Ніхто мені не доведе, що наша система підготовки фахівців була чи є поганою. Украй поганим було і залишається матеріально-технічне забезпечення освіти та науки. То чи не правильніше скерувати кошти на розв’язання саме цієї проблеми, ніж нав’язувати вищій школі непридатні схеми розвитку? Наші законодавці освітньої моди часто посилаються не на той відсоток ВВП у бюджеті на освіту. Проведене ще у 1998 році дослідження показало, що виділення з державного бюджету п’яти відсотків ВВП на розвиток освіти (по 200 доларів на одного студента) — це мізер порівняно з 6386 у США, 7854 у Канаді, 7960 доларами у Великій Британії.

Десять років тому фахівці констатували, що тодішні витрати на навчання українських студентів були менші від аналогічних витрат Туреччини в 9 разів, Іспанії — в 16, Франції — у 24, Австрії — у 30, а таких країн, як Велика Британія, Швеція, Данія, Канада, США, Швейцарія, Люксембург — у 50—70 разів. То чи не доцільніше кураторам вищої освіти вивчити реальне (не за паперовими звітами!) матеріальне забезпечення вищої школи відповідно до потреб спеціальності і враховувати його під час фінансування освіти, ніж влаштовувати хороводи навколо Болонської декларації?

Непрофесійний підхід бачимо і при вирішенні інших аспектів проблеми.

Не викристалізувалася у нас досі, скажімо, система підготовки магістрів. По-перше, необхідно чітко визначитись, яка в них потреба і користь? Якщо це форма завершення освіти для бакалаврів, то чи не простіше зараховувати їх на 4-й курс підготовки спеціаліста, адже все одно їм читають те саме, що й старшокурсникам програми «спеціаліст». По-друге, якщо державі потрібні магістри, то необхідно подбати про їхнє працевлаштування. Тоді, гадаю, зміниться ставлення до цієї категорії випускників.

Болонська декларація передбачає створення єдиного простору європейської освіти та науки з вільною міграцією студентів та викладачів у межах Європи. Але ж для цього потрібно уніфікувати навчальні плани в межах континенту. Студент, успішно здавши сесію, отримує право наступного семестру навчатися в одному із зарубіжних університетів, де йому зараховуватимуть здані у вітчизняному вузі предмети, а після повернення до уваги братимуть оцінки, отримані за кордоном.

Це чудова ідея. Але перш ніж підготувати студента до закордонного стажування, потрібно, щоб його пройшов викладач. Правилом гарного тону в зарубіжних університетах є стажування від шести місяців до двох років. Ми поки що лише мріємо про це.

З проголошенням незалежності українські вчені розробили багато нових типових програм, написали підручники, але всі вони не пов’язані з Болонським процесом, з європейською структурою навчальних планів. Як бути? Потрібно, мабуть, продовжити цю роботу, але у співавторстві із зарубіжними колегами. І перекласти окремі англійські, німецькі, французькі підручники на українську мову, а наші — на мови зарубіжних партнерів. Необхідно створити у наших бібліотеках фонди іноземної спеціальної літератури.

Вирішальну роль у реформуванні української вищої освіти мають відіграти національні університети, які згідно з «Саламанським зверненням» Європейської асоціації університетів (2001 р.) та принципами Великої хартії університетів (1988 р.) зобов’язані формувати свої стратегічні цілі і завдання, свою освітню політику, відстоювати автономію університетів. Проте, оцінюючи мережу нашої університетської освіти, важко зрозуміти об’єктивність та доцільність її структури. Не інакше, як безглуздям можна вважати наявність в Україні 86 національних університетів! Багато з них не мають нічого спільного з цим визначенням, вони ніколи не були «маяками» на освітньому просторі і в них немає задатків для цього. Логіка підказує, що національним може бути максимум один університет на галузь і то, якщо це справжній лідер освіти, якщо не менш як 75 відсотків кафедр очолюють доктори наук, якщо створені наукові школи, функціонує докторантура, працюють спеціалізовані вчені ради, завідувачі кафедр є авторами підручників тощо. Отже, потрібне докорінне реформування мережі вищої освіти, переатестації ВНЗ на відповідність їх назві, впорядкування їх мережі та повноважень. Потрібно терміново переглянути положення про університет, його категорії.

