На роботу до Білла Гейтса

Буковинець Андрій Ключевський — один із них. Кілька років тому він закінчив Чернівецький національний університет і працює в знаменитій корпорації Білла Гейтса «Mісrosoft» у США. В його житті є творча праця, нормальні статки і великі перспективи.

Університет був заснований індійським ченцем

— Як чернівчани просто з лави місцевого університету потрапляють до Америки, на роботу до відомої корпорації?

— Моя історія відмінна, певно, від якихось інших подібних історій. Я не йшов через програми американських фондів. В Інтернеті тоді була відома організація з тестів для програмістів. Я склав кілька. І один із американських університетів, коли моніторив тести, зацікавився моїми результатами. Вони мені написали: «Нам сподобалися результати ваших тестів. Чи не хотіли б ви отримати у нас ступінь магістра?»

Чому погодився? Скажу чесно, я з юності мріяв працювати в «Mіcrosoft», починаючи з ліцею. Коли побачив програмне забезпечення першого «Wіndows 3.1» чи «3.0» (в той час це було новинкою), операційну систему, яка вирізнялася з-поміж усіх інших. Її естетика, краса, якщо хочете, зробила мене прихильником «Mіcrosoft». Але з України в ті часи потрапити в цю компанію все-таки було дуже важко. Найкраще було переїхати до Америки і, отримавши диплом магістра, вже звідти спробувати влаштуватися в «Mіcrosoft». Я так і зробив. І все вийшло.

— Ваші враження від навчання в Америці одразу після навчання в Чернівцях?

— Я потрапив в особливий американський університет в штаті Айова. Він був заснований індійським ченцем, що досить незвично для української свідомості. Там були ранкові та вечірні медитації. Їжа — вегетаріанська. Викладання надзвичайно якісне. Мене вразила практичність навчання. Усі заняття з практичним нахилом. Теорія є, але вона дуже міцно пов’язана з конкретними потребами. В Україні, на жаль, цього не відчував. І це не завадило б впровадити. Нас в Америці стимулювали реальними завданнями. Мене це захоплювало. Американці знайшли вдале поєднання теорії та практики. І потім, коли я почав працювати, намагався дотримуватися цього принципу. В Україні між викладачем та студентом є певна відстань. А в США нормально сказати викладачеві «Привіт, Джон, привіт, Ральф». Це навіть заохочується. Але я, чесно кажучи, так і не звик до цього. І знайшов для себе чемнішу форму: «Пане професоре». Моїм улюбленим викладачем став професор Ральф Банкер. Він не тільки викладач, а й чудовий програміст із тридцятип’ятирічним досвідом роботи.

— І так одразу після отримання ступеня магістра вас взяли до «Mісrosoft»?

— Була передісторія. Ще коли навчався в Чернівцях, ми склали програму для військової кафедри. І тоді користувалися технологіями «Mісrosoft», отримали чудові результати, але при тому я помітив похибки у цих технологіях. Тоді й виникли ідеї, як їх виправити. Написав листа до компанії, і вони відповіли. Почали надсилати мені спеціальну літературу для того, щоб я навчався. Ще бувши студентом, я вже отримав запрошення на конференцію «Mісrosoft» до Данії, в Копенгаген. Там, до речі, один із лекторів питав, хто працював з певною новою технологією. Виявилося, що лише троє людей: з Німеччини, Франції та я — з України. Лектор був страшенно здивований, що я — з України. Тобто у нас вже були контакти.

У робочий часшеф запрошує до ресторану

— Коли приїхали в Америку, що вас вразило? В Україні все-таки — пострадянське суспільство, а американське — зі сталими демократичними традиціями...

— Насправді — це інше, інформаційне, суспільство. Мене вразили можливості Інтернету. Ви можете купити побутові речі, квитки до театру, заробляти гроші, все що завгодно — через Інтернет. Зараз для мене — це звичка, тоді було дивно. Жив у гуртожитку, і в кожній кімнаті був високошвидкісний Інтернет. Для тебе відкрита будь-яка інформація, будь-які фонди бібліотек. Щодо життєвих спостережень. Не думаю, що є якась різниця в моралі українця та американця. Але є речі досить дивні, які не сприйняли б у нашому суспільстві. Зокрема, такий надмірний фемінізм. Мене попереджали, що знак ввічливості до жінки може бути сприйнятий як зазіхання. І в такому разі треба вибачитися і повідомити, що ви із суспільства, де така поведінка є нормальною.

