Напередодні Нового року в кожній редакції довго й завзято ламають списи: яким бути святковому номеру. Спочатку затверджують відповідальних, потім розробляють концепцію, після чого підбирають виконавців. Напередодні 1990-го така творча група була створена й у нашій республіканській газеті, затверджена й тема номера — «Рік надій». Редакція звернулася до педагога, сільського трудівника, співачки, воєначальника, духовної особи, журналістки, володарки спеціального призу нашого видання на конкурсі краси та партійного працівника з двома банально традиційними запитаннями: яким ви вважаєте для себе рік минулий; які надії покладаєте на 1990-й; що потрібно для їхнього здійснення?

З приводу більшості кандидатур питань не було. От тільки партійний працівник... А що, як взяти інтерв’ю в нового партійного лідера республіки? Це додало б номеру зовсім іншого рівня. Але як про нього домовитися й хто буде його брати? «Я спробую переговорити про це з помічниками, — сказав якось не дуже впевнено головний редактор, — а що стосується інтерв’юера — питання вирішене, — і голос його став впевненіший. — Це автор ідеї!»

А треба сказати, що у вересні 1989 року в політичному житті України відбулася досить помітна подія: пішов у відставку Володимир Володимирович Щербицький, який майже 18 років беззмінно очолював партійну організацію республіки (читай — керував Українською РСР). Новий лідер Союзу Михайло Горбачов особисто прилетів до Києва на пленум ЦК Компартії України, на якому повинні були обрати спадкоємця

В. В., як його величали багато хто з однопартійців.

Михайло Сергійович хотів би бачити на цьому посту свого протеже — вихідця з Полтави, колись харківського доцента Українського заочного політехнічного інституту, потім — завідувача відділу науки й навчальних закладів, секретаря Харківського обкому партії (1986 р.), секретаря ЦК Компартії України (1987 р.), першого секретаря Дніпропетровського обкому партії (1988 р.), другого секретаря ЦК Компартії України (вересень 1989 р.) Володимира Івашка.

Щоправда, багатьом учасникам того партійного пленуму більше подобалась інша кандидатура — Станіслава Гуренка. Але перемогла демократія, і того ж вересня того ж 1989 року Вадим Антонович Івашко очолив Україну.

Зізнаюся, до цього я ніколи не брав інтерв’ю ні в члена Політбюро ЦК КПРС, ні в лідера республіки, але страху не було ніякого. Редактор дотримав обіцянки й домовився з першим помічником: «Ось тобі його телефон, дзвони». Час інтерв’ю було призначено на ранок наступного дня. Рівно в означений час мене і нашого фотокора біля головного входу вже чекав референт. Без жодних формальностей ми ввійшли до будинку, піднялися на другий поверх і пройшли до просторого кабінету. Відрекомендувавшись, перейшли до справи.

І поки колега шукав потрібний ракурс, я поставив перше запитання. Співрозмовник піднявся назустріч мені, став, обіпершись то на стіл, то на кут стола, і почав захоплено розповідати. Говорив, як викладач, чіткими, недовгими фразами...

Наступного ранку я передав своєму головному редакторові розшифрований і підготовлений текст:

— Все, можна друкувати.

— А візувати? — здивовано перепитав головний.

— Вадим Антонович сказав, що, по-перше, все сказане є на плівці, а, по-друге, на його переконання, до нього мали направити кваліфікованого журналіста.

— Вадим Антонович, може, так і сказав, але от його перший помічник хоче почитати...

— То що, мені їхати на Печерськ?

— Ні, він зараз пришле майора фельдзв’язку.

Наступного дня інтерв’ю повернулося до редакції. Сказати, що я його не впізнав — означає погрішити проти істини. Там було багато з того, що говорила мені перша особа України. Але це все здебільшого була не його мова. Хоча закінчення залишилося таким, як і було в першій редакції: «Нам сьогодні, як ніколи, необхідний пріоритет розуму, культури, виваженості, розважливості перед, вибачите за різкість, балаканиною, поспішними судженнями й безграмотними рецептами».

Погодьтеся, ці слова актуальні для нас і через вісімнадцять років. Що ж стосується ідеї новорічного інтерв’ю з першими особами, я її проексплуатував ще й через рік. Правда, замість Івашка, котрий поїхав до Москви, був уже інший голова Верховної Ради — Леонід Кравчук. Він, як і перший секретар КПУ Станіслав Гуренко, дав газеті інтерв’ю особисто, а от із зайнятим справами главою уряду Вітольдом Фокіним зустрітися не вдалося — довелося діяти через помічника. Може, тому його інтерв’ю чимсь нагадувало мені виправлений текст Вадима Антоновича Івашка...

Фото із архіву автора.