З Людмилою Зеленіною, зізнатися, ми вже були знайомі. Кілька років тому вона написала до редакції лист із проханням розібратися в конфлікті, що стався з її матір’ю, і редакція їй допомогла. Нинішню ситуацію, в якій вона опинилася, Людмила вважає критичною, тому знову розраховує на допомогу «Голосу України».

Будинок став якимось прокляттям...

Життя цієї жінки не склалося так, як вона хотіла. Росла без батька, з матір’ю і бабусею. Достатку родина не мала. Прибиральниця в сільській місцевості одержує копійки, а мати Марія Григорівна майже все життя драїла підлогу і прибирала сміття. Але, хоч як важко було, дочку вивчити зуміла. Людмила закінчила інститут і працювала бібліотекарем. Їхній маленький будиночок на вулиці Робітничій, 2 привертає увагу майже кожного, хто буває в цих краях. Мазанка, що покосилася, потопає в наспіх кинутих дровах — дерев’яних залишках старих будівель. Іншими словами, у двір стягнуто все, що може горіти. Порядку — жодного, і все вказує на те, що в родині немає чоловіка, немає хазяїна. Паркан покосився, непофарбовані вікна, будиночок наче вріс у землю... Він був побудований після війни, у 1947 році. Дід Людмили не повернувся з фронтів Великої Вітчизняної, загинув у 1942 році і похований у братській могилі під Новошахтинськом. У Міловій він залишив молоду вдову і сироту-доньку. Сподіватися їм не було на кого, тому жінка із семирічною дитиною самі почали будувати. Хатку ліпили з глини і піску, розраховуючи, що це буде тимчасове житло, на зміну якому прийде гідне. Але мрії так і не збулися. Мазанка служить уже шістдесят років. Тут виросла Марія Григорівна, народилася Людмила, померла бабка, так і не дочекавшись, коли буде ходити по теплій дерев’яній підлозі. Приміщення без фундаменту, із земляною підлогою, в якому немає і 15 кв. м, стало якимсь прокляттям: воно не відпускало нікого з тих, хто в ньому жив, але й не приносило щастя.

Минали роки. У Міловому почалася газифікація, дійшла черга і до вулиці Робітничої. До всіх будинків труби проклали і газ дали, а будиночок Зеленіної обійшли. Виявилося, що технічний стан мазанки не дає змоги провести сюди блакитне паливо: дуже низька стеля, ненадійні стіни і ще безліч усяких невідповідностей правилам встановлення газових приладів.

З 1987 року Марія Григорівна почала оббивати пороги влади і просити інше житло. Дочці полеглого у війну солдата нічого не обіцяли. Її заяву поклали в папку, що містить списки загальної черги на житло, і порадили чекати кращих часів. Ці часи для Зеленіної ніяк не наставали, а мазанка вже не хотіла чекати. Під вагою старості вона осідала і валилася. Глина і пісок — матеріали ненадійні, не розраховані на десятки років. У 1991 році комісія визнала будинок аварійним, і родину поставили в іншу, пільгову, чергу під тринадцятим номером. Але настав перебудовний час і поглинув усі надії. Мати втомилася чекати і виїхала до Росії, переписавши на Людмилу весь спадок — будиночок, що покосився, і садибу.

Марія Григорівна, за словами Людмили, — жінка лагідна і тиха. Вона ніколи не могла за себе вступитися і тільки плакала, коли її кривдили. У Людмили — характер інший. Вона сама зізнається, що не пасує перед труднощами і завжди може за себе постояти. Одне слово, представники влади в Міловому знають її круту вдачу. Після того, як мати передала спадок, Людмила стала атакувати Міловську сільраду і наполягати на тому, щоб їй дали інше житло, і взагалі проаналізувала житлову проблему. Наприклад, вона передала до прокуратури 12 фактів незаконного розподілу житла. Прокуратура розбиралася по кожному випадку, дійшовши висновку, що житло в основному розподіляли відповідно до законів. Міловський район Луганщини розташований на кордоні з Російською Федерацією. Район небагатий, з великих об’єктів промисловості — один маслозавод, що й дає населенню роботу. В останні два десятиліття житло тут не будували, не будують сьогодні і не планують навіть у віддаленій перспективі. Єдиний вихід у розв’язанні житлового питання — це квартири і будинки, що не мають господаря. Але таких у Міловому — одиниці.

