Цю війну ще називають Зимовою, хоча насправді вона почалася 26 листопада 1939 року, коли співробітники НКВС здійснили провокаційний обстріл радянських позицій біля прикордонного селища Майніла. Широкомасштабне вторгнення до Фінляндії Радянський Союз розпочав 30 листопада... Про цю війну в Радянському Союзі воліли не згадувати. Хоча за результатами мирного договору Союзу і відійшла частина Фінляндії, головної мети офіційна Москва не досягла: Фінляндія зберегла свою незалежність. До того ж Радянський Союз було виключено зі складу Ліги Націй... Тому згадки про Фінську війну надовго викреслили з підручників історії, а заразом і пам’ять про сотні тисяч загиблих. А переважна більшість із них були українцями. Для України війна почалася 17 вересня 1939 року, коли війська Київського особливого округу стали Українським фронтом. Спочатку війська пішли за Збруч,
«возз’єднувати» Західну Україну. Потім були Фінська кампанія, Бессарабія, де також воювали здебільшого українці...Ми зі школи були готові воювати...
Григорій Антонович ГАРАЩЕНКО потрапив на війну одразу після школи.
— Григорію Антоновичу, воювали резервісти?
— Не резервісти, а комсомольці-добровольці. Тоді була така мода. Вона почалася після битви на Хасані. Я саме закінчив 10 класів (на ті часи це була майже вища освіта) і мріяв вступити на філологічний факультет Київського університету. Але почалася війна з Японією. І ми заходилися писати заяви... Молодь була дуже активна. У нас на грудях були значки: ГПО, ГСО, парашутист, Ворошиловський стрілець. Я був кандидат у майстри спорту зі стрільби. Кулемет
«Максим» знав на зубок. Фактично ми зі школи були готові воювати... Тож написали ми заяви, прийшов виклик. З мого села до військкомату пішли я, мій однокласник Сашко Лутченко і наш учитель української мови та літератури Віталій Арсентійович Кириченко. Нас одразу — в потяг. У Малині додалася ще група, у Києві — ще кілька вагонів. І все це добровольці! Поїхали прямим ходом... на Халхін-Гол. Їдемо, пісні співаємо. По дорозі нас обмундирували, роздали зброю, організували в загони. Наша трійка односельців стала одним кулеметним розрахунком. Я — перший номер, Віталій Арсентійович — другий, а Сашко — третій. Так ми разом і трималися, і в Монголії, і в Фінляндії. Тільки в Монголії ми недовго воювали. Приїхали вже під самий кінець війни.Назад їхали з тими само піснями. Думали, додому... А опинилися на станції Боровичі. Там уже почалося навчання. В листопаді приїхали в Гатчину, і наш розрахунок включили до складу загону десантників Балтфлоту. Так я став моряком. Тим часом у Гатчину почали прибувати полки з України. Вдарили морози. Фінська затока і річка Сестра, на якій ми стояли, взялися кригою. Стало зрозуміло, що легкі катери пройти не зможуть. І наш загін десантників включили до складу розвідбатальйону одного з полків, який прибув з України: 90-го стрілецького. Почали ми знайомитися. Підходить до мене комісар полку Гнилуша (теж українець). А я такий жвавий хлопець був, активіст. Він і запитує:
«Яка освіта?» — «Десять класів» — «О, та ти ж грамотніший за мене. У мене чотири класи церковноприходської школи. Бути тобі комісаром. А поки що будеш помполітом». А ще доручили бойовий листок редагувати.Але 30 листопада нам дали наказ переходити кордон з Фінляндією. Тихо. Жодного пострілу. Ішли по кризі. Зайшли до кав’ярні, де саме фінські прикордонники снідали. А вони побачили нас і зраділи... З нами були два політруки: стрілецької роти Семен Лебідь і кулеметної — Володимиров. Цей Володимиров їм і каже:
«Руки вгору! Ви полонені». «Як полонені? (Вони російською говорили) Жартуєте? Ми ж ваші друзі» — «Руки вгору!», — і пістолет наставляє. «Ах полонені... Це ви полонені. Ви ж на нашій землі! Ану руки вгору!». Але їх було мало. А нас багато...Це був початок. А вже як вийшли до містечка Куоккала, нас зустріли стрільбою. Ось тут ми тільки дізналися, що почалася війна з фінами.
— А хіба ви цього не розуміли, коли переходили кордон?
— Нам політрук сказав:
«На радянських прикордонників напали фіни. Обстріляли з гармат. З нашого боку є жертви. Ми цього терпіти не можемо і даємо відсіч. Тому переходимо кордон і йдемо звільняти фінський народ від фінських загарбників буржуїв-капіталістів». І більше нічого. Що це війна, й на думку не спало.Хильнули, очі посоловіли, і вперед, в атаку!
