Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих

Керівники хімічних підприємств стверджують, що очікуване з 1 січня 2008 року нове підвищення ціни на природний газ поставить всю галузь на коліна. Сьогодні вона споживає 8 мільярдів кубометрів газу на рік і посідає друге місце після металургійної промисловості за валютними доходами державі. Ситуація більш ніж серйозна, тому хіміки вважають, що «розрулити» її можна лише за допомогою уряду, який зобов’язаний створити умови для роботи одного з основних секторів економіки країни.

— Держава не повинна ховатися від цієї проблеми, — висловлює свою точку зору президент Союзу хіміків України Олексій Голубов. — Адже мова не йде про якісь величезні матеріальні затрати з боку уряду. Насамперед мається на увазі створення для галузі умов, які пом’якшили б «газовий» удар. У проекті закону про підтримку виробників мінеральних добрив, зокрема, прописано про зменшення цільової надбавки на газ із 2 до 0,001 відсотка. Хіміки рік чекали і сподівалися на такі зміни, але надбавка була знижена лише на два місяці — листопад і грудень поточного року. Якби підприємства хімічної промисловості працювали так, як уряд вирішує ці питання, навряд чи ми говорили б про успіхи.

Про те, як жити, а точніше, як виживати в умовах постійного підвищення вартості головної сировини для хімічного виробництва, керівники провідних підприємств галузі говорили в Сєверодонецьку на своїй галузевій нараді. Картина загалом в усіх однакова: виробництво аміаку, карбаміду й селітри нерентабельне, засобів для освоєння нових технологій і технічного переозброєння в підприємств немає, перспективи розвитку внутрішнього ринку досить розмиті.

Як зазначив голова правління ЗАТ «Сєверодонецьке об’єднання «Азот» Валентин Казаков, за наявних технологій і промислової політики, що склалася в країні, займатися якимись локальними вдосконаленнями сьогодні невигідно. Це не допоможе підприємству вижити, якщо не поміняти саму концепцію технологічної політики.

— Затрати на переозброєння, наприклад, на виробництві аміаку, непорівнянні із зростанням ціни на природний газ, — пояснює Валентин Казаков. — Це дає загалом негативний економічний ефект. Наприклад, ми не вироблятимемо товарний аміак, а це призведе до перерозподілу сировинних виробників на зовнішньому ринку. Кращі місця посядуть Венесуела, Саудівська Аравія, Емірати та інші країни, що мають дешеву сировину для виробництва продукту. Після аналізу результатів роботи підприємства в 2006 році ми побачили, що всі наші потуги з поліпшення діючих технологій і впровадження різних нововведень дали здешевлення продукції аж на 2,5 копійки. Це тоді як за півтора року в розвиток виробництва ми вклали 160 мільйонів гривень. Тільки одне підвищення цін на природний газ із 90 до 130 доларів збільшило собівартість продукції трохи більш як на 18 копійок. Ми розуміємо, що сьогодні треба розвивати ті галузі, ту продукцію, які вимагають мінімум витрат природного газу. Ми вже розглянули 30 різних проектів, що дають змогу знизити енергозалежність «Азоту» від зовнішнього ринку. Зупинилися на дев’яти, вибравши пріоритетні напрями — подальший розвиток виробництва аміаку й відродження виробництва поліетанолу, з подальшим переходом на біотехнології.

До того ж треба враховувати, що в Україні відсутній ринок газу як такий. Весь природний газ продає монополіст — приватна комерційна структура «Укргазенерго», котра має рентабельність на рівні 11 відсотків. А в товаровиробників вона рік у рік падає, причому на Сєверодонецькому «Азоті» практично доведена до нуля. І це, зауважимо, за ціни природного газу в 140 доларів за тисячу кубометрів.

У пакеті пропозицій для уряду керівники провідних хімічних підприємств звертають увагу на такі важливі моменти. По-перше, йдеться про скасування мита й ПДВ на устаткування, що не виробляється в Україні, тому завозиться з інших країн. Частково це питання вирішує закон про енергозбереження. Але тільки частково. Мабуть, документ потребує доробки. По-друге, необхідно, зрештою, змінити стиль відносин із сільгоспвиробниками. Поки що, м’яко кажучи, вони не складаються цивілізовано. Селяни, як правило, просять хіміків продати їм мінеральні добрива в лютому—квітні, до того ж дешевше й більше. Виробники у відповідь формують свою логіку на тому, що їхнє виробництво не циклічне, а безперервне, тому своєю продукцією вони повинні забезпечувати селян цілорічно. Для цього необхідна чітка робота такої державної структури, як Держрезерв. Він має закуповувати добрива, поповнювати запаси сільгоспвиробників, і займатися цим не час від часу, а постійно. За сформованих відносин селяни вважають цілком логічними свої звинувачення на адресу виробників мінеральних добрив із приводу того, що вони продають свій продукт переважно на зовнішньому ринку й тим самим кривдять своїх головних клієнтів у рідній батьківщині. «Так, — виправдуються виробники, — вивозимо, оскільки немає іншого виходу. Аграрії не беруть добрива в міжсезоння. От якби Держрезерв проводив закупівлю...»

— Ми готові й більш активно працювати на внутрішньому ринку, — пояснює Валентин Козаков, — але тут серйозною перешкодою, крім високої вартості добрив, є сезонний характер їхнього споживання, що ніяк не поєднується зі специфікою великого хімічного виробництва. Працювати по три-чотири місяці на рік не лише економічно невигідно, а й згубно в чисто технічному плані. Тривалі зупинки складного технологічного обладнання призводять до його швидкого зношування. Для того, щоб підприємство працювало цілий рік, потрібна ефективна система зберігання, нагромадження мінеральних добрив безпосередньо у споживача.

Хімічна галузь України — це насамперед шість великих підприємств: Одеський припортовий завод, Горловський «Стирол», Рівненський, Дніпродзержинський, Черкаський і Сєверодонецький «Азоти». Це провідні платники податків, що наповнюють український бюджет. Як містоутворюючі вони забезпечують життєдіяльність своїх міст, дають роботу і зарплату десяткам тисяч людей. Якщо сьогодні уряд з усією серйозністю не візьметься за розв’язання проблем хімічної промисловості, чергової економічної кризи Україні, мабуть, не уникнути.

Луганськ.