Життя 83-річної селянки Марії Федорівни Кравець із села Поселянівки, що в Олександрівському районі на Кіровоградщині, схоже на тисячі інших.

Взяли сироту за пастушку

У світлиці баби Марії Кравець морозно. Ніби аж похололи на стінах білі рушники та зіщулилися на вишитій картині Маруся з Грицем. «Оце, — показує на старий топчан під стіною, — поставила для себе. Як умру, то щоб не шукали, на чому покласти...»

Баба Марія економить на паливі. Протоплює лиш кімнатку, де спить. Там же на грубці варить собі нехитрий сніданок. Він же й обід та вечеря: супець з вермішеллю. Молока тепер купити на селі клопіт —господині несуть надоєне за день до молоковоза. Інколи й собі не зостається. Втім, баба Марія того молока й не купувала б — дороге. Свої чотири сотні пенсії вона складає. На дрова, на брикет, на оранку городу, на похорони. «Щоб не сказали: прожила вік, а поховати нема за віщо», — пояснює.

І журиться, згадує, подумки ходить по життєвій ниві, встеленій не м’яким споришем, а терном та колючками. «Нажилася, як сорока на кілку, — підпирає виробленими руками підборіддя, — не знаю, коли й народилася — чи двадцять другого, чи двадцять п’ятого. Записали навмання — двадцять четвертого. У великий голод пам’ятаю себе малою, а скільки мені було — один Бог знає».

— Жили ми в Дубіївці, що під Черкасами,— продовжує снувати ниточку спогадів. — Як помер голодною смертю мій братик, мама зібрала всю одежину і пішла в Західну міняти її на хліб. Я почала пухнути, перестала ходити. Тато, аби не бачити, як я мучуся-помираю, відніс мене в оберемку в Черкаси.

До притулку приймали тільки сиріт. Батько поклав мене рано-вранці на поріг притулку і швидко пішов. Більше я його ніколи не бачила. Казали, пішов із села, а вцілів чи ні, ніхто не знав і вже не взнає. Мене з сиротинця забрали бездітні чоловік та жінка. В них була корова, і вони надумали взяти пастушку, —витирає краєчком хустки вицвілі очі баба Марія і веде далі, — вони не знали, як мене звати, чи хрещена я, тому охрестили Марією. Через літ двадцять, коли я вже заміжньою була, то дізналася, що рідні батьки дали мені при хрещенні ім’я Катерини...

Жилося Марійці у названих батьків несолодко. До школи її не пустили. Дома грамоти не вчили. Не в однієї матері щеміло серце, коли бачила, як дівчинка-сирота згинається під важкими цебрами, які несла на коромислі, пере важкі рядна в холодній річці, ходить босоніж аж до снігів.

Ще нестерпніше стало, коли раптово померла її друга мати і в хаті з’явилася мачуха зі своїми дітьми. Бідне дівча не знало, куди подітися, в кого поради просити. Якось почула на вулиці, що дівки із села збираються їхати у радгосп на роботу. Відтоді поставила собі: будь-що-будь ув’язатися за ними.

У радгоспі її не приймали. Хоч казала, що їй шістнадцять. Насправді дівчаті й чотирнадцяти ще не було. Потім бригадири махнули рукою: жіночих рук не вистачає, хай втикає услід за трактором висадки буряків. З усього, мовляв, видно, що дівчина моторна.

— Бігала я за тим трактором, неначе собача,— журливо усміхається баба Марія. — А ще натерпілася страху страхолюдного, що моторошно й згадувати. Я приплакала свою названу матір. Вона, тобто нечистий дух, почав прилітати до мене уночі. Раз навіть пляшки з молоком, що стояли на вікні, звалив на підлогу. Я кричала, голосила, зі мною боялися в одному бараці ночувати дівчата. А потім пішла в село до однієї баби. Вона вичитала мене, окропила йорданською водою, позашивала в одежу свяченого маку, зілля — і після того вся нечисть щезла. Я ніби вдруге народилася.

«Донечко! Ти жива!»

