Цукор: на війні як на війні

«А більший меншого тусає...»

— У галузі, — зазначає Микола Роїк, — відбуваються суперечливі процеси, зумовлені затяжним переведенням галузі на ринкові рейки. З одного боку, йде становлення потужних вертикально інтегрованих компаній, що прагнуть зайняти монопольне становище на цукровому ринку. З другого — велика кількість середніх і дрібних виробників цукросировини та цукру, які відчувають себе в нинішніх економічних умовах украй незатишно через цінові утиски й навіть правові негаразди і часто банкрутують. Бажання швидко одержати віддачу від вкладеного капіталу, розширити виробництво і заволодіти якомога більшим сегментом ринку спонукає потужні компанії на не завжди продумані, з державної точки зору, кроки, які негативно впливають на розвиток бурякоцукрового комплексу країни загалом. Найбільш активні нині ведуть відчайдушну боротьбу з середнім і дрібним сегментами ринку, зокрема, пресингують через засоби масової інформації. Так, один з аграрних журналів у номері за жовтень прямим текстом, до того ж жирним шрифтом, повідомляє, що «реалізувати амбітні плани великим підприємствам заважають дрібні переробники, які виробляють до 60 відсотків продукції» (цукру).

Відчутний тиск на дрібного виробника здійснюється й економічними методами. Під натиском лобістських груп уряд знизив на 2007/2008 маркетинговий рік закупівельну ціну на цукрові буряки із 195 грн./т до 170 грн./т (мінімальна ціна з ПДВ). На цукор — відповідно з 2850 грн./т до 2500 грн./т. Такий крок призвів до помітного скорочення посівних площ під буряками: з 788 тисяч гектарів у минулому році до 635 тисяч цьогоріч — й болюче вдарив по середніх і дрібних виробниках. В умовах сильної літньої посухи нинішнього сезону значно знизились вал і цукристість коренеплодів. Це призвело до відчутного скорочення виробництва цукру.

Ці ж компанії цілеспрямовано працюють над правовим закріпленням інтересів великих цукрових фірм у високих державних документах. Так, лобіюють прийняття закону про цукор, за яким тільки вони змогли б викупити необхідну квоту виробництва цукру по 100 гривень за тонну, різко виступають проти альтернативного документа, який передбачає державний контроль за розмірами поставок цукру на ринок протягом року, обліком його обігу і запасів, взагалі — проти чітких правил поведінки на ринку цукру. З етичних міркувань недоцільно розкривати тему тиску цукрових фірм на уряд влітку 2005 року, оцінку цьому з великим запізненням дав Антимонопольний комітет.

Парадокс цієї ситуації полягає в тому, що формально, на словах, представники великих фірм проголошують правильні ідеї, а фактичне втілення їх у життя призводить до цинічного знищення «меншого» побратима. «Правила ринку жорстокі», — кажуть вони. Правильно, але ніхто в світі прискорено поштучно не знищує конкурента, а дає йому можливість розвиватись, пристосуватись до нових обставин і правил, які мають бути для всіх однаковими. Безсумнівно, частина дрібних і середніх виробників так чи інакше збанкрутують, але не всі й не одразу.

На Заході воліють, щоб ми відмовилися від продукування білих кристалів

— Звісно, — продовжує М. Роїк, — це проблема не тільки України. Подібна ситуація спостерігається і в інших бурякосійних країнах світу, які зіткнулися зі стрімким зростанням виробництва цукру в 2006—2007 роках до 162 млн. т проти 140—142 млн. т звичайних, різким зниженням ціни на нього — до 314 доларів за тонну. Однак реакція на цю проблему там зовсім інша. Так, країни ЄС — частина з них наші сусіди — склали детальний план переходу на нову систему цукрового ринку, суть якої також полягає у прискоренні розвитку ефективних виробництв і скороченні малоефективних. Тільки здійснити план стабілізації ринку країни ЄС намітили не за рік, а за дев’ять (!) — з 2006-го по 2015-й. В поточний період, у 2006—2009 роках, працюють над зниженням закупівельної ціни на буряки в ЄС із 32,9 євро за тонну до 26,3 євро, на цукор — із 631,9 євро за тонну до 404,4 євро, значним скороченням експорту цукру на світовий ринок. Для тих, хто скоротить виробництво, передбачена фінансова підтримка.

До речі, модернізація цукрового ринку країн ЄС — ще одна з причин тиску. Уже багато років поспіль іноземні експерти, особливо німецькі, дають українському уряду рекомендації з недоцільності власного виробництва і неминучості його згортання. В одній з рекомендацій прямим текстом записано: «З економічної точки зору Україна могла б купувати цукор на світовому ринку та припинити власне виробництво бурякового цукру. В цілому Україна виграла б від цього та стала б багатше». («Наукові матеріали. Реструктуризація цукрового комплексу України». Інститут економічних досліджень та політичних консультацій, К., 2005, ст. 21). Що тут скажеш? Гола правда... про наміри «консультантів» — віддати українські чорноземи під німецьке цукрове виробництво, бо в Європі тісно, а за ним — і цукрові заводи.

