Відколи В’ячеслав Чорновіл відійшов у вічність, його соратниками й недругами перелопачено тонни словесної руди, але головні запитання так і залишилися без відповіді. Чому за життя його харизма була надто тяжкою ношею для співвітчизників? Чому жертовне життя і трагічна смерть не залатали тріщину в згромадженні національно-демократичних сил? Чи позначені його іменем пам’ятники, вулиці й школи, ювілейні вечори і чорноволівські читання спонукали до очищення свідомості, чи стали чинником єднання?
Та катарсис через каяття все-таки відбувся. Звісно, на відміну від славослів’я він — не масовий...
Ще раз про каяття і прощення
Коли Атена Пашко, дружина В’ячеслава Чорновола (вона ніколи не називає себе вдовою!), член проводу НРУ під час чергової спроби об’єднання уламків колись потужної Рухівської СИЛИ вкотре нагадала, що без каяття примирення сторін неможливе, підвелися молоді партійці й сказали: простіть! Це були представники нового покоління, не причетні до драми розколу, до зради, до політично-партійних зіткнень, пов’язаних з іменем Чорновола. Але вони взяли на себе часточку великої провини.
Їхня шляхетність додає оптимізму і віри...
Атена Пашко, голова міжнародного благодійного фонду В’ячеслава Чорновола, сестра — Валентина Максимівна Чорновіл, працюють над десятитомним виданням творів Чорновола. Робота над творчою спадщиною додає болю, бо знову і знову доводиться гортати пережите. Дивна річ: докладного об’ємного життєпису Чорновола поки що немає. Зрештою, чого дивуватися? Спробуйте втиснути його життя в такі-сякі просторові рамки — розсипляться! Відтак Валентина Чорновіл підготувала до друку лаконічну біографію, що опублікована у першому томі видання. За її словами, свідомо обрала саме такий
«формат», щоб вивільнити свій час і сили для роботи над наступними томами.Між рядками біографії — драми українського суспільного буття, спалахи героїчного руху Опору. Читаєш ці сторінки з щемом і водночас — з гордістю.
Він був серед нас
«
В’ячеслав Максимович Чорновіл — відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст — народився 24 грудня 1937 р. (за документами 1 січня 1938 р.) у с. Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкаської області у родині сільських учителів. Мати Калина Харитонівна (1909—1985) — вчителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909—1987) викладав українську мову й літературу.У радянські часи сім’я зазнала переслідувань. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра, який не повернувся з ув’язнення. Батьки змушені були переїжджати із села в село на Черкащині, міняючи місця роботи.
В’ячеслав до школи пішов 1946 р. у с. Гусаковому, як тільки відбудували школу, одразу до другого класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того самого року вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка спочатку на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні (...) 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему
«Публіцистика Бориса Грінченка», ще донедавна забороненого письменника.4 вересня 1965 р. В. Чорновіл разом із І. Дзюбою і В. Стусом виступив у Київському кінотеатрі
«Україна» після прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» на захист заарештованих українських інтелігентів. 15 вересня 1965 р. написав відкритого листа до ЦК компартії та комсомолу України з протестом проти репресій.(...) 1965 р. у Львові він уклав документальний збірник «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців») — матеріали про репресованих у 1965 р. шістдесятників (О. Заливаху, С. Караванського, М. Осадчого, М. Гориня та ін.), що вийшла друком 1968 р. у Парижі. Тоді ж радіо «Свобода» здійснило трансляцію циклу передач за збіркою «Лихо з розуму». Світ дізнався, що в Україні існує рух Опору(...)3 серпня 1967 р. В’ячеслава Чорновола заарештовано за звинуваченням у
«поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад». Протестуючи проти вилучення написаних у таборі статей, улітку 1968 р. він провів 48-денну голодівку. Звільнений у лютому 1969 р.У вересні 1971 р. виступив з листом до ЦК КП України на захист В. Мороза. У грудні з його ініціативи створено
«Громадський комітет захисту Ніни Строкатої». Заарештований 12 січня 1972 р. під час чергової хвилі репресій в Україні. 12 квітня 1973 р. Львівський обласний суд засудив його до шести років позбавлення волі в таборах суворого режиму й трьох років заслання. Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів. Був організатором і учасником численних акцій протесту, голодівок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу).(...) На початку 1978 р. був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія). У квітні 1980 р. знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та участь у Гельсінкській групі). Тримав 12-денну голодівку протесту. В останньому слові на суді В’ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну.
