Стареньку хлопчик навчив читати за дві зими

Бувало, старенька засинала за книжками. Тоді малий шарпав її за рукав і казав: «Бабусю, бабусю, не спи, у сколі не мозна спати!..»

Коли Михайлику Лісовому із села Заможне Барського району сказали, що баба Сяня не вміє читати, йому так шкода стало її! Хлопчик, було йому тоді три рочки, аж просльозився. Голубоокий Мишко міцно обняв за шию стареньку і сказав їй: «Бабусю, я тебе навцу». Батьки хлопчика, Оксана та Сергій (вони обоє вчителюють у сусідньому селі Войнашівка), лише усміхнулися на те: мовляв, чого не почуєш у такому віці від дитини! «Ми й гадки не мали, що бабця піддасться на синову науку, — згадує пані Оксана. — Посміялися та й побігли в школу на уроки».

Прабабуся Михайлика, Олександра Сидорівна Рябій, мешкає в селі Качківка Ямпільського району. До Михайлика приїздить лише на зиму. Доля в неї — страшно згадувати! До краплини випила чашу горя. В них у сім’ї було восьмеро дітей. Олександра найстарша. «Я була за няньку всім їм. Навіть в школу не ходила. Тато з мамою все в роботі. А я бавлю меншеньких». У голодні роки померли всі брати й сестри Олександри Сидорівни. «Ото вже вмилася слізьми. За десятьох, певно».

Нині в Олександри Сидорівни четверо правнуків. Але Михайлик для неї — сонечко у віконечку. «Щоб я тебе, Мишечку, ще побачила в телевізорі, то вже можна й помирати», — пригортає до себе правнука.

Каже, що хлопчик виріс у неї на руках. У Войнашівці живе дочка Олександри Сидорівни, Євдокія Антонівна Мазур, а в Заможному — онука Оксана. «Є в кого гостювати». А як з’явився Михайлик, то бабця щозими доглядала його. Заради правнука готова не лише азбуку вивчити.

— Онука з чоловіком до школи, — каже бабуся, — а я до Мишка: «Ану, гай будемо свої уроки починати». То він бере азбуку, показує, де яка буква, а я за ним бубоню собі під ніс. Бува, задрімаю, а він шарпає за рукав: «Бабусю, не спи, у сколі не мозна спати». Йому тоді ще й трьох рочків не було. Не всі слова вмів добре вимовляти, але читав!.. Слова почав складати у рік і вісім місяців. Азбуку вивчив ще раніше — у рік і три місяці.

Удвох прочитали Біблію від дошки до дошки

— Михайлик дуже слухняна дитина, — приєднується до розмови мама Оксана. — Ніколи без дозволу не сяде за комп’ютер. Навіть цукерку не з’їсть, поки не спитає, чи можна. Я розумію, це вже, як кажуть, занадто, але такий він є. Тому, коли я сказала, що бабусю не можна будити, коли задрімає, бо старенькі люди мають довше спати, то він уже так не робив. Навпаки. Бувало, приходимо з роботи, а він з порога: «Тихенько, бо баба Сяня спить. У неї почався урок спання».

Дві зими, з трьох до п’яти рочків, Михайлик проводив уроки читання зі своєю майже 80-літньою прабабусею. «Нелегко мені давалася та наука, — згадує Олександра Сидорівна, — але марно вона не минула. Великі букви в газеті можу прочитати. А дрібних не бачу. Вони зливаються мені всі і стають однакові, як ті комахи в мурашнику».

— Як вони читали газети, то треба було бачити, — усміхається Оксана. — Михайлик, на прохання бабусі, підбирав точку, де мала стояти газета. «Отам не бачу, ні, посунь трохи вбік. А там мало світла, неси до вікна». Малий залюбки слухається, а тоді по черзі починають — і про Вашингтон, і про Клінтона, і про Ющенка...

Своєму старанному маленькому вчителеві на знак вдячності прабабуся подарувала дитячу Біблію. Але читав її Михайлик уголос, як просила бабуся. «Там букви, як макове зерня, не для моїх очей». Щоправда, хлопчик раз по раз переривав читання запитаннями. Тепер уже Олександра Сидорівна розтлумачувала малому біблійні сюжети. «А він слухав з роззявленим ротом». Удвох вони прочитали Біблію від першої до останньої літери.

«Я хочу викопувати динозаврів, але мама каже, що тоді доведеться бути далеко від сім’ї»

— Ми не вчили сина читати за якоюсь спеціальною програмою, — каже мати Михайлика. — Я була здивована, як він з першого разу запам’ятовував назви літер. У рік і три місяці вже знав усю абетку.

«Насьо ці буби?» — перепитував маму малий Михайлик. Він їх ще вимовляти добре не вмів, як почав складати у слова. Тільки-но малий вловив правило, що з літер, які «дружать між собою», утворюються слова, почав самотужки пропонувати буквам дружбу. Інколи такі слова виходили!.. Дорослий таких ніколи не придумає. Тому читати Михайлик, каже мама, навчився самотужки. Коли хлопчику виповнився рік і вісім місяців, він уже перечитав буквар.

