У цій хаті помирає жінка. Вона ще зовсім молода — лише 42 роки. З нею живе сліпа мама — 83-річна Явдокія та двоє хлопчиків — Богдан і Василько. Чоловік, батько молодшого сина, помер два роки тому.

Разом з сільським головою Ямниці Іваном Ковальчуком мовчки, ніби вже йдемо на похорони чи поминки, заходимо на подвір’я Дмитриків — невеличке, але охайне, прибране, по якому лиш кури місять ногами мокру землю. На вітрі тріпотять чистенькі шматини, якими газдині витирають коровам дійки. Все так, як завжди. Лише не порається біля хати, як звикло, пані Галина. Жінка непорушно лежить на широкому ліжку в дальній кімнаті, куди її привезли з лікарні помирати. Голова, що відболіє, певно, вже на тому світі, прикрита до очей рушником. З-під нього визирає маленьке, змарніле і зжовкле личко. Галина бачить нас, але не каже ні слова, лиш стомлено і важко опускає повіки. Мабуть, вона розуміє, що означає наш прихід. Та вже не має сили щось говорити чи перечити. Не вона уже газдиня у цьому домі, бо не владна навіть над своїм тілом.

У хаті скромно, без розкошів, але все необхідне є, як і в людей. Сусіди кажуть: Галина ніколи часу не дармувала та й Бог дав їй робітних дітей, які вічно, наче курята, копирсаються біля неї на городі. А тепер нема у цій хаті життя, а тільки сумне чекання.

У центрі кімнати на столі стоїть пляшка виноградного соку та напівпорожнє маленьке горнятко з соломинкою, за котру ослабле тіло ще хапається, як за життя. Крізь ту соломинку жінка час від часу смокче краплини соку. Ото й весь харч, який ще приймає виснажене тіло. Та ще останнім часом, тішаться сусіди, жінка почала їсти йогурти. Тих делікатесів Галя навряд чи пробувала до хвороби, то хоч зараз скуштує.

Люди здають у церкві гроші для сім’ї, перебирають, як зерна, біографію роду, дошукуючись, чи не завинив хто в якомусь коліні перед Богом, що така біда впала на цю сім’ю... Сільрада принесла тисячу гривень допомоги. Ті гроші сліпій бабусі в руки не дають. Та й дітям ще зарано їх доручати. Тож розпоряджається ними родичка Люба — жінка двоюрідного брата Галини, що живе неподалік і разом зі своєю дочкою Василиною взяла тепер головну опіку над сім’єю. Пані Люба детально доповідає сільському голові, що за людські гроші купила, куди їх потратила, щоб, не дай Боже, хтось не подумав недобре. Галині вже мало що треба — дорогі ліки не потрібні, а знеболювальні дістає безплатно, тож гроші йдуть на малих. Богдан показує нові куплені кімнатні тапочки та згадує, що здалися б ще кросівки на фізкультуру. А більше сім’я й не знає, що відповісти на запитання «що вам треба?». Бо того, що треба, за гроші не купиш.

По хаті снує, ніби боїться й на мить присісти, худенька бабуся. Вона чує про гроші, які односельці скидають їм у поміч. І хоч вони людські й ніби нема причини їх економити, та бабуся не навчена, аби перепускати гроші, хай навіть чужі, на те, без чого можна обійтися. Бо людям треба було на них заробити, дарма ж не дістаються. Тож бабуся пробує втрутитися в їх розподіл: «Є в нас своя бульба, морква, буряки, ложка молока, — каже вона. — Може, на ремонт хати ті гроші складати?» — нерішуче питає. Ніби й незручно про те розмірковувати, коли в хаті таке нещастя, але бабуся таки каже: «Ми бідні, але шпаровиті, дбалі. Ніколи ні в кого нічого не просили. Збиралися ремонт зробити в хаті. А тепер це велике горе перебило».

