У хлопчика із прізвищем Островський із села Полянь Славутського району виявилось багато спільного із його славетним земляком Миколою Островським. Обидва від природи розумні, кмітливі, шляхетні. Обидва сповнені бажання спілкуватись, вчитись. Обидва із великим і щирим серцем, відкритим до людей.
У родині Островських вирішили: Юра навчатиметься у школі, як всі діти. Він вчився краще від багатьох — закінчив ЗОШ з двома четвірками.
Юркові пощастило: обласний фонд соціального захисту інвалідів разом із спонсорами допоміг придбати автомобіль. Але ж водій до транспорту не додається.
А тут у Славуті відкрився локальний центр університету
«Україна». Попри всі дискусії, чи можуть дати належну освіту центри, філії і представництва ВНЗ, що дійшли уже не тільки до райцентрів, а й до сіл, безсумнівним є одне: таким, як Юра, вони дають шанс. Бо для них найважливіше, щоб навчальний заклад був поруч. А далі вони готові гризти граніт науки зубами. Для Юри — це щоденна робота в буквальному розумінні слова. Коли благодійники подарували йому комп’ютер, він став для нього чи не єдиним вікном у світ знань. Щоправда, вікно відчинилось з великими труднощами.Юра став молодшим спеціалістом. Ступінь бакалавра для районного центру недоступна. Він переконаний, що шлях до обласного центру і безліч інших перешкод він все-таки здолає. А як інакше, коли ти — Островський?
***
На моє запитання, скільки інвалідів із колективу обласного товариства слабочуючих мають вищу освіту, його керівник Микола Адамчук щиро зізнався:
«Та навіть у мене немає, хоча провчився пару курсів в інституті. А взагалі серед наших вища освіта — рідкість».У товаристві, зазначу, понад 1600 осіб.
Тут не приховують: рівень шкільних знань, що здобувають діти в спецшколах та інтернатах, недостатній для навчання у вузах. Тепер, правда, з появою чутливих слухових апаратів у дітей з’явилось більше можливостей навчатись у ЗОШ. Микола Степанович розповідає, що в його рідному інтернаті кількість вихованців зменшилась мало не втричі. Те саме і в інших спецзакладах-інтернатах. Діти переходять в звичайні дванадцятирічки.
В ідеалі нечуючий студент повинен мати сурдоперекладача. Або слуховий апарат. Але перекладача немає, апаратами можуть користуватись не всі. Отож вчитись може тільки той, хто вивчив мову губ.
На жаль, для більшості вона залишається незрозумілою. Як і українська. Рідною для цих людей є мова жестів. Все решта — іноземна.
— Уявімо, людина завдяки величезним зусиллям все-таки здобуде вищу освіту, — ділиться Микола Степанович. —Диплом і знання, на жаль, не допоможуть їй знайти роботу. Саме через це і я покинув інститут.
...Проблеми у товаристві сліпих практично схожі, за винятком окремих специфічних моментів. Його вихованці чують лекції. От тільки законспектувати, прочитати —це не для них. Лише дуже сильний вуз може дозволити собі бібліотеку з книгами, які можна читати пальцями. Лише в окремих аудиторіях є комп’ютери, котрі озвучують текст. Лише окремі деканати готові підтримати тих, хто не бачить, не чує, не може говорити.
***
Є певні пільги, котрі надаються людям з обмеженими можливостями. Біда в тім, що кількість перепон, котрі доводиться долати хворій людині на справді тернистому шляху до знань, значно більше.
А для того, щоб вона хоча б стала на нього, суспільству треба побачити, почути, зрозуміти цих людей. Треба усвідомити, що живуть вони поруч із нами. У них такі самі бажання, плани, мрії.
Можливо, для них не потрібно робити винятки. Краще створити рівні умови. А тоді вони б уже самі доводили, хто здібніший, розумніший і кмітливіший. Робили б це, затиснувши палички у зубах, добираючись в аудиторії на руках у батьків, ловлячи найменші жести і сприймаючи найважчі математичні формули лише на слух.
Не знаю, чи здатні на все це сильні й здорові, а інваліди здатні.
Хмельницький.