Перед війною дівчат з радгоспу повернули додому, у Головківку. Нікуди було діватися Марійці, до мачухи повела її дорога. Віддала дома зароблені сто карбованців, пуд цукру, який принесла на плечах за сто кілометрів. Тут і застало її воєнне лихоліття. Ховалася, щоб не потрапити в німецькі тенета і не відправили у рабство. Боялася, хоч з народження сама жила в тому рабстві.

Після війни віддали Марію заміж. Не хотіла йти за Івана — любила іншого, та батько примусив. За коси тягав, бив, щоб підкорилася. Побралися вони з Іваном, народила Марія першого сина. І тоді сталося диво, за яке сирота все життя дякувала Богові. Катерину-Марію знайшла її рідна мати... А було це так.

— До нашого села прибилася на підробітки молодиця з-за Черкас, — вдивляється у морок минулого баба Марія. — Побачила мене раз, вдруге, а потім каже свекрусі, що я, як крапля води, схожа на Наталку з Дубіївки. Бідна Наталка, повідала поденниця, другий десяток літ побивається за дочкою, яка пропала в тридцять третьому. У притулку, куди нібито віддав Катрусю батько, їй сказали, що дівчинка померла. «Дайте карточку з вашої невістки, — попросила молодиця. — Понесу Наталці та покажу її. Може, це мене Бог до вас направив», — змахнула сльозину старенька.

— А потім приїхала до мене ненька... Якраз у той день у селі толока була. Я між дівчатами та молодицями заміс носила. Та і в цьому гурті мене одразу впізнала матінка. Кинулася до мене: «Донечко моя рідна, ти жива! Як же я тебе скрізь шукала!..» Пригорнула, обливаючись слізьми, цілувала. Не знала, чим мене обдарувати, показати свою радість. Зняла з себе золоті сережки, в долоні мої поклала. А мені, як побачила маму, наче світ розвиднився, — передихнула баба Марія. — І дізналася я, що є в мене три сестри і що вони дуже ждуть мене з мамою...

Згодом просили сестри і матір, щоб переїхала їх Катря, а тепер Маруся, до їхнього села жити. Але Іван й слухати про це не захотів. У Головківці пішла Марія на ферму корів доїти. У сім’ї уже росло троє хлопців. Трудилася від зорі до зорі, щоби був для дітей достаток. Всю душу вкладала у синів, молилась, щоб послав Господь щасливу долю. Та хіба могла знати, яка нещаслива материнська доля судилася їй... На далекій чужині, куди поїхали на заробітки, загинули два старші сина. Помер чоловік. Найменший, який залишився біля неї, почав заглядати в чарку. Врешті, одружився, народилося п’ятеро дітей...

— Тісно нам було усім разом, і я зоставила синові свою хату,— зітхає баба Марія. — Сама переїхала у сусідню Поселянівку. Думала, може, набереться розуму, схаменеться. Та де там! Годувати онуків припало й мені. Старший, Андрій, так і виріс коло мене. Відбув армію, оженився. Народила йому Марина трьох хлопчиків. Радіти б та Бога хвалити. На нещастя, не вберегли одного... Граючись, зачепило дитя горщик з окропом... Не порятували, бідолашного, лікарі...

— Ось так і живу — від горя до горя, — скрушно хитає головою моя співрозмовниця. — Вже пора руки скласти, а я ще топчуся. Шкода Андрія, правнуків. У селі немає роботи, тож наймається до хазяїв — то дрова попиляти, то щось полагодити. Але хіба цим заробиш? Вділяю йому своєї пенсії, бо що вдієш — треба дітям виростати, хліб та молоко їсти...

За вікном бабиної хати сутеніло. Поки попрощалися — подвір’я, дерева огорнула темна, густа пітьма. Село поринуло в німу тишу. Не вмикаючи світла і не роздягаючись, баба Марія пішла спочивати.

Черкаська, Кіровоградська області.

На знімку: Марія Федорівна Кравець, свідок голодомору 1933-го, воєнних та післявоєнних лихоліть.

Фото автора та з архіву М. Ф. Кравець.