Із досьє «Голосу України»

Анатолій Ліпкан (на знімку) — генеральний директор ВАТ «Уманьферммаш», заслужений машинобудівник України, депутат Черкаської облради. Народився в селі Липняшка Добровеличківського району на Кіровоградщині. Після навчання в ПТУ та технікумі працював на заводі. Закінчив Харківський політехнічний інститут та академію народного господарства при Раді Міністрів СРСР. Очолював колектив підприємства сільськогосподарського машинобудування на Волині. З 1983 року — керівник «Уманьферммашу». Має великий авторитет в Умані та в Черкаській області. Організатор і натхненник багатьох соціальних програм. Талановитий менеджер, психолог. Досвідчений господарник. Має кипучий характер і багато друзів. Нагороджений медаллю «За доблесну працю», орденом «Знак пошани», повний кавалер ордена «За заслуги». Любить спорт. Одружений. Разом з дружиною Тамарою Миколаївною виростили сина і доньку. Мають трьох онуків.

— Анатолію Васильовичу, ви легендарна серед аграрних машинобудівників людина. На початку бурхливих 90-х минулого століття, коли найпотужніші заводи-велети тонули в морі жорстокої економічної кризи, як паперові кораблики, ви втримали штурвал «Уманьферммашу». І не лише втримали, а й вивели його в нове русло. Як вам це вдалося?

— Й нині в жар кидає, коли згадаєш незабутнє гайдарівське: «Нам бы день простоять да ночь продержаться...». Справді, тоді боротьба точилася запекла. «Уманьферммаш» — союзний монополіст з випуску устаткування для тваринницьких комплексів опинився біля розбитого корита. Виготовлені транспортери, кормозмішувачі та кормороздавачі лежали мертвим вантажем на складі, й годі було виглядати на них покупців. Ми продавали для братніх республік майже 90 відсотків своєї продукції. Після розвалу Союзу потрібно було все те добро спрямувати для господарств України. Але як? Поголів’я худоби катастрофічно зменшувалося, а в колгоспних касах гуляв вітер. Тоді я та моя заводська команда вирішили піти на кардинальний крок — розпочати випуск... вантажних автомобілів та самоскидів, на які був чималий попит на ринку. За тиждень я «пробив» ліцензію на «ЗІЛи», взяв у борг шасі, а на заводі виготовляли кузови. Тож з конвеєра «Уманьферммашу» за короткий час зійшли новенькі автомобілі!

— Але ж це був великий ризик!

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського. У нас іншого виходу не було. Або вішати на завод амбарного замка, що, на жаль, зробили чимало моїх колег-машинобудівників, або йти ва-банк. Ми виграли двобій з ринковою стихією. Наші «ЗІЛи» закупив Казахстан. З грішми на рахунку легше було думати, що робити далі. Запросили найкращих в Україні конструкторів сільгоспмашин, створили першу в області маркетингову службу. Вона виявила «больові точки» АПК. Новостворені агрофірми і СТОВи почали закуповувати в аграрних європейських корпораціях високоврожайне насіння сільгоспкультур. Однак сучасної техніки для їх вирощування було мало. «Уманьферммаш» поспішив на допомогу вітчизняним аграріям. Ми почали випускати ґрунтообробну техніку...

— Отже, початок ХХІ століття «Уманьферммаш» зустрів під прапором флагмана українського сільськогосподарського машинобудування.

— Можна сказати і так. Підприємство, звичайно, мало замовлення і реалізацію. Однак нам потрібен був надійний партнер. На щастя, наш проект перспективного розвитку відкритого акціонерного товариства «Уманьферммаш» зацікавив феноменальну особистість, талановиту людину і керівника, генерального директора Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча, народного депутата України кількох скликань Володимира Бойка.

— Вам посміхнулася фортуна...

— Необхідно було переконати мудрого і далекоглядного Володимира Семеновича взяти під своє крило «Уманьферммаш»... У 2003 році Маріупольський металургійний комбінат викупив контрольний пакет акцій заводу. Розпочалася нова ера розвитку «Уманьферммашу» — разом з іллічівцями.

