На одному з київських мостів знову була пробка. Щоб не спізнитися на роботу, я вийшла раніше. Автобус уже під’їхав до зупинки, і мені довелося до нього підбігти. Поки бігла, зламала каблук. Подивилася — якщо на нього не наступати, до вечора протримається. В автобусі звільнилося місце і я, задоволена, що не піддаватиму потерпілий черевик випробуванню, присіла. Коли підійшов кондуктор, я простягнула 20 гривень на талончик.

— Я тільки-но вийшла на зміну, відкіля в мене здача знайдеться! — лемент жінки-кондуктора був такий несподіваним, що я аж підстрибнула. — Шукай дрібні, — продовжувала вона.

— З дрібних маю тільки 20 копійок та ще закомпостований талон.

Та жінка не вгамовувалася: «Ну от, їдеш без талона, та ще й сидиш. Постояла б у куточку. А ще краще — пройшлася б пішки, погода гарна».

Звичайно, погода гарна. Але тільки не тоді, коли в тебе зламаний каблук, до метро тупати пішки 30 хвилин і взагалі ти їдеш на роботу, а не прогулюєш уроки у школі. Нарешті кондуктор узяла з мене обіцянку, що наступного разу я купую в неї два талончики, і на цьому відстала. А мені стало так неприємно: я ж не намагалася проїхати зайцем! І чи моя провина, що в неї не було здачі?..

Після роботи близько десятої вечора вийшла прогуляти набережною собаку. Раптом почула крик: «Дівчино, дивіться, куди йдете! Тут стаф гуляє!». Стаф — то бійцівська порода собаки. Він гуляє без повідка і намордника, а я зі своєю декоративною собачкою на повідку маю дивитися, де саме гуляє стаф. Я, звичайно, заперечила хазяїну, що це він повинен дивитися і взагалі — тримати на повідку свого звіра. Та у відповідь почула лише незадоволене бурчання.

Повертаючись з прогулянки, я побачила у під’їзді майстра, що встановлює в нашому будинку домофон. Поцікавилася, коли він установить його в нашій квартирі. На що майстер відповів: «Завтра — останній день. Я працюю з 15.00 до 19.00, тож будьте в цей час удома». Але стривайте, я ніяк не можу бути завтра вдома! По-перше, я працюю і о 7-й вечора тільки повертаюся. По-друге, у мене вже заплановані невідкладні справи, які треба владнати саме завтра! І по-третє, чому майстер диктує мені умови? Він уже обіцяв прийти в суботу, півбудинку чекали на нього, а він не прийшов. І навіть нікого не повідомив. А тепер надолужує свій прогул і завтра — останній день.

— А якщо я прийду в 19.30? — вирішила я залагодити питання.

— То залишитеся без трубки домофона, — не змигнувши оком, заявив майстер.

На тому й розійшлися. Саме під’їхав ліфт. З нього вийшов чоловік, а дівчина, либонь, щось забувши вдома, вирішила піднятися знову. Ми з цуциком зайшли, і дівчина натиснула кнопку. Їдемо довше, ніж завжди. Я розумію, що дівчина не запитала, який мені потрібний поверх, а відразу натиснула «свою» кнопку. Запитую:

— Дівчино, а який ви натиснули поверх?

— Ой, — писнула вона, — а вам який треба?

— Ну, мабуть-таки, нижчий. Адже ви мешкаєте на останньому, тож логічно, що нижче за вас теж хтось живе.

— То що, у вас рук немає натиснути кнопку? — металевий тоном обурилася панянка і вийшла з ліфту.

... До глибокої ночі я сиділа і аналізувала минулий день.

Я опинилася в епіцентрі якогось негативного вибуху, сплеску емоцій оточення. Але найбільше мене вразило те, наскільки ми стали злими. Нам простіше вилаяти когось, аніж перепросити. Навіть у ситуації, коли ми не праві, все одно нападаємо перші, щоб не напали на нас. Наступить хтось вам на ногу в метро, приміром, і замість такого простого «Даруйте!» почуєте: «Порозставляла тут свої ноги, начебто сама в метро їде». Знайоме? І тому подібне — щодня. Ми перестали поважати одне одного, ми ненавидимо всіх і намагаємося нагрубити кожному, хто до нас звернеться. Але не розуміємо найстрашнішого: опускаючись до такого низького рівня спілкування, ми втрачаємо своє людське обличчя. Мав таки рацію великий Бернард Шоу: «Чим більше пізнаю людей, тим більше подобаються собаки!».

Коментує психолог Тетяна ГУРЛЄВА:

— Інтелігентна людина навряд чи за будь-яких обставин опуститься на рівень грубіяна, хама. Це стан душі, позиція стосовно інших людей, це — рівень внутрішнього розвитку. Кажуть, немає злих людей, а є люди нещасливі. Вони думають, начебто увесь світ, але тільки не вони самі, винний у їхніх негараздах. Які в нас сьогодні цінності особливо популярні? Утилітарного характеру, а, отже, цінуються не люди, а місце серед них, стан, статус. Героїня замітки, Ірина, того злощасного дня спілкувалася з людьми, яким, скажімо так, не дуже-то й солодко живеться. Брутальність, безтактність буває захисною, щоб не страждати, не бачити свого становища настільки гнітючим. У наш час чимало протиріч, стресів. Але існує й елементарна заздрість. Той, хто продає квитки, може заздрити тому, хто їде на кращу роботу, хто молодий і здоровий. Агресія, як безпорадність, шукає, і, як правило, знаходить того, хто не відповість брутальністю на брутальність, не дасть здачі. І тендітна дівчина з невеличким собачкою не становить загрози. Над нею можна і поглумитися, чого не дозволиш собі стосовно кремезного молодчика з важким поглядом на темній вуличці або в ліфті сам на сам.

Зверніть увагу, як часто делікатна, стримана людина сприймається безвільною. І грубий, а по суті слабодухий, прагнучи самоствердитися за рахунок тиску на того, хто, до речі, міг би, але не хоче відповісти тим самим. Адже міцний тілом може бути слабким духом, а людина тендітної статури і здоров’я може виявитися по-справжньому сильною, здатною знаходити і реалізовувати високі життєві ідеали, розрізняти й активно відстоювати добро. По-доброму, адже, як радить Завіт: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром». Ніхто не застрахований від подібних ситуацій. Але все-таки, виходячи з дому, пам’ятайте, що всі ми різні й по-різному поводимося в життєвих ситуаціях. Будьте пильні, будьте мудрі й, не відповідаючи злом на зло, зумійте і зберегти себе, і допомогти, можливо, комусь стати сильнішим і добрішим.