Боротьбу з політичною корупцією треба розпочинати з ліквідації її джерела — квотного принципу

Розпочну свій виступ із цитати: «Триваюча політична нестабільність є результатом того, що численні українські уряди не мали узгодженої політики, підкріпленої змістовними юридичними, адміністративними та економічними реформами». Це слова з першого пункту Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи, прийнятої 19 квітня 2007 року.

За 16 років незалежності України у нас сформувалося кілька прикрих традицій урядової діяльності.

По-перше, середня тривалість роботи одного уряду становить трохи більше року, можливо, і через те, що, не встигнувши насидіти прем’єрське крісло, починають висмикувати його з-під Президента.

По-друге, на посаді прем’єра після певної перерви з’являються одні й ті самі особи. Складається враження, що лава достойників у нас дуже обмежена.

По-третє, кожен уряд запевняє в тому, що він буде кращим за попередників. Однак на практиці виходить так, що він лише відтворює на новому витку примітивну «економіку доступу» — систему, в якій важливу роль відіграє те, наскільки ти близький до верхівки владної піраміди, а відтак до державної годівниці.

І в передвиборних програмах, і в коаліційній угоді багато місця приділяється питанням боротьби з корупцією в цілому та політичної корупції зокрема. Але згадаймо, чи не в цій самій залі у лютому 2005 року закладалися її основи, коли підписувалося призначення на міністерські та губернаторські посади? Саме тоді в основі розподілу посад було закладено сумнозвісний «квотний принцип», який залишається недоторканним і в 2006-му, і в 2007 році. Звідси — недостатній професійний рівень посадовців на центральному і, особливо, на місцевому рівнях.

Отже, боротьбу з політичною корупцією треба розпочинати з ліквідації її джерела — квотного принципу. Саме на це має бути спрямована політична воля всіх гілок влади, бо крадіжки і корупція паралізують державу, стають причиною технологічного відставання, правової та організаційної нездатності. Про яке диво «азійських тигрів» можна говорити, коли чиновники діють усупереч інтересам національного товаровиробника, а зношеність основних та виробничих фондів досягла критичної межі?

Показовою є ситуація в агропромисловому комплексі. Нас розбестили розмови про «багаті українські чорноземи, ресурси яких безжалісно експлуатуються». У той же час площі під кормові культури скоротилися вдвічі порівняно з 1990 роком. Звідси — занепад тваринництва. Українські громадяни споживають морожене м’ясо та рибу невідомого походження, а на десерт ще й трансгенні продукти.

Технологічне відставання зростатиме, якщо вже зараз не приділити увагу проблемам освіти. Викладачі вищої школи б’ють на сполох, рівень знань катастрофічно падає. Якщо сьогодні у вузах на фізичні й математичні факультети недобір, то це свідчить про те, що держава не приділяє належної уваги фундаментальним наукам, які є основою технологічного прориву. Між тим саме математика і фізика формують фундамент розвитку логіки інтелекту, світогляду науково-технічного процесу.

І, нарешті, про головне. Реформа місцевої влади не замінить собою цілісну політику щодо регіонального розвитку, а потреба у такій політиці підтверджується зростанням соціально-економічних диспропорцій між окремими областями. Необхідно повернутися до виконання загальнодержавної програми розвитку малих міст, затвердженої, до речі, Верховною Радою, Законом про стимулювання розвитку регіонів.

Державна регіональна політика повинна мати не лише соціально-економічний вимір, а й певне культурно-ідеологічне наповнення. Потрібна відмова від нав’язування цінностей одних регіонів іншим, необхідні міжрегіональний діалог і пошук спільних ідеалів. Тільки так можна провести політику єднання країни і подолати негативні наслідки подій кінця 2004 року.