— Ера «народного капіталізму», як часто називають високі соціально-виробничі стандарти, створені в Маріуполі Володимиром Семеновичем.

— Думаю, назва великої ролі не відіграє. Головне — реальні результати, які з’явилися одразу, щойно ми стали працювати з іллічівцями. Металурги дали нам такі солідні замовлення, про які ми могли тільки мріяти. Одне слово, розгін взяли зі старту. Обсяг виробництва продукції зріс у шість разів. Завдяки зрослим оборотним коштам ми модернізовуємо виробництво, щороку поетапно підвищуємо зарплату працівникам, розширили соціальні програми.

— Анатолію Васильовичу, маючи значні виробничо-соціальні успіхи, ваш колектив зважився на допомогу й селу...

— До розвитку чотирьох створених спільно з Маріупольським металургійним комбінатом імені Ілліча агроцехів підійшли планомірно й комплексно. Подбали про людей, котрі віддали нам свої земельні паї в оренду. Допомогли провести газопровід до сіл Томашівка та Гереженівка, відремонтували дороги, водогони, школи, фельдшерсько-акушерські пункти, забезпечили пенсіонерів безплатним паливом. Провели модернізацію у господарствах машинно-тракторного парку, ремонт тваринницьких приміщень, оновили поголів’я худоби. Роботи на селі ще дуже багато.

Від першої особи

Тетяна Козир, директор Гереженівської середньої школи:

«З приходом у наше село Маріупольського комбінату та «Уманьферммашу» в людей ніби друге дихання відкрилося. Гереженівці побачили перспективу, повірили в завтрашній день. Наші благодійники капітально відремонтували школу, закупили комп’ютери, іншу оргтехніку. Нині проводиться газифікація навчального закладу. Ми пишаємось тим, що наша школа нічим не відрізняється від міської».

— Таку само постійну підтримку від машинобудівників та металургів відчувають і уманчани.

— Інакше й бути не може. «Уманьферммаш» випускає третину виробничого валового продукту міста. Соціальні програми, турбота про дорослих і дітей — один з найголовніших пріоритетів нашої діяльності. Нашими спільними з комбінатом стараннями в місті побудовано чудові спортмайданчики, реконструйовано стадіон, відремонтовано міські дороги, школи та лікарні. Відкрито в густонаселеному заводському мікрорайоні дитячий центр «Казка» з кінозалом, караоке, дискотекою, залом інтелектуальних ігор, дитячим кафе. Є в «Казці» свій книжковий фонд, живий куточок. Крім цього, подбали, щоб мікрорайон заводської забудови став привабливий і зручний для проживання уманчан.

— Тепер, кажуть, бажаючих поселитись на колишній околиці хоч відбавляй.

— Є таке. Відремонтували там дороги, відновили вуличне освітлення, відкрили кафе, аптеку, перукарню, ательє з пошиття одягу, взуттєву майстерню, бібліотеку, обладнану комп’ютерами. Почало функціонувати поштове відділення, де мешканці можуть сплатити за «комуналку». Тобто жити стало набагато комфортніше і веселіше.

Від першої особи

Дмитро Пустовіт, головний лікар Уманської міської лікарні:

«Завдяки металургам та машинобудівникам проводяться ремонти у відділеннях, затишніші стають палати для ветеранів, в які придбано телевізори і холодильники. Після відвідин лікарні народним депутатом України Володимиром Бойком та депутатом обласної ради Анатолієм Ліпканом у нашому медичному закладі з’явився кардіологічний УЗД-апарат, офтальмологічний операційний мікроскоп, лапароскопічний комплекс, колоноскоп. Саме це дороговартісне обладнання ми просили придбати наших благодійників».

— Справ, великих і малих, зроблених для Умані стільки, що, здається, все місто тримається на одному великому «киті» — ВАТ «Уманьферммаш»...

— Ми не перебільшуємо своїх звершень. Але й не применшуємо їх. Попереду багато роботи, чимало задумів — на підприємстві, на селі і в нашому чудовому, прекрасному, рідному місті, яке ми всі дуже любимо.

— Успіхів вам, Анатолію Васильовичу, і вашому колективові!

Фото автора.