Виготовлені з пресованого картону, вати саморобки — дарунки відвідувачів. Напевно, у кожного поруч із блискучими сучасними іграшками зберігаються і загорнуті у газету бабусині Айболиті чи Діди Морози.

Ця виставка триватиме до кінця лютого 2008-го. Завітайте, згадайте Новий рік свого дитинства, розкажіть про це дітям. Нехай традиції зберігаються ще довгі роки.

Анастасія СИРОТКІНА.