«Ми навчалися у Майї Василівни не лише науці психології, а й мистецтву жити людьми серед людей, не зраджувати собі, бути чесними, прислухатися до голосу власного сумління, просто любити свою землю та людей», — з листа колишніх студентів В. Антоненка, А. Льовочкиної, І. Слободяника та ін.

Майя Василівна Вовчик-Блакитна — донька українського письменника і державного діяча Василя Еллана-Блакитного. Вона народилася 14 липня 1923 року в Харкові.

— Батька свого свідомо пам’ятати не можу, — розповідає привітна срібноволоса жінка, — він помер через два роки після мого народження. Згорів, не доживши й до 32 років. Жили ми у будинку письменників «Слово», звідки «чорний воронок» вивозив татових однодумців... І маму. Пам’ятаю, як бігла вздовж довжелезного ешелону і кликала її на ім’я, щоб впізнала та озвалася: «Лідуню!». Моя мама, ровесниця століття, дочка священика з Поділля, в 17 років пішла в революцію і в підпіллі познайомилася з татом. А вже у 1937 році вона відбувала десятирічний термін у далекосхідних таборах, куди її, знесилену тюремними допитами, голодну й холодну, повезли у страшному, переповненому ув’язненими жінками товарняку.

Тринадцятирічна Майя навчилася пакувати передачі та дрібненько писати листи, аби надіслати хоч часточку свого тепла в холодний сибірський край. «Мамо, матусю, де ти!?», — ночами плакала дівчинка, притуляючись до плеча маминої сестри Віри. А ще Майя часто приміряла до себе таткові вірші, які він колись писав коханій дружині:

Ти пробач мені, любов,маленька дівчинко, — Я з тобою і нерівний,і розкиданий.Се тому, що я боям довіку відданий,Се тому, що я шаленим бурям рідний,Що в тебе таке нервове, ніжне личенько...

Тоді Майя ще не знала, що у 1945-му таки доб’ється дострокового звільнення своєї матері. Через кілька років її буде повністю реабілітовано.

На початку Великої Вітчизняної війни Майя Василівна Вовчик-Блакитна закінчила курси радистів і, попри упереджене ставлення до неї, як доньки так званих «ворогів народу», домоглася десантування в розташування партизанського загону О. Сабурова. В умовах постійної смертельної небезпеки ця перша дівчина-радистка забезпечувала безперебійний зв’язок з Великою землею.

— За ці безкінечно довгі роки відступу, втрат і перемог, за ці 910 днів піших і кінних переходів, форсувань річок я навчилася беззвучно й непомітно рухатися в нічному лісі, бути щохвилини насторожі, навчилася добре триматися в сідлі, спати просто неба, терпіти голод і спрагу, та до найболючішого — відсутності звісточки від рідних — не привчишся», — згадує наша героїня.

Часто молоденька радистка, зігнувшись під важезною рацією, ідучи на завдання, пошепки повторювала рядок за рядком, як молитву: «Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі». Це татові рядочки...

Змужніла вона без батька й матері. Зустріла в партизанському загоні і свою долю — Олександра, який став чоловіком та батьком двох донечок, які народилися вже під мирним небом. Дочекалася вона і чотирьох онуків, і вже й малесенької правнучки. Нагороджена чотирма бойовими орденами і 12 медалями.

— Хоч я й була в загоні радисткою, мені часто доводилося у партизанських лісах перев’язувати поранених, — пригадує Майя Василівна. — Зі смертю зустрічалася і спершу гадала, що мій шлях — медінститут. Але все-таки я виросла у письменницькій родині, тому й зупинила свій остаточний вибір на українській філології. Згодом перейшла вивчати ще тоді молоду психологічну науку. Захистила кандидатську дисертацію і впродовж 28 років викладала психологічні дисципліни в університеті ім. Тараса Шевченка (на посаді доцента). Вона є визнаним фахівцем у царині дитячої, вікової, психологічної та соціальної психології.

Звитяжний шлях М. Вовчик-Блакитної відображено в низці книжок, енциклопедичному словнику «Жінки України», художніх творах, серед яких удостоєні Шевченківських премій поема М. Бажана «Політ крізь бурю» та картина класика вітчизняного живопису О. Шовкуненка «Портрет партизанки Майї Вовчик-Блакитної», що експонується в Українському державному музеї національного мистецтва.

— Майє Василівно, що б ви побажали нашим читачам?

— «73-с!» — усміхається жінка-героїня. — У радіокоді це означає «Бажаю дружби, миру». А ще — ніколи не здаватися, залишатися на передовій у житті, яке варто любити!