Ностальгічне відлуння казки про кохання
Від дня прем’єри балету
«Даніела» сучасного українського композитора Михайла Чембержі в Національній опері минув рік. І тепер очевидно: незважаючи на песимістичні прогнози та уїдливу критику преси, спектакль отримав почесне місце в репертуарі.В одному інтерв’ю рік тому Михайло Чембержі — ректор Київської дитячої академії мистецтв, казав:
«Мені здається, що життя має бути романтичним. Як педагог, я повинен сказати своїм учням щось таке, щоб їм хотілося жити, працювати й творити. Якщо педагоги не будуть романтиками й оптимістами в високому розумінні слова, то з нашим молодим поколінням буде непросто знайти спільну мову. Колись мене назвали «романтичним прагматиком», думаю, у цьому щось є!»Мабуть, ці рядки можуть стати ключем до розуміння авторського бачення балету.
«Даніела» — романтична казка про кохання. Тут, як звичайно в казках, герой проходить «крізь вогонь, воду і мідні труби» і, нарешті, знаходить любов до гарної й цілком реальної дівчини Даніели.Відомо, що початкова версія сюжету була далека від сьогоднішньої. Спектакль починався прогулянкою закоханої пари біля оперного театру, причому юнак сидів у інвалідному візку. Можливо, така хвороблива буквальність мала підсилити фінал твору: потрапивши на спектакль
«Собор Паризької Богоматері», закохані перейнялися високою патетикою невмирущого шедевру й вирішили більше ніколи не розставатися.Постановники балету — диригент Олексій Баклан і хореограф Аніко Рехвіашвілі докорінно відредагували сюжет. Вони змінили час і простір, перенесли дію в XVIII століття, у фантастичне Задзеркалля. У такий спосіб любовній історії надано казкову умовність і романтичну поволоку.
Юнак тричі подорожує в Задзеркалля, щоб знайти справжнє кохання. Спочатку він закохується в принцесу, що зникає, залишаючи нашого героя в жахливій депресії. Нарешті, він помічає Даніелу — й не вірить у диво, дівчина настільки гарна й схожа на принцес, які ранили його серце в Задзеркаллі, що він хоче прогнати міраж. Але незабаром герой розуміє, що це та єдина, яку він шукав. Кохання з’єднує їхні серця...
У музиці до балету вухо ловить знайомі відгомони відомих балетів Чайковського, Прокоф’єва, балетних номерів з
«Князя Ігоря» і «Фауста» і навіть маршоподібних симфонічних розділів Шостаковича. Втім, подібні речі в епоху постмодерна не ріжуть слух. Демократичність музичної мови робить її доступною і зрозумілою для широкої, у тому числі й дитячої аудиторії. Довгоочікуваний любовний хепі-енд цього ідеалістично-ностальгічного твору гріє душу. Дитячі посмішки й прояснені погляди публіки — результат, який говорить сам за себе!Любов ЛЮТЬКО.
Дощ не брали на гастролі
Київський театр юного глядача на Липках побував у Мінську. Як пройшли гастролі в Білорусі, розповідає завідуюча літературної частини театру Галина Терещенко.
— Останнього разу в Мінську наш театр був приблизно двадцять років тому. Тоді гастролі тривали місяць, тепер тільки тиждень. Показали дві дитячі вистави —
«Ярмарковий гармидер» і «Король Дроздобород», дві для дорослих — «Лісова пісня», «Вовки та...».Графік був просто божевільний, уранці приїхали, а вже ввечері, майже без репетицій, грали
«Лісову пісню». Зіграли 12 вистав. Було й так, що грали по три вистави в день.Найбільше хвилювались за
«Лісову пісню», адже мова драми дуже відрізняється від сучасної української, ми боялись, що нас не зрозуміють, адже на виставу приходило багато дітей. Але зал слухав виставу в повній тиші, так навіть удома не слухають, як слухав білоруський глядач. Можливо, це тому, що важче зрозуміти мову або, навпаки, — тому, що все зрозуміло! Взагалі, з мовним бар’єром не було клопоту.Звісно, були певні технічні складності. Приміром, виставу
«Вовки та...», що її ми вдома граємо на малій сцені, в Мінську грали на великій. При тому актори вийшли на сцену майже без репетицій. Але вистава пройшла на відповідному рівні.Інша складність — з
«Лісовою піснею», вона доволі складна, в оформленні є дзеркала, басейн. У третій дії гримить грім з блискавками, йде справжній дощ. А в Мінську довелось відмовитись від цього, бо в них на сцені не було басейну.Зрештою, такі гастролі дуже корисні — екстремальні ситуації мобілізують акторів, а робота перед незнайомою публікою дає нові імпульси для творчості.
Записала Аліна Марченко.