Коли ми підходили до Куоккала, по дорогах уже не можна було проїхати. Фіни спилювали дерева і робили завали. Ще стояли дротяні загорожі. Але підійшли наші танки, артилерія, і містечко ми взяли. Там не було жодного фіна. Всіх евакуювали. І ми вперше побачили фінські будиночки: гарненькі, культурні, зроблені з легкої деревини, але теплі... А після Куоккала стало ще важче. Наш десантний загін діяв на березі Фінської затоки. Підійшли до одного містечка, а там — дротяна загорожа: 40 шарів і через деякі пропущено електричний струм. До того ж доти. А прорватися треба. Наказ. Ну, що тут говорити... (Довго мовчить).
На світанку перед Новим роком (світанок — це відносно сказано, адже полярна ніч) вишикували нас і кажуть:
«Народний комісар оборони Ворошилов для підтримання бойового духу червоноармійців запровадив наркомівські 100 грамів. Поїсте, зап’єте і будемо атакувати». Привезли суп. Розкрили бачки, а він одразу кригою схопився. Ріжуть хліб, а він не ріжеться. Замерз. Дали по шматочку сала (бо ж дивізія з України, зі своїм салом приїхали), а воно, слава Богу, не замерзає. От з’їли ми сала, і наливають нам по сто грамів... Я вам скажу: ми ж молоді були, майже всі із сіл. А в селах тоді не знали, що таке «сто грамів». Не було горілки. Хильнули, загризли салом, очі посоловіли, і вперед, в атаку! Артилерія почала бити по дотах. І після артобстрілу пішли хлопці на ті дроти. Скільки їх залишилося на дротах лежати, навіть сказати не можу. Не жаліли людей.Але наш загін йшов по кризі Фінської затоки (теж не легко: хвилі замерзли, між крижаними брилами пролізали). Настав час облаштовувати нічліг. А на той час фіни вже будинків нам не залишали. Все спалювали. І ночували ми в таких собі халабудах зі снігу. Залазили всередину і грілися один об одного. Їх робити не важко, але тут ми опинилися на льоду. Брили слизькі, триматися одна одної не хочуть. Як вчинити? Якщо не зробимо халабуди, то вночі всі замерзнемо! А після бою трупів багато. От постягали ми своїх же хлопців і кладемо: ряд криги, ряд трупів. Зверху шинельками поприкривали. Тепло. Прийшов комісар Грішанов. Каже:
«Добре влаштувалися. Дайте, хлопці, погрітися!»—
Він зрозумів, з чого ви халабуду збудували?— Ми йому самі показали. Каже:
«Ну що ж. Служили Батьківщині там, а тепер послужать нам». Узагалі гинуло дуже багато, але найбільше — замерзали. Підійшли морози за 40 градусів. Навіть горілка замерзала. А у нас — шинельки, черевики з обмотками. На голові — пілотки. Рукавиць узагалі нема. Пізніше дали будьонівки, рукавиці на три пальці, щоб стріляти могли, білизну байкову і напіввовняні шарфики... Санчастин майже не було. Якщо в бою поранили і сам не зміг вилізти, то вважайте, що загинув: замерз.Полювали на фінів, щоб роздягти
Та й з чим ми воювали? У нас були кулемети, гвинтівки зразка 1891 року з довгим штиком, легкі танки і артилерія на
«кінній тязі». Ті танки горіли, як сірники, а на морозі навіть не заводилися. А артилерія... Був випадок. Прибула наша артилерія з України в Ленінград. І треба було підкувати коней. А в Ленінграді підков не знайшли... Пішла артилерія на передову, а коні на кризі почали падати, переламали ноги, і втратили ми коней. Є артилерія — і нема.А у фінів міномети на волокушах (сани такі), автомати...
«Зозулі» спокою не давали. Але хочу сказати: «зозулі» солдатів не чіпали. Вони полювали за командним складом. Відрізнити було легко. У нас — сірі шинелі і будьонівки. У них — білі кожухи і шапки-вушанки. Ось у мене був випадок. Командир батальйону підходить і каже: «Грицю, «зозуля» нам життя не дає. Бачиш ялинки? Треба прочесати їх вогнем». Взяли ми п’ять коробок патронів і почали стріляти... Потім уся наша трійця бігом під ялинку. Підбігли — нема. Глянули вгору... сидить. І головне — дивиться на нас. Ми йому: «Ану злізай!» Він послухався, злізає потихеньку. Але ми не помітили під ялинкою лижі. Він спустився, а потім стрибнув у лижі і як дремене між деревами. Стріляли ми, стріляли зі своїх гвинтівок, та не влучили.Фінські солдати, на відміну від нас, були добре вдягнені. На ногах — хутряні унти, на руках — хутряні рукавиці, на головах — шапки-вушанки. У кожного термос з кавою, шоколад. А ми ж тоді поняття не мали, що таке кава, не кажучи вже про термос. І головне — у кожного маскхалат.
