Радянсько-фінську війну планували закінчити за три тижні

— Яким добровольцем? Я тільки-но вступив до Київського політехнічного інституту. Як мій батько тішився! Сім’я бідна. Нас у нього — п’ятеро. Я найстарший. Єдиний із села, хто закінчив десятирічку і став студентом... Коли батько проводжав мене на Київ, він був у такому піднесеному настрої! А провчилися ми аж чотири дні. 1 вересня Гітлер напав на Польщу. А за кілька днів до того Президія Верховної Ради СРСР видала Указ про мобілізацію чоловіків 1918 і 1919 років народження, і 1920-1921 рр., якщо ті закінчили середню школу. От я і попав. Видали нам в інституті довідки, що після проходження служби в армії ми зможемо продовжити навчання. І з тим папірцем повернувся я додому. Який же був траур! Батько каже: «Що ж ти перед комісією не накурився?» Та хіба ми ту комісію проходили?

І вже через місяць я був в армії. Взяли мене в артилеристи. У місті Кемь влилися ми до складу 44-ї стрілецької дивізії ім. Щорса і... на фінський фронт. Там уже йшла війна. А ми почали діяти тільки 25 грудня: зачитали нам наказ, що ми повинні протягом трьох діб прорватися до Ботнічної затоки і перерізати Фінляндію посередині. Але моя війна була дуже коротка: почали на католицьке Різдво, а закінчили перед нашим.

26 грудня перетнули ми кордон з Фінляндією. Перед нами був хутір: п’ять будиночків. І ми мали його атакувати. Але там жодного опору не було... Як зайшли ми в ці хати! Боже мій! Ткнулися в комори, а там до самого верху стелажі: різні фрукти, ягоди... Я собі думаю, де вони все це беруть, адже тут таке не росте? Це ж які гроші треба мати, щоб усе це купувати. А ми ж прийшли визволяти цих бідних селян від буржуїв! Повно консервації. А як же вони ці банки відкривають? Бо у нас в селі тоді ще не вміли консервувати, тільки те, що в бочках солили. Це зараз смішно здається, а тоді ми брали яку-небудь чисту скатертину, обмотували банку і розбивали над мискою. Дикуни! Забув сказати, командири і політруки перед тим нам наказували: в жодному разі нікуди не заходити (бо все заміновано), нічого не їсти (бо все отруєно)... Але вони самі залюбки їли ті припаси.

І після таких ось ласощів через годину чи більше пішли ми на дорогу. Дорога добротна, бетонна, піднята на метр угору, щоб болото не налипало. По цій дорозі, здається, за добу (важко точно сказати, бо ж там була полярна ніч) ми пройшли 27 кілометрів. І командир дивізії скомандував зупинитися, щоб підвезли продукти, снаряди. І щойно ми зупинилися, почалося. Перегородили фіни ззаду дорогу, зробили завали, встановили міномети і вдарили по нас з тилу. І хоч як ми старалися, нічого зробити не могли. Майже 10 діб ми там воювали. Але як воювали! Мороз — 45 градусів. Людина ще витримує, а коні вже ні. За три дні всі коні й передохли. Харчів у нас на чотири доби. Їсти нічого. Три доби ми ще стріляли, а вже потім всі голодні стали. То ходили до тих коней, хто чим міг, відрубували шматок і гризли. А воно сире. Потім — проноси, виснаження. А заснув на морозі — смерть. Ні госпіталів, ні санітарів, нічого не було. 3 січня почали ми відступати через ліс, через болота. Болота замерзли, але снігу по пояс. Сніг, правда, такий м’який, адже вітру нема. Лежить він, як борошно. Борошно навіть трохи важче. Бредемо, важко. Був випадок на одній зупинці. Сів я під ялинкою, а гілочки від снігу до самого низу нагнулися. Задивився я на це та й заснув. Якби мене копцем один офіцер не розбудив, то там би я і залишився. Знесилені люди були, не могли йти: сім діб не їли. Вийшли ми на ту само бетонну трасу, за два кілометри від дороги. Отак з 26 грудня по 6 січня вся дивізія і загинула. Пішли 20 тисяч, а повернулося 217 чоловік.

Але хоч і виснажені були, коли нам дали кілька буханок мерзлого хліба, то напівживі солдати і офіцери ніби озвіріли. Билися за них, вгризалися зубами... Оце так було. А як підлікували нас трохи, підгодували, то діб через десять, а може й більше, зібрали всіх, хто повернувся з того 27-го кілометра, і вишикували. Стоїмо, чекаємо. І раптом привозять генерала Виноградова, командира нашої дивізії, і ще з ним чотирьох його побратимів. І зачитують нам вирок: Виноградова і тих інших чоловіків (їхніх прізвищ я не пам’ятаю) розстріляти як зрадників народу. На наших очах їх і розстріляли. Я потім дізнався, що розстріляти хотіли більше командирів, але вони самі застрелилися... Ось так. За що їх? За те, що вони залишилися живі і не дали нам загинути?... Цей генерал під кулями поводився безстрашно. Так, ми не змогли прорвати кільце, але чи була в цьому провина Виноградова? І ще мені запам’яталося: після того, як постріли стихли, ті, хто скомандував «Вогонь!», зааплодували...

— На цьому ваша війна й закінчилася?

— Ми думали, що ще будемо наступати. Дивізію почали поповнювати людьми, озброєнням. Але 12 березня оголосили про перемир’я, і вже через 5 днів ми пішки (200 з гаком кілометрів) пішли на станцію Кемь. І звідти потягами — в Україну.

Але ж і змінилося все в країні за ці кілька місяців! На кожній зупинці потяги оточували натовпи людей: діти, жінки, старі. Всі просили хліба, мила, закурити, хоч якусь ганчірку... Потяг їде, а вони за нами біжать, лементують. Люди вже зрозуміли, що скоро війна. З магазинів усе зникло. За хлібом — черги...

Замість епілогу

12 березня було укладено мирний договір з Фінляндією. СРСР відійшли Карельський перешийок з містами Виборг і Сортавала, кілька островів у Фінській затоці, частина фінської території. Щодо людських втрат, то з фінського боку загинуло 22 810 військових і 1029 цивільних. Червона Армія, за різними даними, втратила від 170 тисяч до 272 тисячі солдатів і офіцерів. Майже 100 тисяч загиблих — з України. Жодного із загибллих не було поховано в землі. Їх просто прикопували снігом. У полон потрапило майже 6 тисяч чоловік. Цифри не точні, бо списки складали вже після Великої Вітчизняної війни. До того ж жертв Зимової війни значно більше. Це звучить парадоксально, але пощастило тим, хто після завершення Фінської війни не потрапив під демобілізацію. Ті, хто повернув додому і отримав відстрочку від призову 1941 року, опинилися на окупованій території. Після визволення України вони поповнили лави штрафбатів.

1940 р. Залпи радянської артилерії.

Фото ЦДКФФА ім. Пшеничного.