Люди в хаті якось пропускають ті слова повз вуха, наче й не чують. Бо ж хворій на допомогу здають гроші, а не на ремонт. А мудра бабуся думає, як буде з дітьми жити далі. Бо хто їм потім хату відремонтує? Хто на те заробить, як Галі не буде? Та й вона не сьогодні-завтра перед Богом стане. А дітям ще жити і жити. Тож думає не про нинішній день, а як би онукам менше клопоту залишити.

«Бабуся хоч і не бачить, але все відчуває», — пояснює мені 15-річний Богдан. Та бабусина думка уже перестрибує на біду. Явдокія і вірить, і не вірить, що в голові її єдиної дитини звила собі кубло хвороба, яку навіть вголос страшно назвати. З надією каже, що, може, голову доньки десь провіяло та й попустить. А то враз ніби прокидається та шепоче: «Що ми будемо робити, як вона помре?».

Для бабусі це питання не риторичне. Вона сліпа, а діти неповнолітні. Яка то доля їх чекає? Дідорня та інтернати? А вони ж так наробилися на те газдівство! «Робила-м так, що солений піт випікав мої сліпі очі», — говорить жінка. Та й усе село знає, яка то працьовита родина. Тільки біда, що з тої чоренної важкої праці у нашій державі не наживають великих статків. Лиш так, аби не жебракувати. Та ще хвороби.

Баба Явдокія показує свою запалілу руку — призвідницю, як їй здається, всіх їхніх нещасть. Кілька тижнів тому вона різала січку корові — і на тобі! Лезо січкарні зачепило кисть руки. Явдокія пробувала сама її залікувати, якісь мазі прикладала, та рука від того ще більше спухла і розчервонілася. А в селі людина без рук — ще гірше, ніж без очей. Бо поратися по хазяйству, знає з власного досвіду Явдокія, можна і з зав’язаними очима, а як без рук? Мало того, що долоня спухла, то ще й розболілася так, що мусила старенька йти до лікарні й «колисати» її там два тижні, як малу дитину. «Мама дуже розпереживалася, що з бабусею така біда, та й сама звалилася в ліжко», — ставить свій діагноз Богдан. Сусіди, налякані тим, що вічно робітна Галя лежить, як поліно, і ні на що не реагує, дали знати в лікарню. Жінку завезли в психоневрологічний диспансер, але вона виявилася не їхньою пацієнткою. А томограф показав, що допомогти їй тепер може один Бог.

Колись Галина працювала на радіозаводі в Івано-Франківську. А коли він розпався, стояла спочатку на біржі, а потім жила з дітьми з власної праці на городі й біля корови та маминої пенсії. Бабуся отримує більше 600 гривень як інвалід першої групи, щось на дітей від держави перепадало, то так і трималися. Тепер держава зекономить. Лікарняний Галині оплачувати не треба, бо на роботі не була оформлена, а інвалідність виробляти — лише час гаяти. Бо смерть може швидше встигнути, ніж чиновники необхідні папери зберуть. Та й хто буде тим займатись, як жінка не сьогодні — завтра Богу душу віддасть?

Галина піднімає тонку, як сухе стебло, руку, якусь мить дивиться на неї і безсило опускає на ковдру. Друга рука і нога уже не рухаються. За маминими кволими рухами спостерігає Богдан. Хлопець навчається в училищі на столяра. Як тільки він з’явився в кімнаті, мама тепло водить за ним услід очима: прийшов її головний доглядальник, бо хлопчисько дозирає її вночі. «Мама спить сама, бо її дуже все болить. А я зсуваю крісла докупи і сплю на них, аби чути, як вона попросить пити чи ще щось, — просто розповідає підліток. — Бабуся з малим Васильком сплять у кухні».

Удень сім’ї, як може, підсобляють родина і сусіди. Хто їсти теплого принесе, хто поможе перевернути Галину та перебрати в чисте. Ось і зараз до хати набилося чимало людей. «Усі бігаємо, помагаємо, а що з того?» — сплакує пані Люба.

Богдан чує ті схлипування, але кріпиться. Почувши, як бабуся зажурилася, що з ними далі буде, твердо каже, та ще й рукою стукнув, ніби припечатав: «Я з цієї хати нікуди не піду».