(...) У травні 1985 р. В’ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу в Львові тільки кочегаром. 11 березня 1988 р. з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього самого року ініціював створення Української гельсінкської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів.
Від часу створення (8—10 вересня 1989 р.) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 р. — співголова, а з грудня 1992 р. — голова НРУ. У березні 1990 р. обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. З квітня 1990 р. до квітня 1992 р. — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 р. В’ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7420727 голосів, або 23,27 відсотка).
З квітня 1992 р. — на постійній роботі в парламенті України. Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети
«Час/Tіme» і «Час». Лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики.25 березня 1999 р. В’ячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Понад сто тисяч співвітчизників провели в останню дорогу вірного сина України. З часів перепоховання Т. Шевченка на Чернечій горі Україна не знала такого похорону. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест.
2000 року В’ячеславу Чорноволові посмертно присвоєно звання Героя України.
»На загал видання перших томів творів і листів Чорновола із коментарями фахівців — унікальне: наукове і водночас позбавлене традиційної академічної сухості.
«
Писав, що думав, — думав, що писав»Творча спадщина Чорновола може бути посібником для всіх, хто вчиться мистецтва
«піднятися над фактами».«
Журналіст В’ячеслав Чорновіл став втіленням істинно незалежного журналіста, — пише про нього Лесь Танюк. — Хоч би що там вигадували про нього недоброзичливці справа і зліва, його газета подавала наш час таким, яким він є. Яким він був, у всій неприкрашеній правді важкого процесу становлення України, — незалежно від того, подобалося це комусь чи ні.Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу. Нікому не підспівував. Писав, що думав, — думав, що, писав
».У Чорновола можуть повчитися, до прикладу, правники: протоколи його допитів засвідчують блискучі взірці захисту. А ще варто повчитися великої науки Любові. Вона — у кожному кроці на ниві житейській чи політичній: у взаєминах з рідними — батьками, дітьми, дружинами; у спілкуванні з друзями і соратниками.
А вони усміхалися
Батько В’ячеслава болісно сприймав розлучення сина, бувало, докоряв йому. Але ніхто у цих драмах не винен. Бути дружиною політв’язня — надто тяжкий хрест. Він був під силу лише Атені Пашко. Отже, він був у неї другим чоловіком, вона — третьою дружиною. Їхнє спільне буття було вщерть переповнене розлуками, випробуваннями. Та майже на всіх спільних фотознімках вони — безмежно щасливі, усміхнені.
— Ми побралися під час якутського заслання Славка, — розповідає пані Атена. — Коли якутка поставила нам платівку із весільним маршем Мендельсона, у мене сильно стиснулося серце, а в нього очі наповнилися слізьми. Дорогою він збирав Іван-чай. Це й був мій весільний букет. Вдома ми сіли за стіл і я жартома почала розсаджувати гостей, хоча нас було тільки двоє. Це було найкраще із весіль, про котре можна мріяти. Заполярне сонце не заходило й не заходило... Ми вміли із буднів робити свято. Моя поезія розцвіла, вибухнула при ньому.
Того страшного дня, 25 березня, о пів на одинадцяту вечора В’ячеслав сказав по телефону:
«Приїду і все розповім». О пів на дванадцяту я відчула в помешканні холодний вітер. Думала, відчинилося вікно. Та ні, все зачинено. Запалила свічку, привезену із Єрусалиму, й почала молитися. О пів на третю ночі дозвонилася до Косіва. «Ми до тебе зараз приїдемо», — каже. Я їм двері не відчиняла, нічого не хотіла знати, хоча все уже знала. Ходила коридором і голосно кричала: цього не може бути!!!Одного разу він приснився. Я вже майже розплющила очі, а він присів на наше ліжко, обняв мене за плечі й каже:
«Не бійся, я — як мама». Напевне, коріння мого життя — любов. І сили мені дає любов. Мені здається, Славко за мною увесь час спостерігає. І він би мені сказав: те, що я роблю, добре.Чи сказав би В’ячеслав Чорновіл те саме про своїх синів? Нехай це драстичне запитання залишається без відповіді й без спекуляцій. Життя синів — Тараса й Андрія — триває. У ньому ще буде багато випробувань. Не судімо — ані батьків, ані дружин, ані синів. Бо не всім під силу ТЕРНІЇ ЛЮБОВІ перейти...
Львів-Київ—Львів.
На знімку: Голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк, Президент України Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко взяли участь у покладанні квітів до пам’ятника видатному національному діячеві В’ячеславу Чорноволу в Києві.
Фото Миколи ЛАЗАРЕНКА
(прес-служба Президента України).