— Він жодної книжки не порвав. Книжки для нього — святе. Навіть у дитячий садок ходив, як професор, з книжкою під пахвою.

Пані Оксана не знаходить слів, щоб передати душевний стан сина, коли той залишається наодинці з книжкою. Жодне інше заняття його так не захоплює, як читання книг. Ні комп’ютерні ігри, ні бойовики чи мультики не замінять йому книгу. Знайомі, знаючи про таке захоплення хлопчика, почали дарувати йому книги. Найперше казки.

— Але як вони Михайликові не подобаються! — продовжує мати. — Він мене запитує якось: мамо, нащо вони там пишуть такі дурниці? Тепер усі наші знають, що книжка казок для Михайлика — не той подарунок.

Казок хлопчик не любить. Бо в них стільки дурниць! То дід з бабою яєчко не можуть розбити, то ще щось нерозумне.

Спершу допитливого хлопчика взяла в полон географія. «Це був його козир! — каже мати. — Він залюбки вичитував усе, що пов’язано з іншими країнами світу. Перевіряв наші знання, чи знаємо ту чи іншу столицю, які гори найвищі, які ріки найдовші і так далі. Просив купувати йому всі книги з географії. Далі була астрономія. Згодом перечитав усе, що міг знайти, про динозаврів. Після цього запитав, де можна вивчитися на того, хто відкопує динозаврів. Однак мама дещо розчарувала в цьому сина. Сказала, що археологам багато часу доводиться проводити далеко від домівки, від сім’ї. А Михайлик, як уже згадувалося, хлопчик занадто слухняний. Тому зараз він не може сказати, чим, крім викопування динозаврів, міг би ще займатися після школи.

— Нам радили активніше розвивати здібності сина, — каже пані Оксана. — Але ми не хочемо красти в нього дитинство. Знання це добре, але дитина повинна мати всебічний розвиток.

На пропозицію батьків хлопчик почав займатися в секції вільної боротьби. Тут у нього є гарний приклад. Батько Сергій працює тренером у цій секції. Худенький на вигляд хлопчик і тут проявив себе. Він став призером на всеукраїнському турнірі з вільної боротьби, де отримав медаль за здобуте третє місце. Мама дуже пишається, що синові подобається заняття у студії спортивних танців «Глорія-данс», які він почав відвідувати з осені минулого року в райцентрі. А вже у березні 2007-го разом із своєю партнеркою Олександрою Тисовською вони перемогли у Вінниці на змаганнях зі спортивних танців. Нагороду їм тоді вручав відомий танцівник Владислав Яма. Через два місяці юних танцівників чекала ще одна нагорода — за перше місце на традиційному всеукраїнському конкурсі зі спортивних танців «Кубок Бара—2007».

Найбільш приємними хвилинами хлопчик вважає для себе проміжок часу від 21.30 до 22-ї години. Позаду виконання домашніх завдань, репетиції і тренування і нарешті можна дати волю улюбленому заняттю. Зараз Михайлик, як і багато його ровесників, у полоні пригод «Гаррі Поттера». «Усі дива світу», книга, яку ми подарували юному книголюбові, як нам здалося, на той вечір мала замінити пригодницьке чтиво. Надто захоплено малий перегортав сторінки подарункового видання.

«Троянда пасує закоханим»

Діна Леонідівна Рудик, вчителька 4-А класу Войнашівської школи, де навчається Михайлик Лісовий, вважає, що має гарного помічника. Без образи для інших діток, каже пані Діна, Лісовий вирізняється з-поміж них ширшими знаннями. Та вони й самі це бачать. Не приховують, що з Михайликом надійніше. «Недавно наш клас переміг в одному з шкільних конкурсів, — продовжує вчителька. — То дітки з інших класів казали: «Добре їм, у них є Лісовий...»

З першого класу Діна Леонідівна дає своєму здібному учневі додаткові завдання. Щоб не пригальмувати його розвиток. А коли він відповідає, просить, щоб доповнював розповідь матеріалом, якого нема в підручнику. Єдиний предмет, який трохи лякає малого вундеркінда, це математика, каже вчителька. Інколи перед початком уроку з математики Михайлик, ніби між іншим, запитує у вчительки, чи не буде сьогодні самостійної або контрольної. «Не тому, що він не готувався, — каже пані Діна, — це не той учень, який не готується до уроків. Просто предмет йому важче дається, а він уболіває за все...»

— Почитайте, будь ласка, як Михайлик описав свою улюблену квітку, — каже вчителька.

«Моя улюблена квітка — троянда. Особливо вона красива вранці, коли маленькі краплини роси виблискують від її світло-червоного кольору. Ця квітка дуже пасує закоханим».