Гіркий хліб чужини

Однак початкова заробітна плата в 500 гривень була зовсім не тим, на що очікував хлопець. Хтось із родичів звів його із незнайомцем, який начебто набирав будівельну бригаду для роботи в Ростовській області. Монтажник погодився й вирушив на заробітки. Однак за два роки, які українець провів у сусідній державі, він жодного разу не отримав зарплату в розмірі, обіцяному до від’їзду. Антон, як і його товариші по бригаді, не міг змінити місце роботи: господар забрав його паспорт. «Міліція у мене куплена, — залякував він. — Утечеш — спіймають і до мене привезуть, або собі заберуть, щоб на тебе якісь «висяки» списати. А вже зізнання із тебе виб’ють, не сумнівайся».

Цю історію розповіли в Донецькій обласній лізі ділових і професійних жінок, яка входить до складу обласної коаліції із запобігання та протидії торгівлі людьми. «Сьогодні цей молодий чоловік вважає, що був недалекоглядним, — відзначає психолог Світлана Камінська. — Почавши із зарплати в 500 гривень, він міг би за два роки отримати більш високий розряд і напрацювати досвід. Міг би перекваліфікуватися й змінити місце роботи або суміщати роботу із підробітком. І, напевне, не мав би тих проблем зі здоров’ям, які перешкоджають Антону сьогодні».

— Мені було 48 років, коли я вирішив їхати на роботу до Росії, — розповідає інший підопічний цієї громадської організації, Михайло Петрович . — На той час дорослий син уже мав свою родину, дружина працювала продавцем. Начебто все було, але хотілося ще й машину, і, може, квартиру синові подарувати. У Росії, на шахті, двоюрідний брат працює, чому б не поїхати?

Брат допоміг улаштуватися на вугільне підприємство в іншому місті. Іноді в неділю родичі їздили один до одного в гості. Якось заробітчанин їхав у електричці до брата й відгукнувся на пропозицію веселої компанії: приєднався до спільного обіду із випивкою.

— Коли отямився, побачив, що сиджу в халабуді на пасовищі серед овець, — продовжує Михайло Петрович. — Раз на тиждень приходила якась жінка й приносила запас їжі. Вона сказала, що я — пастух і з цього вигону самостійно піти не можу. Коли їжі не вистачало, намагався доїти овець, їв траву разом із ними. І весь час робив спроби допитатися, де я і хто ті люди, які привезли мене сюди.

Через чотири місяці жінка ламаною російською мовою назвала країну, в минулому — одну із республік Союзу, і найближче велике місто. Ще кілька місяців пішло на те, щоб умовити незнайомку принести клаптик паперу і олівець, а потім віднести на пошту і відправити листа до України. І ось одного дня приїхали представники посольства України у супроводі місцевої поліції...

— Повернувся додому я тяжко хворою людиною, — зізнається заробітчанин. — Дружина за цей час оформила розлучення. Син... Він сказав: мовляв, сам винен, я нічого у тебе не просив. Єдина рідна душа з добрим серцем — сестра. Незважаючи на власні хвороби й клопоти, допомогла із житлом, влаштувала в лікарню.

Економіка Донеччини традиційно була «чоловічою»: металургійна, вугільна, машинобудівна, будівельна галузі диктують постійну потребу в чоловічій робочій силі. Звідси — типовий місцевий стереотип: мовляв, лише чоловіки можуть і повинні бути годувальниками, вони не мають права на слабкість. І тому в період економічної кризи в середині 90-х донецькі робітники тисячами почали виїжджати на заробітки за кордон. Така само тенденція є і нині.

За словами Людмили Горової, голови Донецької обласної ліги ділових і професійних жінок та Донецької обласної коаліції із запобігання та протидії торгівлі людьми, в переважній більшості нелегальні заробітчани потрапляють у експлуатацію. Після повернення додому вони соромляться своєї нездатності утримувати родину, мовчать і при цьому гостро потребують психологічної, медичної допомоги, працевлаштування...

— Для нашого регіону характерна низка стереотипів громадської думки, — говорить Людмила Горова. — Зокрема, прийнято вважати, що більшість із тих, хто вирішив поїхати на заробітки за кордон, знає, що виконуватиме важку і непрестижну роботу. І це незважаючи на вищу освіту і великий професійний досвід. Мовляв, навіщо співчувати цим людям? Другий стереотип: Росію не розглядають як країну потенційного ризику. Позначається відсутність мовного бар’єру, схожість культур, спільна історія. Однак і перший, і другий стереотип помилкові. Ніхто не передбачає заздалегідь, що робота виявиться не просто фізично складною, а виснажливою і шкідливою для здоров’я, що обіцяний вільний вибір роботодавця — обман і насправді змінити місце роботи буде непросто і навіть неможливо, що господар може просто посадити під замок, на ланцюг або приставити наглядача.

До виїзду за кордон донеччан підштовхують різні життєві ситуації. Хтось хоче прогодувати сім’ю, хтось — заробити на квартиру, машину, навчання, ремонт. Трапляється, що здобута в юності спеціальність застаріла й не приносить очікуваних грошей. І від’їзд туди, де тебе не знають, а отже, не соромно виконувати низькокваліфіковану роботу, видається єдиним порятунком. Ще одна омана — думка про те, начебто за кордоном усе краще, в тому числі — із дотриманням прав людини. «В Україні люди часто працюють без офіційного оформлення, отримують зарплату в конвертах і при цьому не можуть і не намагаються відстояти свої права, — говорить керівник ліги. — Звикнувши до такого стану речей у своїй країні, людина не намагається дізнатися більше про власні права перед виїздом за кордон». Фахівці радять добре подумати, перш ніж шукати роботу за межами України. Для тих, хто зважує «за» і «проти», працює «гаряча лінія» з питань міграції за номерами 8-800-505-50-10 (безплатно зі стаціонарних телефонів) та 527 (безплатно для абонентів Київстар, МТС, Lіfe:).

Фото автора.