До речі, деякі українські «патріоти» з числа зернотрейдерів підспівують іноземцям і прагнуть витіснити цукрові буряки з Лісостепу України, а площі пустити під кукурудзу на зерно, соняшник, ріпак тощо — культури, які набагато легше вирощувати і збувати на світовому ринку. Дуже дорого може обійтись Україні здійснення таких рекомендацій. Тільки за цукор для внутрішнього споживання щорічно доведеться платити понад 6,4 млрд. гривень, тоді як цукор власного виробництва може коштувати не більш як 4,4 млрд. гривень за значної зайнятості населення. Україна не має права лишитися без власного цукрового виробництва. Байки про його неефективність — для легковірних і надто зажерливих. Ще в 70—80-х роках минулого століття в Україні збирали по 45—50 т цукрових буряків з гектара на загальній площі у 450 тисяч га, з яких виробляли 2,5 млн. т цукру. Це нинішній рівень Польщі. Значно вищі показники мають окремі фірми, господарства і фермери в наші дні. Так, у 2006 році Володарський район Київської області одержав урожай 54 т/га, Васильківський — 52,4, господарства «Гребінківське» цього самого району — 74, «Дубківське» Таращанського району — 73,9, «Петрівське» — 62,1, «Світанок» — 60 т/га, «Терезине» Білоцерківського району — 57,3, фермерське господарство «Широкоступ» Кагарлицького району — 58,5 т/га. Собівартість тонни цукросировини в таких господарствах 140—150 гривень, а в окремих — 100—120 гривень. Рівень рентабельності 40—60 відсотків, а кожен гектар дає 3,5—5,5 тисячі гривень чистого прибутку. Це, практично, європейський рівень.

Головним пріоритетом треба зробити забезпечення держави солодким піском вітчизняного виробництва

— Звичайно, не так просто, — каже М. Роїк, — перевести водночас все цукрове виробництво України на шлях інтенсифікації і інновацій. Це досить складна організаційно-господарська структура, в якій всі ланки та суб’єкти пов’язані і технологічно, й економічно. Тому недолуге «поліпшення» однієї з ланок єдиної системи на користь певного суб’єкта викликає кумулятивну хвилю по всьому технологічному ланцюгу і гальмує весь процес, що ми спостерігаємо нині на прикладі економічно неграмотної зміни ціни або надмірної вседозволеності комерційним структурам щодо закупок і поставок цукру на ринок всупереч узаконеним квотам.

Передусім необхідно визначити головну мету функціонування цукробурякової галузі України — забезпечення держави цукром лише вітчизняного виробництва, закріпити цей постулат у високих державних документах. На наш погляд, який підтверджується розрахунками фахівців, Україна може і має виробляти в перспективі 3—3,2 млн. т цукру щороку, з яких 2,2 млн. т мають становити внутрішнє споживання, а 0,8—1,1 млн. т — експортний ресурс, а також сировинна база для виробництва біопалива. 260 тисяч тонн цукру-сирцю, що мають надходити в Україну відповідно до взятих зобов’язань перед СОТ, також можуть стати резервом для біопалива.

Треба віднайти шляхи стримання галузевого монополізму великих компаній і захисту середніх і дрібних виробників. Це питання має загальнодержавний характер і є досить складним, пов’язаним з вирішенням земельної проблеми, антимонопольними та іншими контрольними заходами держави, юридичними колізіями зі штучного банкрутства, призупиненням знищення цукрових заводів з метою їх продажу на металобрухт тощо. Без його вирішення Україна може втратити власну цукрову промисловість.

Замість мінімальної закупівельної ціни на цукор, що враховує зростаючу собівартість і мінімальну рентабельність, необхідно запровадити еквівалентну (цільову) ціну, розраховану за нормативною рентабельністю, яка має бути близькою до ринкової; крім того, визначити максимальну та мінімальну ціни, а також порогову (захисну), за яку ціна не може виходити. У разі перевищення цільової ціни понад 5 відсотків і більше застосовувати товарні інтервенції, у разі відповідного зниження — фінансові інтервенції для скуповування надлишків цукру. Водночас має чітко працювати аграрний фонд задля поповнення державного продовольчого резерву.

Провести економічне, науково-технічне та технологічне обґрунтування та перейти до практичного вирішення найближчим часом питань переробки продуктів буряківництва на біопаливо за прикладом західних країн.

Лише так можна подолати негаразди і вже до 2010 року вийти на середню врожайність буряків у межах 45—50 т/га, а до 2015 року — 50—55 т/га і більше. Інакше наша держава на ринку цукру не втримається. Не слід забувати, що західні бурякосійні країни далеко відірвалися вперед — отримують 10—12 т цукру з гектара. Там окреслили реальні, а як для нас, то фантастичні плани — створити технології, які давали б по 15 т цукру з гектара (Німеччина) і навіть 20 т (Франція), що практично цілком можливо. Це 100 тисяч рослин на гектар по 1,5 кг, або 150 тисяч буряків по кілограму кожен за умови виходу цукру 14—15 відсотків. Звісно, без інтенсифікації й інновацій такі завдання не вирішуються. Тому все передове і прогресивне, що є в практиці власного і світового бурякосіяння, потрібно взяти на озброєння нашим буряківникам і виробникам цукру.