У наукових колах витає ідея перетворення частини університетів (5—10) у так звані «дослідницькі» з передачею їм повноважень «лідерів університетської освіти». Але, вибачте, наукова діяльність, дослідна справа мають бути невід’ємним елементом роботи всіх, без винятку, закладів вищої освіти. Прийнявши таку модель, уряд вилучить решту університетів з фінансування науки. Чи не краще встановити чотири категорії університетів (на американський зразок), записавши до першої істинних лідерів вищої школи, які фактично творять наукову політику та імідж нашої освіти? До другої категорії можна було б зарахувати університети, де вже не 75 відсотків і вище кафедр очолюють доктори наук, а 60—75 тощо.

Перехід на європейську систему потребує також усунення розбіжностей в оцінці наукової кваліфікації учених, наявної системи присвоєння наукових ступенів та учених звань.

Останнім часом з’являються пропозиції про внесення змін до чинної у нас системи, про скасування окремих титулів, запровадження інших, бо, мовляв, нас закордон не розуміє.

Згоден, термін «кандидат наук» застарів своєю назвою. Але не змістом. Аналогічним йому за кордоном є ступінь доктора філософії. Наш ВАК, для підтвердження цієї позиції, видає кандидатам наук офіційний документ, що вони є докторами філософії. То чому це не зробити в широкому масштабі, не ввести замість кандидата наук ступінь доктора філософії?

Неприйнятними, на мій погляд, є пропозиції окремих авторів перейти взагалі на один ступінь — доктора філософії. Для чого потрібні два наукові ступені? Та для того, що перший крок є певною мірою пробним. Тому не випадково володарів цього титулу у нас було названо кандидатами наук. І саме для цього є корпорація докторів наук, які допомагають молодим ученим у їх становленні, оформленні, представленні та захисті результатів своїх досліджень. Доктори наук, як досвідчені вчені, формують наукові напрямки, керують науковими проблемами, задають тон у науці, відповідають за її стан, за її міжнародне визнання. Доктори наук — це основне надбання нашої науки. Уявіть наші університети без докторів наук, без професорів. Це будуть звичайні технікуми.

Вважаю недоречною пропозицію про перейменування ступеня кандидата наук на доктора наук, а доктора наук — на атестованого доктора. По-перше — це неправильно з методичної точки зору, а з другого боку — це образливо для наявних докторів наук. Що ж до «атестованого доктора» — то що, нас до цього не атестували, а ми самі собі поприсвоювали титули? І останнє. Таких ступенів за кордоном немає. Отже, знову не зближення, а протистояння.

Не сприймаються серйозно і запропоновані зміни щодо процедури набуття наукових ступенів. Ось лише один фрагмент: «До процесу здобуття наукового ступеня атестованого доктора наук допускається особа... яка... ініціювала наукові дослідження або взяла участь у наукових дослідженнях»... Це дуже небезпечні пропозиції.

Настав час переглянути і систему захисту дисертацій, надати національним університетам І категорії право самостійно присвоювати здобувачам відповідні наукові ступені й видавати дипломи свого університету, залишивши за ВАКом контрольні функції. «Вагомість» такого диплома оцінюватиметься в науковому просторі авторитетом цього університету. Не випадково, в особистих справах зарубіжних учених після зазначення наукового ступеня вказують назву університету, що присвоїв цей ступінь.

Шановні колеги, поважаймо себе, свою історію, своє майбутнє. Не поспішаймо ламати старе тільки тому, що воно старе і наше, і наосліп, беззастережно запроваджувати нове, бо воно «європейське». Настав час організувати дискусію, із залученням наукової громадськості, провідних учених, керівників наукових установ і прийняти рішення, яке б справді сприяло руху вперед, стимулом для подальшого розвитку української освіти та науки. Але вивчення зарубіжного досвіду проводити не в кабінетах та залах засідань, а шляхом закордонного стажування хоча б десяти відсотків викладачів кожної спеціальності.

Незалежно від того, буде українська освіта «болонською» чи ні, вона виконуватиме свою місію лише тоді, коли основою її стратегії буде національна ідея, коли вона буде кузнею національної еліти.

В українській вищій школі повинна домінувати українська аура. Кожен студент, кожен випускник університету повинен бачити своє утвердження в житті через утвердження української державності, піднесенні її авторитету в світі.

Таким чином, втілення Болонської конвенції в Україні потребує значних зусиль та чіткої координації. Ми не можемо заплющувати очі на наявні труднощі та неузгодження, які необхідно усунути. Входження України в європейський простір освіти і науки — це не просте приєднання до мережі європейських університетів, а подальший розвиток нашої вищої освіти та науки і на основі своїх надбань, і досягнень Європи.

Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ,доктор біологічних наук, професор, народний депутат України другого скликання.

Київ.