Кардинально змінити систему формування місцевих бюджетів в Україні за один рік неможливо. Але зробити хоча б кілька кроків назустріч органам місцевого самоврядування і територіальних громад можна і треба вже в 2008 році.

Надії органів місцевого самоврядування й територіальних громад на формування самодостатніх місцевих бюджетів, що стимулюють розвиток економіки на регіональному рівні, у новому проекті закону про державний бюджет утілено не повною мірою. Причому незалежно від того, котрий із проектів держбюджету депутати візьмуть за основу — розроблений урядом Віктора Януковича чи який-небудь альтернативний.

Головною проблемою формування місцевих бюджетів сьогодні залишається відсутність зацікавленості органів місцевого самоврядування у виконанні бюджетних планів, що зумовлено цілою низкою причин. Одна з них — формування місцевих бюджетів за формульним методом. Це передбачено Бюджетним кодексом, на момент прийняття якого переваги формульного методу були очевидні, вони усунули волюнтаризм облдержадміністрацій при розподілі бюджету між містами, селами і районами.

Однак нині застосування формульного методу і передбачена ним приблизно однакова кількість доходів і витрат на душу населення в різних населених пунктах породжує утриманські настрої. Так, за останні роки кількість регіонів, що самі забезпечують себе податковими надходженнями, в Україні скоротилася з 13 до 7. Оскільки ніякого стимулу виконувати план з доходів в органів місцевого самоврядування немає. Навіщо докладати якихось зусиль, коли в наступному році місцевому бюджетові в будь-якому разі виділять суму, розраховану не за результатами діяльності органу місцевого самоврядування, а формульним методом?

Ускладнює ситуацію те, що частина доходів великих і економічно активних населених пунктів, які перевиконують план, сьогодні найчастіше просто вилучається до бюджету. Хоча таку політику можна виправдати тим, що загальнодержавні інтереси мають переважати над місцевими. Однак фактично це повернення до вже пройденого Україною історичного етапу — так званої зрівнялівки. А для того, щоб рухатися вперед, мабуть, слід створити такі умови, щоб у територіальних громад з’явився реальний стимул для збільшення доходів місцевих бюджетів.

Ще одна серйозна проблема сьогоднішнього дня — державні повноваження, делеговані органам місцевого самоврядування. Правда, у європейських країнах частина повноважень, зокрема в сфері охорони здоров’я й освіти, також передається місцевій владі. Але при цьому вони на 100 відсотків фінансуються з державного бюджету.

В Україні ж делеговані повноваження тільки на 70% забезпечуються державою. Решту коштів місцевий бюджет має вишукувати самостійно. Що, до речі, прямо суперечить Європейській хартії місцевого самоврядування 1985 р., яку Україна ратифікувала законом від 15 липня 1997 року.

Третя серйозна бюджетна проблема — розподіл податкових платежів.

В Україні питома вага місцевих податків і зборів у загальних надходженнях місцевих бюджетів на сьогодні становить 1,5—2 відсотки від загального обсягу доходів місцевого самоврядування, тоді як у розвинутих країнах — на порядок більше: у США — 65 відсотків, у Франції — 60, у Німеччині — 45, Великобританії — 36, Японії — 33. Погодьтеся, різниця разюча.

Зрозуміло, що внести в закон про держбюджет на 2008 рік кардинальні зміни, які вирішили б всі вищезгадані проблеми, неможливо. Але деякі заходи для зміцнення місцевого фінансування можна вжити вже в найближчому майбутньому.

Так, сьогодні податок на прибуток комунальних підприємств, хоч і вважається загальнодержавним, повністю зараховується до місцевих бюджетів. За цією логікою можна було б і ПДВ, який сплачують ці підприємства, спрямовувати до місцевих бюджетів. Це стало б підмогою для комунального господарства і стимулювало б роботу міських рад з управління комунальними підприємствами.

Можна було б зараховувати до місцевого бюджету і ПДВ, який стягується під час продажу, відчуження, передачі в оренду земель міською радою, під час продажу і надання їм в оренду майна.

Це було б логічно, та й держава при цьому не зазнала б серйозних збитків, але в той же час продемонструвала б, що повертається обличчям до місцевих бюджетів. Крім того, вже в найближчій перспективі можна було б переглянути статус деяких податкових платежів. Наприклад, сьогодні податок на доходи фізичних осіб і плата за землю не є місцевими податками, хоч і закріплені за місцевими бюджетами. Можна було б надати цим платежам статус місцевих і можливість зміни податкових ставок. У такому разі територіальна громада змогла б одержувати додаткові доходи з цих джерел.

Не можна також забувати про те, що, ратифікувавши Європейську хартію місцевого самоврядування, Україна взяла на себе зобов’язання виконувати її положення. А в п. 3 ст. 9 хартії прямо сказано, що частина фінансових ресурсів місцевої влади повинна формуватися за рахунок місцевих податків і зборів, розмір яких органи місцевого самоврядування уповноважені встановлювати в межах закону. Тобто, якщо податок на доходи фізичних осіб і плата за землю стануть усе-таки місцевими податками, потрібно передбачити, щоб органи місцевого самоврядування самостійно встановлювали ставки цих податків. Це стосується і уже встановлених місцевих податків. При цьому не варто побоюватися, що місцева влада перестарається. В остаточному підсумку за це відповідатимуть виборний міський голова і виборна міськрада.

Крім іншого, для приведення структури доходів українських бюджетів у відповідність з європейськими нормами треба запровадити податок на нерухомість. Тим більше, що він передбачений розробленим Кабінетом Міністрів проектом Податкового кодексу України. Суму податку запропоновано повністю переказувати до місцевих бюджетів, що, без сумніву, позитивно позначиться на добробуті територіальних громад. Зокрема, у таких великих обласних центрах, як Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Харків, сума податку на нерухомість може становити 50—100 млн. грн. на рік.

Таким чином, податок на нерухомість, з одного боку, стане істотною фінансовою підмогою для місцевих бюджетів, з другого — стимулюватиме залучення додаткових коштів від нерухомості як проданої, так і зданої в оренду. Це, у свою чергу, приведе до зниження цін на продаж і оренду нерухомості й залучення додаткових коштів у цю сферу бізнесу.

А для того, щоб вирішити проблему фінансування делегованих повноважень з держбюджету, потрібно внести зміни до Бюджетного кодексу. Щоправда, процедура внесення таких змін непроста. Вона вимагає, щоб Кабінет Міністрів або Верховна Рада доручили певним відомствам (наприклад, Національній академії наук, міністерствам фінансів, економіки, освіти, охорони здоров’я) підготувати пропозиції з внесення змін до Бюджетного кодексу в частині формування місцевих бюджетів.

На практиці цю роботу можна виконати за рік. Потім слід організувати громадське обговорення планованих змін — на найширшому рівні. Лише після цього проект закону може бути винесено на розгляд Верховної Ради.

Сергій БОГАЧОВ, завідувач відділу Інституту економіко-правових досліджень НАН України, доктор економічних наук, професор.