Швидше за звичкою, ніж за потребою (в Росії однак проголосують за вказівним перстом Кремля), наш північно-східний сусід активізував перед президентськими виборами ліплення монументального образу зовнішнього ворога. Від Карелії до Курил обивателів лякають не розгоном демонстрацій «незгодних» з політикою у самій Росії, а «посиленням відверто націоналістичних, антиросійських і русофобських настроїв і проявів в Україні». Такий «діагноз» виставив нам не збуджений власними психіатричними комплексами трудодур на кшталт добре відомих комівояжерів від політики, а Міністерство закордонних справ РФ: відомство, де, за логікою, дипломатія мала б переважати «барабанний» дріб порожньослів’я. Однак, що пишуть, те й маємо.

«Звертає на себе увагу, — сказано у заяві, — що радикальні націоналістичні сили в країні почуваються не тільки вільготно і безкарно, а ще більше активізують свої провокаційні дії... в присутності і за боягузливої мовчанки представників владних структур України...» МЗС Росії взагалі здається, що «певні політичні сили в Україні» свідомо заохочують загострення російсько-українських відносин, завдаючи серйозних збитків «почуттям добросусідства і довіри, що їх братерські народи традиційно відчувають одне до одного». Ну що тут сказати, коли «факт — налицо»: якщо ввижаються жахи, треба перехреститися, перш ніж за ручку братися. Може, Бог відвернув би від очевидного казусу: автори заяви, намагаючись зв’язати обірвані «українськими націоналістами» кінці довіри між «братерськими народами», остаточно нитки заплутали. Бо почуттям добросусідства аж ніяк не сприяє втручання у внутрішні справи сусіда. А саме цим є намагання відредагувати нам історію, продиктувати імена наших героїв і ворогів, виходячи з московських поглядів, звісно, і вказати навіть «правильні» назви вулиць в українських містах. Невже у великої —географічно — Росії мало своїх проблем, що вона підпирає настирним плечем компетенцію наших органів місцевого самоврядування? Несерйозно якось, несолідно...

Українська сторона саме «з гумором» і сприйняла заяву російського МЗС. Заступник глави зовнішньополітичного відомства Юрій Костенко навіть припустив, що «у російських колег за два тижні до кінця року накопичився значний творчий потенціал, і вони його ще не реалізували». А щоб запаси натхнення не пропали, вилили його на папір, який, за російським афоризмом, «все стерпит». «Дотепу» із заявою не зрозуміли хіба що українські націоналісти: вони цілком серйозно сприйняли обурення «зростанням антиросійських настроїв» за посилення свого впливу на суспільство. Що також далеке від істини, бо свідомість народу вимірюється не зростанням антисусідських настроїв, а зменшенням українофобських виступів у самій Україні. А з цим у нас більше проблем, ніж у відомства пана Лаврова з вулицею Дудаєва в центрі Львова.

Доки в Москві чекають «веского слова» української інтелігенції, ветеранів і молоді на їхні заклики дати «отпор» націоналістичним «выходкам», а в Києві такої само рішучої протидії чудернацьким претензіям творців недипломатичного послання, в нас, під носом націоналістичних організацій, «боягузливої» влади, бездіяльних компетентних органів і просто байдужих українців, лідери російських організацій України звертаються до президента РФ Володимира Путіна з проханням підтримати ідею об’єднання «Російська співдружність» заснувати «почесне» найменування «Город русской славы» українським містам. Акордеоніст у ранзі депутата у своїй авторській телепередачі підхихикує разом з невдахою — чи то журналістом, чи то письменником, чи то просто пройдисвітом — над святими для нас постатями. Шанувальники донедавна нев’їзних в Україну шовіністичних гастролерів з «мосполітконцерту» протестують проти призначення на посаду глави МЗС Володимира Огризка за його «невідповідність» інтересам Кремля. А так звана регіональна суспільно-політична газета «Наше дело» (без уточнення неможливо назвати цивілізованим словом папірці, просякнуті ненавистю до всього українського, брудом наклепів і низькопропробної писанини, що не має жодного стосунку до параметрів свободи слова), котра видається в Одесі, де міський голова, до речі, не чужий «нашоукраїнцям», випускає такі вихлопи «творчого потенціалу», що московські дипломати від заздрості можуть клавіатуру комп’ютерів погризти. Чи можлива така ситуація в Росії? Ні. Ось би й нам «без гумору» запозичити цей досвід для себе. І для тих, хто вже живе на львівській «Дудаєва», і для тих, хто ще на луганській «Леніна».