Богдан розказує мені, що все вміє робити, ніби наперед доводить комусь, що впорається з бідою, лише б нікуди з хати їх не забирали. «Я і їсти вмію готувати, та й бабуся може кашу всліпу зварити», — запевняє він. Та й хіба йому звикати? З бідою швидко стаєш дорослим. От досі, хвалиться, завжди мама корову доїла, він геть того не вмів. А відколи вона захворіла, а бабуся не може, корову двічі на день видоює сам. «Встаю о 5 годині ранку. Будить мене мобільник. Поки бабуся гріє воду, аби помити корові дійки, швиденько одягаюся», — по порядку розповідає підліток.

Корова Богданка слухається. Одразу признала за господаря. Не менш трьох літрів молока дає і не брикається. Також Богдан годує її і вичищає з-під неї гній, як то завше робила мама. Потім випиває горня підсолодженого цукром молока і під сварку бабусі, яка боїться, аби від цукру він не нажив собі діабету, переодягається «зі старого одягу в новий», бо їде на навчання в училище. Має проїзний квиток за сім гривень, то дістатися ПТУ в другий кінець Івано-Франківська нема проблем. В училищі не харчується. Кривиться, що та їда йому не смакує, то й шкода за неї 40 грн. на місяць віддавати. Хлопчик за ті гроші харчується сам. Обідній ліміт — 2 грн. За них купує булку та чай у кафетерії, що навпроти. Отримує в училищі 106 грн. стипендії, тож може собі таку розкіш дозволити.

До хати зі школи приходить меншенький — Василько. Йому 10 років. Акуратно знімає біля порога заляпані болотом чобітки та в одних шкарпетках біжить по голій долівці до мами. Але довго не засиджується. Дивись — уже кудись з книжками під пахвою йде з хати. «Ти куди?» — суворо зупиняє старший брат. «До Василини уроки робити», — зводить на нього безневинні великі оченята Василько. Видно, що брата він слухається більше, ніж бабусі. А Богдан гордо каже вслід: «Василь — сильний математик. — Й об’єктивно визнає: — Краще вчиться від мене». «Уже знає, ким хоче стати?» —питаю. «Трактористом», — сміється Богдан. А й справді, про що ще сільська дитина та ще й «сильний математик» може мріяти, як не про трактор? Бо Василько хоч і малий, та скидки не має. Добре знає, як болить спина, вічно згорблена над землею. А на тракторі — то запросто. Не те, що з сапкою.

Погладила б Богдана по голові, що так швидко стає господарем, та боюся, що від тої ласки вся його мужність розсиплеться, як пісок. Хлопчик каже, що знає, яка хвороба в його мами, а ось Василько — ні. Нащо малому знати? Хіба люди десь ненароком прохопляться.

Час прощатися, бо в господарстві через відвідувачів зупинилася робота, а корова в стайні того не розуміє. Хочу записати номер старенького мобільника, який хлопець крутить у руках. Богдан заводить мене у кімнату до мами і раптом вирішує зробити подарунок — пропонує новий стартовий пакет, який невідомо, як йому дістався. «Беріть, вам пригодиться», — великодушно пропонує хлопчисько. Від такої щедрості у мене бракне повітря...

— Ти дуже любиш маму? — ставлю безглузде запитання.

Малий боїться говорити, аби сльози не хлинули горлом, тільки ствердно киває головою. «Молишся за неї?» — питаю хлопчика, бо не знаю, хто ще, крім Нього, може тут допомогти. «Молюся», — тихо каже він. «І що просиш у Бога?» — «Аби мама виздоровіла», — опускає він голову.

Підходжу до мами, яка те чує і в надії зводить очі на образи, з яких святі спостерігають за її муками. Про що можуть бути її молитви?

«Аби поміч мої діти мали», — ледь шепче вона губами, бо добре знає, чого її дітям скоро буде найбільш треба.

...Надходить ніч. В одному кутку кімнати не засне мама, в іншому — малий Богдан. І кожен з них буде молитися один за одного.

Хто, крім Бога, вчує ті молитви?..

Івано-Франківська область.