Липи і агави пам’ятають Коцюбинського

У день 80-ліття Вінницького музею-садиби Михайла Коцюбинського тут звучали улюблені пісні письменника — у виконанні студентів педуніверситету, що носить його ім’я.

Найціннішими експонатами музею-садиби, де народився письменник, директор музею Федір Панчук вважає старі липи і агава. Дерева письменник садив сам, а квіти привіз з Італії. Рослини, що цвітуть раз на 50 років, врятувала у роки війни працівниця музею. Вони досі милують око. Згадку про них лишили у книзі спогадів Тичина, Рильський, Гончар...

У перші роки незалежності садиба письменника пережила тяжкі часи. Йшлося про можливе закриття музею. На захист стала інтелігенція краю. Оселю врятували.

Начальник облуправління культури Анатолій Левицький каже, що раніше, коли поруч не стояли багатоповерхівки, з вікон цього дому було видно камінь Коцюбинського на березі Південного Бугу. Сюди приходять поети і художники, творча молодь. Презентації книг, виставки, інші мистецькі заходи стали традиційними у цьому домі. Про діяльність музею за всі роки його існування детально йдеться у новому журналі «Світлиця». Обласний Центр народної творчості започаткував видання спеціально до ювілею.

Віктор СКРИПНИК.

Вінницька область.

Митець-краєзнавець

Меморіальну дошку на знак пам’яті про івано-франківського художника, журналіста, краєзнавця Ігоря Деркача встановлено в обласному центрі на будинку школи, де він навчався.

Так вшановано митця, який все життя популяризував історико-культурну спадщину Прикарпаття. Зокрема, Ігор Деркач створив картини, присвячені 800-річчю «Слова о полку Ігоревім», 1100-річчю заснування Галича, графічні роботи про історію Скиту Манявського, опришків, перебування І. Франка на Прикарпатті. Ці ілюстрації увійшли до багатьох краєзнавчих книг, та й сам Деркач був співавтором деяких з них, як, наприклад, «Давній Галич в пам’ятках історії та культури». Ігор Деркач був удостоєний звання лауреата найвищої в області краєзнавчої премії імені Вагилевича.

Дарина НАЗАРЧУК.

Івано-Франківськ.

Чому не чути пісень Леонтовича?

Втретє за останнє десятиліття Кам’янець-Подільський держуніверситет провів всеукраїнську конференцію, присвячену музичному генію нашого народу Миколі Леонтовичу. Цього разу науковці говорили про значення спадщини композитора в українській та світовій культурі. Якраз у ці дні відзначали і 130-річчя Леонтовича, якого у Франції називають Бахом хорової музики, а в Америці не мислять Різдва без його «Щедрика».

Тож Кам’янець, де композитор, диригент, педагог навчався у духовній семінарії, знову звернувся до найвищих очільників культури та освіти держави. Музично-педагогічна концепція композитора повинна активно працювати в освітній практиці навчальних закладів!

Що і ким зроблено, починаючи від першого форуму 1997 року?

Зусиллями активістів на базі кафедри методики музичного виховання, вокалу і хорового диригування університету в 2003 році відкрито кабінет-музей М. Леонтовича.

— У той час, коли в Марківці на Вінниччині, рідному селі автора «Щедрика», музей ледь виживає, тут він поповнюється й росте, утримувати його легше, — каже професор Майя Печенюк.

На будинку колишньої духовної семінарії (зараз це корпус Подільського аграрно-технічного університету) встановили меморіальну дошку. Вона була першою й лишається єдиною такою в Україні. А Леонтович жив і в Києві!

Щоразу під завісу кам’янецьких форумів влаштовували виступи хорів, щоб показати силу впливу шедеврів композитора на нащадків. А цьогоріч проходив І Всеукраїнський фестиваль дитячих і юнацьких хорових колективів «Товтри-2007».

В основному всі здобутки — це зусилля ентузіастів. А що ж держава? Спадщина Леонтовича систематизована науковцями Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології, томи готові до друку, та не видані. Так само й фонозапис шедеврів на сучасних носіях ведеться лише з ініціативи окремих колективів. Звернення до Кабміну не спрацьовують. Вивчення й широке застосування в школах України педагогічних методів Леонтовича-вчителя ніяк не перейде із розряду намірів до реальності.

В обробці Леонтовича понад 200 пісень. Його хорові твори видавалися в Україні двічі — в 60-х та 70-х роках. Якщо Леонтович в умовах жорсткої русифікації міг створювати українські хори, то чому в незалежній Україні тих хорів немає в кожній школі? Чи Міносвіти й тут пошлеться на ініціативу, «якої немає з боку батьків та учнів»?

Віра ШПИЛЬОВА.

Хмельницька область.