Григорій Антонович Гаращенко зберігає в сімейному архіві вирізану з фронтової газети фотографію новорічної ялинки. Добре пам’ятає і те, як на підступах до Кривого Рогу зустрічав 1944-й рік.
— Ми проривалися до міста. Але німці відчайдушно оборонялися. Тож під Кривим Рогом ми протопталися дуже довго, аж до 22 лютого (за наказом Сталіна його мали визволити до 23 лютого, будь-якою ціною). Я тоді був виконуючим обов’язків начальника зв’язку мотострілецької дивізії. І 31 грудня ми з командиром дивізії Іваном Івановичем Фесіним їздили по полках. Повернулися вже глибокої ночі. Спати хотілося страшенно. Зайшов до хати, де розмістилися на нічліг зв’язківці і розвідники. Пам’ятаю, що це було в райцентрі Софіївка. Хлопці спали покотом на підлозі. І так щільно, що не можна було переступити... Я дуже змерз (у ті дня стояли сильні морози). І мене поклали на піч. Там лежали господар дому, господиня і донька, років дванадцяти. І я відразу відключився. Мабуть, минув якийсь час, коли я почув, що хтось кричить:
«З Новим роком!» Це прийшов старшина... Розумієте, зараз кажуть, що на фронті горілки вистачало. Це було не так, але того дня, з нагоди Нового року, нам виділили по 100 грам...Люди прокинулися, повеселішали. Старшина всім кухоль підносить, дає шматочок хліба загризти. Поліз і до мене на піч.
«Товаришу капітане, вип’єте?» А я кажу: «Не п’ю!», бо справді не пив. Він тоді до господаря. Той теж непитущий, але все-таки випив. За ним і господиня. А старшина мене вмовляє: «Хоч пригубте». І тільки я вирішив таки пригубити, ця дівчинка, яка бачила, що мати з батьком щось із кухля пили, як схопить її — та одним махом. Тільки крекнула. Вже як хлібом та салом заїла, то змогла сказати: «Це за Новий рік!»Але ті дні мені запам’яталися з іншої причини. Я вже казав, що ми були на підступах до Кривого Рогу. Десь за кількадесят кілометрів до міста є вузлова станція Милорадівка. Там завжди стояло багато ешелонів: з Донбасу везли вугілля, з Кривого Рогу — залізну руду. І ось у ті дні там також стояло багато ешелонів, які німці охороняли як зіницю ока і будь-що намагалися проштовхнути до міста, щоб далі відправити до Німеччини. Ми ж намагалися їх перехопити, але не могли зрозуміти, що в тих ешелонах. І тому відправили на станцію розвідників. Повертаються вони і доповідають комдиву:
«Товаришу генерале, у вагонах — земля!» — «Як земля?» — «Земля. Наша земля, чорнозем!»Ви уявляєте? Не коштовності, не картини чи золото, а наша українська земля! А в нас командиром комендантського взводу в штабі був Льоня Шиловський. Йому щойно виповнилося 17 років. Сам він родом з Полтавщини, а до війни працював трактористом (бо тоді й учні працювали). Хлопець був геройський. За форсування Дніпра йому дали Героя Радянського Союзу і звання... сержанта. І ось коли він почув про ешелони:
«Куди ж вони везуть нашу землю? Я її не віддам, відіб’ю свій чорнозем! Товаришу генерале, дозвольте мені з моїм взводом...» І він це зробив. Ешелони до Кривого Рогу не пробилися. Але Льоня там і загинув. Ось так. А потім ми дізналися: тільки на станції Милорадівка стояло вісім ешелонів. А скільки ж було вивезено: з Дніпропетровщини, з Вінниччини?.. Зараз на наших чорноземах у Німеччині вирощують пшеницю і збирають до 80 центнерів з гектара. А ми на своїй рідній землі — від сили 20.