Як до власкора «Голосу України» у Міловому «наречені» чіплялися

Як пише у своєму листі до редакції Людмила Зеленіна, їй тричі пропонували житло але всі три приміщення були абсолютно не придатними для проживання. «У грудні 2006 року, — пише Людмила, — в тупику Вузькому, 2/2 мені запропонували кімнату. Вона була в незадовільному стані, зовсім розібраний коридор, єдині двері ледь трималися на петлях, у віконних рамах не було скла, а там, де колись була піч, — зяє діра. Електропроводку видовбано. Присутні під час огляду житла голова сільради Медведєв і секретар сільради Корнієнко, а також помічник прокурора Трифонова мене запевняли, що це найкраща кімната. У цей день я знову викликала комісію з райдержадміністрації для обстеження житла. Їхній висновок був такий: кімната на даний момент для проживання не придатна».

...Екскурсія на другий об’єкт, що пропонувався авторові листа по вулиці Червоній, 6, уже з перших хвилин обіцяла залишити «незабутні враження». Щоб добратися до об’єкта, спочатку потрібно було пролізти крізь зарості реп’яха й іншої сільської рослинної екзотики, переплигнути через гори сміття і замерзлі калюжі. Об’єкт №6, що відкрився поглядові, важко назвати приміщенням. Більше йому підходить інше визначення — сарай. Без вікон і дверей, стелі й даху, підлоги і штукатурки — він не придатний навіть для утримання худоби. Побачивши здивування журналіста, Людмила підлила олії у вогонь:

— Уявіть собі, що це приміщення мені давали під квартиру... — сказала вона і раптом почала голосно сміятися.

З’ясувалося, її насмішив стан верхнього одягу власкора. Реп’яха і будяка на нього начіплялося стільки, що дублянка стала схожою на прикрашену новорічну ялинку.

— Он скільки «наречених» на вас начіплялося, — потішалася Людмила. — Ви так і їдьте з ними до Києва, у свою редакцію, щоб довести, як над простими людьми знущаються.

«Зеленіна — це особливий випадок»

Секретар Міловської сільради Світлана Корнієнко важко зітхає, почувши прізвище Л. Зеленіної:

— Та знаємо ми її проблеми, але підходящої для неї квартири сьогодні немає. Об’єкт по вул. Червоній, 6 ми їй не пропонували для заселення. Показали, як приклад того, яке комунальне майно є в розпорядженні, щоб вона сама переконалася. Зрозуміло, воно не придатне для проживання, ми це знаємо. І рішення про виділення даного житла для Зеленіної ми не приймали. Але Людмила Олександрівна зробила свої висновки і тепер показує цей напівзруйнований будинок усім засобам масової інформації. Офіційно їй була запропонована квартира по вул. Леніна, 20 у центрі селища. Але також офіційно вона від неї відмовилася. Документ про це у нас є. Людмила Олександрівна претендувала на квартиру по вул. Транспортній, але за законом ми не могли її тут оселити. Квартира двокімнатна, а оскільки в Зеленіної немає родини і вона живе одна, то на велику житлоплощу претендувати не може. Кажуть, що сусіди по вулиці пропонували такий варіант: купити їй однокімнатну квартиру в обмін на її садибу. Але Зеленіна цей варіант спростувала, сказала що одержить квартиру від селищної ради, а садибу використовуватиме як дачу. Пропонували ми Людмилі Олександрівні і роботу. Наприклад, обліковця в комунгоспі, посаду у військово-обліковому відділі військкомату, роботу з благоустрою Мілового. Однак наші пропозиції вона не прийняла. Узагалі Зеленіна — це особливий випадок.

— Бігати по Міловому і розносити повістки? —коментує Людмила відповідь Світлани Корнієнко. — В мене вища освіта, я — працівник культури! Тому можу працювати начальником відділу культури райгосадміністрації або, на крайній випадок, просто фахівцем цього відділу. Працювати з людьми я вмію, специфіку знаю. А мені пропонують роботу нижче моїх здібностей.

Зважаючи на все, Людмила Зеленіна — це справді особливий випадок для Міловської влади. Вона не дає спокою чиновникам сьогодні і має намір так чинити й далі. «Складати зброю», схоже, не в її характері. Позиція Зеленіної — цілком логічна. Аварійний будиночок справді не придатний для подальшого проживання. Влада селища згодна з цим, але допомогти нічим не може. Радить одне: чекати. Але Людмила чекає вже двадцять років. Запас терпіння в неї закінчується.

Луганськ.