Що мене дивує і приваблює в американцях: вони вміють відпочивати. Відпочинок — дуже важлива річ. Кожна корпорація має свої напрацювання в цьому плані: подорожі, екскурсії. Наприклад, в нашій компанії є години так званого «морального відпочинку», це коли нас шеф відділення запрошує у робочий час на обід до ресторану. До того ж цей обід оплачує корпорація. Ми можемо, якщо хочемо, якусь кількість годин на тиждень працювати вдома. Тобто на роботу в цей день виходити необов’язково. Я не зловживаю цими привілеями, певно, тому, що мені подобається працювати серед людей.

— Чи не відчувається якась ваша відокремленість від американського суспільства? Чи не ставляться до вас, як до чужинця?

— Ставлення до емігрантів загалом позитивне. Якщо, наприклад, мерія вирішує якесь питання, і у вас є нерухомість у місті, вас запрошують на збори. Тобто вашу точку зору поважають. Загалом, це країна, в якій нема чужих. Держава хоче, щоб люди швидше інтегрувалися. Хоча бувають нюанси. Але мені приємно тут жити. Щодо друзів: у мене їх більше серед азіатів: китайців та японців. Хоч як це дивно, вони ближчі до українського світогляду.

Подобається, що в японській мові не такий регламентований порядок слів

— Які плани на майбутнє? Чи можливе повернення в Україну? Наприклад, як представник «Mіcrosoft» або в якийсь інший спосіб?

— Важко сказати. Ось такий приклад. Я розробив програму, яку назвав «Драйвер інстоллер Наталія». Це новинка, на яку подано патент. Вважаю, що ця програма є українською. Тому що я зробив її, можна сказати, власноруч. На мій погляд, вона є одним із мостів між Україною та Азією, тому що найбільший попит на неї в азійських країнах. І люди, які користуються цією програмою, можливо, трохи по-іншому оцінять Україну. Можливо, постане запитання: чому Наталія? Тому що це людина, яку я люблю. І вона — також українка.

Програма створена для встановлення апаратного забезпечення комп’ютера. І може це зробити для комп’ютера, що віддалений хоча б і за тисячі кілометрів. Вона встановлює на нього драйвера. І друге: працює в різних операційних системах. Аналогів поки що немає. Були розробки від «Dell», але я робив ставку на універсальність, а вони — на прив’язку до їхніх комп’ютерів. І в результаті — люди хочуть чогось універсального, щоб всюди працювало однаково й безпроблемно. Так вийшло, що я отримав маленьку перемогу.

Моя думка, що Україна має стати лідером країн третього світу і одним із полюсів багатополярного світу. Якщо багато таких людей, як я, допомагатимуть Україні, ми змінимо її на краще. Тобто у мене нема претензій до уряду: зробіть щось, щоб я повернувся. Скоріше — мені хочеться щось зробити для нашої країни. І тоді повернення стає можливим. Ми самі можемо створити для цього грунт. Мені здається, що Україна приречена на успіх.

Я розмовляв з людьми, які пов’язані з бізнесом в Японії чи Китаї, і вони зацікавлені в тому, щоб інвестувати в Україну. Їх приваблює наша країна. Хоча б у плані виробництва комп’ютерів, програмного забезпечення, робототехніки, космічній галузі, сільському господарстві. Україні треба переглянути ставлення до себе, і у неї є всі шанси.

— Що може дозволити собі фахівець «Mісrosoft» у США?

— Наприклад, подорожувати в будь-яку частину земної кулі. Хоча, чесно кажучи, я був лише в Туреччині та Канаді, яка зовсім близько від штату Вашингтон, де зараз мешкаю. Потім досить легко сплатити кредит за житло. В принципі, ви можете отримати те житло, яке вам до вподоби, у межах розумного, звісно. Головне, є можливість ніколи не замислюватися над звичайними речами і, до певної міри, навіть над незвичайними.

Чернівці.