Після днів
«Голосу України» на Сумщині творча бригада газети й досі перебуває під враженням від десятків зустрічей із сумчанами — керівниками регіону, вченими, керманичами потужних виробництв, приватними підприємцями, хліборобами. І жодної зустрічі — прохідної. Одні запам’яталися по вінця насиченим оптимізмом, інші — болем і безнадією. Найбільше мінорних акордів бриніло в розмовах з хліборобами. Найболючішим питання сьогоднішньої України залишається доля села і майбутнє українського селянства загалом. Якщо помножити скарги наших співрозмовників на наявні реалії, то отримаємо відповідь: селянство сьогодні винищується як клас — свідомо, цілеспрямовано й нахабно...Директора приміського сільськогосподарського підприємства ТОВ
«Піщане» Миколу Середу (на знімку) ми перехопили на буряковій плантації, в яку вже майже «в’їхав» обласний центр. Точніше, перехопив нас сам Середа, розгледівши на редакційній автівці бренд «Голосу України».—
Либонь, скаржитиметесь на міську владу, яка зазіхає на ваші угіддя?— Сумська влада хоча б своїм
«угіддям» дала раду, — парирував у відповідь директор. — Адже влітку обласний центр від сміття та бруду по вуха заріс лепом. Тож їм не до нас. На селянина невідворотна біда, наче татарська навала, з іншого боку насувається... З боку держави, яку в нинішніх українських владних кабінетах уособлюють чиновники найвищих рангів, котрим, схоже, наша земелька ні вдень, ні вночі спокою не дає. Дай їм волю, вже давно селянство вивели б як клас. Утім, з огляду на «рятівні» заходи можновладців із «спасіння» вітчизняного аграрія, які особливо набрали обертів за останні три роки, до межі, на якій українському селянинові «сплетуть» останні личаки, відстань недалека......Якщо торік у
«Піщаному» було засіяно цукристими трохи більш як 80 гектарів найродючішої землі, то навесні нинішнього — лише 60, і то, як повідав нам Микола Іванович, з великими потугами і пересторогами. Навчені гірким досвідом попередньої «співпраці», у господарстві свідомо очікували непередбачуваних каверз та підступів з боку наймиліших «дружбанів» — можновладців і переробників. І таки наврочили на свою бідну голову.«
Послання» від «партнерів» на спаді літа було як грім серед ясного неба і виявилося страшнішим за козацький лист турецькому султанові: «жалісливі дружбани» повідомляли, що вони знижують закупівельну ціну на солодкі корені до 170 гривень за тонну.— Усі буряківники області ще й досі не прийдуть до тями від цього, — зітхає Микола Іванович. — Торік за нормальних погодних умов за тонну сировини нам платили 220—230 гривень. Сьогодні після здорожчання всіх і вся — міндобрив, гербіцидів, солярки — переробники вирішили приперти нас до стінки. І приперли, під президентсько-урядову застольну про рай у рідному селі, який взялися будувати...
«доброчинні» інвестори.Селянський біль і непроглядний відчай зрозуміти можна. І попередня, і нинішня президентська рать тільки й знала, що лякати селянина акціями на кшталт
«Рік села». Та що більше звучало гучних «лякалок» і пустопорожніх обіцянок, то сильніше в селян виникала підозра, що всі вони розраховані на дурників. Згодом підозра переросла у впевненість: теперішні наїзди чиняться уже не з мовчазної згоди, а за безпосередніми вказівками можновладних «патріотів» та «опікунів». Прикладів, що підтверджують сказане, як, даруйте, у собаки бліх...Ще на початку 90-х буряківнича галузь була провідною в агропромисловому комплексі Сумщини. Тоді під цукристими в регіоні було не менш як 110 тисяч гектарів, а річне виробництво цукру, який видавали
«на гора» 18(!) переробних заводів, щороку коливалось в межах 250—300 тисяч тонн. Нинішній «рекорд» — лише 20 тисяч гектарів і 50—55 тисяч тонн. Від переробної галузі в регіоні взагалі залишилися ріжки та ніжки в кількості аж... чотирьох цукрозаводів. Решта благополучно пішли на металобрухт. Ось тому і доводиться трудівникам «Піщаного» возити солодкі корені на переробку за 50 кілометрів — у Жовтневе. Можна б, звісно, переадресувати буряковий потік на Буринський цукрокомбінат, де за тонну сировини дають трохи більш як 195 гривень. Проте туди шлях удвічі довший. Ось і вся «альтернатива»: до інших двох заводів відстань ще більша. Чи є вихід із цього становища?— Один-єдиний — зрівняти бурякові плантації з землею і назавжди забути про український цукор, чим задарма працювати на дядька, — зітхає Микола Середа. — Тож невдовзі
«підсолоджуватимемо» чай кукурудзою та озимим рапсом.Саме ці культури прийдуть на зміну бурякам наступного року майже в половині бурякосіючих господарств області.