— У вас не було маскхалатів?
— Звідки? Ми у своїх сірих шинельках! Я вам зізнаюся: ми полювали на фінів, щоб хоч одного, хоч мертвого роздягти. Але ми воювали, а фінів не бачили. Закінчився бій: наших тисячі лежать, а фінів нема. Вони своїх загиблих одразу з поля бою забирали.
Ось я пригадую битву під Хотіненом. Є там озеро. Біля нього багато наших хлопців полягло. От настала ніч. Бачимо, на озері залишилися трупи фінів. Ми й поповзли з Сашком. Перевернули, щоб гудзики розстібнути. Що таке? Груди! Жінка! Ми до інших трупів, а то все жінки. Це ми кілька днів воювали проти фінського жіночого батальйону! Чесно скажу вам: ми злякалися. Ми ж не знали, що проти жінок воюємо. Гайда скоріш назад (її автомат, правда, забрали, а роздягати вже не стали). Доповіли комбату. А той:
«Так треба було її сюди притягнути...» Ми: «Товаришу комбате, злякалися ми...» — «Йдіть назад. Притягніть труп». Повертаємося: нема. Поки ми повзали туди-сюди, фіни всі трупи прибрали.А в Хотінені загинуло і замерзло дуже багато. Це вже був лютий. Пригадую, прибуло в наш полк поповнення з України: чоловік п’ятсот. Почали знайомитися: з Малина, Коростеня, Овруча... Всі українською мовою говорять. Обмундирування у них таке саме, як у нас, тільки вже під гімнастерками байкові сорочки. Розмістили їх на ніч у цих снігових бліндажах. Завтра в бій, усі рвуться... Пішли спати. Зранку — підйом, старшина привіз по 100 грамів перед боєм. Вишикувались, полічили: а з 500 залишилося 300. Двісті у бліндажах позамерзали. І в бою не побували.
А старшина ж привіз на 500, горілки багато. От випили по сто. Один підходить:
«А ще можна?» — «Можна!» — «А ще?» І всі, хто напилися, з бою не повернулися. Залишилася від них тільки сотня. Бо п’яний боєць — це труп. Наш комбат, приміром, був категорично проти горілки перед боєм. Я також її в рот не брав. Та й хлопці мої.Нарешті підійшли ми до Виборга. Знов поповнення: із Сумщини, Харківщини, Полтавщини, Чернігівщини, Черкащини, Одещини... А Виборг — то вже фортеця. Ми ж перед тим тільки курортні містечка брали. Підійшла артилерія. Стільки її набилося. Перед нами біле поле, а за ним починалися стіни фортеці. 12 березня я дізнався, що війна закінчилася. Радянський Союз підписав мирний договір з Фінляндією. І за тим договором Виборг відходив Союзу. Військам про це не оголосили, але я ж був помполітом, то мені сказали. А я своїм хлопцям: все, війні кінець. І раптом 13-го о 4 ранку підйом: атакуємо Виборг! Навіщо? Він і так наш. І почалося: півтори години артпідготовка. А потім пішла піхота. Було поле біле, а стало сіре: все вкрите трупами наших хлопців. Спочатку поранило Сашка. Ми йому:
«Повзти можеш? Повзи до дороги!» Там стояли танки і санітарна машина. Потім Віталія Арсентійовича. І він поповз до дороги. Мені вже сили немає цей кулемет штовхати. А біля мене повз наш комбат Вруцький. Вже він мені допомагає кулемета тягнути. Доповзли ми до доту. І тут вибух. З’ясувалося, що коли ми почали той дот оточувати, фіни його підірвали і втекли підземним ходом у фортецю. Тут уже і мене поранило, і комбата, і політрука Семена Лебедя. Та, на щастя, танки підійшли. Нас на броню і в ліс повезли, де був медпункт. Доїжджаємо, і раптом... тиша. Все в одну мить стихло. Тільки ворони крячуть. Що таке? Це був кінець... Виборг ми не взяли. Правда, 70-а дивізія, якою командував Кирпонос, в місто прорвалася. Йому за це дали звання Героя Радянського Союзу. Але Виборг ми не взяли. Нам його віддали.(Далі буде).
