Із цих слів Тараса Шевченка на першій полосі розпочав свою історію часопис Верховної Ради «Голос України». Перший номер парламентської газети вийшов у світ першого січня 1991 року. Передвісник Незалежності й незалежної української преси мужнів і дорослішав разом із молодою державою. З чого ж усе розпочиналося? Звісно, з безсонних ночей та келиха шампанського.

Віталій СУДДЯ, заступник головного редактора:

— Коли задумувалося видання «Голосу України», на той час взагалі не було жодного періодичного видання, яке висвітлювало б діяльність Верховної Ради, і ця газета мала докорінно відрізнятися від партійних та відомчих видань. Назву «Голос України» придумав народний депутат Дмитро Павличко, котрий входив до «Народної ради». Хоча більшість у тодішньому парламенті становила «група 239», яка представляла точку зору Компартії України, і якщо і мислили про незалежну Україну, то лише у складі Радянського Союзу.

Колектив редакції підбирався досить швидко, на перше грудня 1990 року вже було сформовано «ядро» редакції — керівництво, секретаріат плюс деякі оглядачі. У мене вдома зберігається перший номер газети — пробитий корком від шампанського. 31 грудня ми чекали в редакції сигнального номера до вечора, і як тільки принесли свіжу газету, «окропили» її шампанським.

Сформувалося певне ядро колективу, почали придумувати рубрики, суперрубрики, як усе втілювати в макети. Серед новацій був формат А3, на той час більш європейського типу, який легше читати. Хотілося погратися кольорами, але тогочасні можливості друкарні давали лише дві фарби — чорну й зелену.

Перші номери газети відрізнялися від інших передусім першою сторінкою — величезний фотоблок, анонси й новини. Дискусійним питанням була «шапка» газети. Спочатку буква «У» в «Голосі України» нагадувала тризуб, але деяким депутатам із групи «239» вона навіть нагадувала елемент свастики або символіку ОУН-УПА. І під певним тиском депутатів із 17 січня в назві газети з’явилася інша буква «У», хоча тоді до редакції почали надходити листи від читачів, переважно із Західної України, на захист старої «шапки».

Цензури у тому вигляді, як за радянських часів, — коли в друкарні сидів цензор і вичитував матеріали від першої до останньої сторінки, — не було. Можливо, десь він і був, той цензор, але з самого початку ми друкували гострі матеріали, які відрізнялися від висвітлення тих самих тем в інших газетах.

Виникла навіть така парадоксальна ситуація: газету ще ніхто не бачив в очі, а вже є 132 тисячі передплатників. Настільки люди втомилися від брехні й хотіли почути правду. І це був шалений аванс. Наступного року в нас був тираж за 200 тисяч, на 1993 рік — 800 тисяч. Якби ми не виправдали сподівань читачів, ми їх втратили б. Багато тем порушували першими — скажімо, про загублене літературне покоління, правду про голодомор 1933 року, Чорнобиль. І ще до виходу першого номера газети, до редакції уже надходили листи читачів, котрі також активно долучилися до дискусії, яким має бути видання, і редколегія прислухалася до їхніх побажань.

Віктор БРАНИЦЬКИЙ, спортивний оглядач:

— Ми розпочали готувати газету ще в 1990 році, за декілька місяців до виходу першого номера формувалася редакція, команда. В основному збирали журналістську еліту — з газет «Радянська Україна», «Молода гвардія». Усе тоді переживалося яскраво, у той дуже романтичний період. Верховна Рада, незважаючи на те, що там було зібрано не лише патріотичні сили, але до неї тягло, як магнітом, людей-патріотів, які хотіли, щоб сталися зміни, думали про Незалежність України, хоча тоді про це розмовляли лише на кухні. У 1990 році ще ніхто не знав, що ось-ось Україна стане незалежною державою. Мене спокусив прийти до газети заступник редактора Олександр Білик, він запропонував очолити спортивний відділ, і для мене це було заманливо й цікаво. Коли зверстали перший номер, увечері приїхала знімальна бригада телевізійників із першого каналу, а ми, журналісти, сиділи на другому поверсі у секретаріаті, пили шампанське, поливали ним сигнальний примірник газети. Починали працювати на комбінаті «Преса України», нам там виділили один поверх, але наше мудре керівництво вирішило, що негоже бути у тому «колгоспі», й поступово перебралися у власне приміщення на Нестерова, 4, де вже й вийшов у світ перший номер газети. У технічному плані тепер є всі умови для роботи — техніка, комп’ютери, а тоді ще все набирали на друкарських машинках, лінотипі. А коли випусковий Леонід Подлужний розказував, що, може, через пару років у нас буде комп’ютерна верстка, ми слухали це, як казку.

Любов СТАНАЧИЧ, літературний редактор:

— «Голос України» був першою газетою, яка не належала комуністам, а тому ми мали багато ентузіазму і дуже великі сподівання. Вірили, що буде по-новому і що працюватимемо справді на нашу країну та її інтереси, і це надихало. Довго засиджувалися на роботі, вночі — розвозки. Вивіряли кожне слово, зчитували вголос із оригіналом, щоб не припуститися помилок. Багато уваги наша газета приділяла історії України, друкували цікаві історичні розвідки на цілі полоси, з яких люди дізнавалися багато нового про минуле, відкривали інші горизонти. В газеті друкували багато пізнавального, нових тем, про які читач на той час не міг дізнатися ніде. Особливою була й атмосфера в колективі, бо всі знали, що саме нам треба створювати нове обличчя української преси. Випадкових людей не було і кожен знав, що конкретно від нього залежить для виходу газети. Усі свята відзначали разом, і ця традиція триває донині.

Світлана ПИСАРЕНКО, «голосоукраїнка» з листопада 1990-го по травень 2005-го; головний редактор не менш демократичного видання — теоретичного і громадсько-політичного журналу «Віче»:

— На одній із редколегій у «Голосі України», яку ще до виходу першого номера газети у світ проводив головний редактор, народний депутат України Сергій Правденко, кожен із газетярів щойно створеного колективу пропонував і захищав свою читабельну тему. Це був справді феєрверк ідей, думок, героїв майбутніх публікацій. Адже ми прагнули нести читачеві першої легальної демократичної не партійної, а парламентської газети України, котра торує шлях до незалежності, історичну й життєву правду.

Пам’ятаю, як вразила мене ідея письменниці Наталки Дзюбенко: дослідити генеалогічний зв’язок козаків та їхніх однофамільців в українському парламенті, а їх тоді набиралася чи не сотня. І таку публікацію Наталя згодом підготувала. А мені в перший номер «Голосу України», котрий, зрозуміло, готувався наприкінці грудня 1990-го, випало писати парламентський прогноз. Зізнаюся, він справдився лише частково. Наведу, проте, з нього один абзац, котрий із відстані 17 років передасть тогочасні настрої та позицію найдемократичнішої газети «Голос України»: «У 1991 році після прийняття парламентом нової Конституції України республіка почне справжній відлік своєї суверенності. Визнає її такою й Президент СРСР, жоден указ якого не торкатиметься постанов та законів, прийнятих українським парламентом».

А третього січня 1991 року «Голос України» опублікував інтерв’ю тодішнього заступника Голови Верховної Ради Володимира Гриньова, в якому він мені, парламентському кореспондентові, окреслював перспективи українського законодавства на шляху до здобуття реального суверенітету.

«Голос» і нині аналізує й прогнозує, зіштовхує різні позиції, будить думку, працює на утвердження громадянського суспільства. Запалена зірка «Голосу» незгасима. І це потрібно українському суспільству.