Про те, що операція з
«мирного» захоплення українського села спланована, розроблена і схвалена в найвищих владних кабінетах держави, свідчить безпрецедентний інвестиційний бум. Автори проекту називають його панацеєю, селяни — нашестям ненаситної сарани. Отже, спробуємо з’ясувати, на чиєму ж боці правда: верхів чи низів? Чи справді інвестори ощасливлюють село, чи з пролетарською «непідкупністю» вбивають у ньому останні паростки життя?Сьогодні добродії-інвестори вже окопалися в кожному районі. Навесні сіють, упродовж весни доглядають посіви, восени збирають вершки, після чого відбувають з усім своїм реманентом і надсучасною технікою, а також бригадами
«цілинників», які працюють на ній, у безвість до наступної весни.— І поля в них доглянуті, і врожаї вищі, — погоджується керівник
«Піщаного», — що за такого технічного озброєння не так уже й складно. А ось душі в них немає, не люблять вони землю. Їхнє завдання — витіснити з неї її законних власників. Хіба під силу простому фермеру чи навіть міцному господарству змагатися за ринок на рівних з кондитерськими, шоколадними, енергетичними та іншими баронами? Розчавлять і не помітять.У логіці Миколі Середі не відмовиш. На відміну від залітного, справжній господар не тільки про землю піклується. Він і про ремонт дитсадка, до якого онуки ходять, подбає, і дах у школі, в якій колись і сам навчався, полагодять, і городи селянам під засів виоре, і сільську дорогу в разі потреби відремонтує. І багато іншого добра людям зробить. Бо він на цій землі спинався на ноги, серед цих людей виріс, став особистістю, і йому небайдуже, яку пам’ять залишить по собі своїм нащадкам. Водночас варягам, пардон, інвесторам, які в області вже встигли
«усиновити» сотні тисяч гектарів землі (поки що в оренду. — Авт.), селянські потреби, за великим рахунком, до лампочки: посіяв, зібрав, до того ж власними кадрами і технікою, і шукай вітра в полі до чергового весняно-літнього набігу із збирання ясиру. Знай тільки тягнуть до себе. Суть інвесторів, зомбованих на знищення села, підтверджує статистка: в тих селах, де орудують «рятівники», безробіття, яке й без цього досягло у сільській місцевості регіону катастрофічної межі, вже вдвічі-втричі вище, ніж у сусідніх. Коментарі, нам думається, зайві. Тим часом, почувши запах «свіжини», на українську земельку почали на всю ширину відкривати рота й зарубіжні «благодійники». У Путивльському районі, приміром, забаглося орендувати терміном на 50 років усього «якихось» 18 тисяч гектарів землі. І за підтримки голови Путивльської райдержадміністрації Миколи Шульги не сьогодні-завтра «дочірня» фірма відхопить ласий шматочок. Попри шалений спротив місцевих аграріїв, іноземцям уже передано в оренду першу третину з наміченого — 6,5 тисячі гектарів. Нині на завершальній стадії підготовка договору на решту 12 тисяч гектарів.— А були ж часи, коли Україна, не напружуючись, самотужки Європу годувала...
— Наша ненька і сьогодні може здивувати світ, — погоджується Микола Середа. — Правда, за однієї умови: якщо від державного штурвала відлучать хапуг і дурнів. Що це змінить? Насамперед державну політику в аграрному питанні. З огляду, що
«пріоритетними» обіцянками нас вже нагодували по саме нікуди, настав час переходити до дієвої підтримки у вигляді довготривалих маловідсоткових кредитів у розмірі 5—7 відсотків. Останні два роки нас заколисують 17-відсотковими банківськими позичками. Ставки аж ніяк не божеські, але більш-менш прийнятні. Та коли почали рахувати — волоси дибки стали: при отриманні кредитів 17 «гарантованих» відсотків чомусь завжди переростають у 25 і більше. Окрім довгострокових кредитів, держава має подбати також про збільшення державних дотацій на пріоритетну сільгосппродукцію, державне замовлення, підкріплене реальною і стабільною ціною. І тоді, як у кращі свої часи, український селянин годуватиме Європу...Слова Миколи Івановича Середи та вкласти б у вуха кожному депутатові новобраного парламенту...
Сумська область.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
