«Не знаю, якої думки про мене люди, але я їх люблю. І роботу свою, і село, в якому працюю і живу, — теж. Я тут, як то кажуть, у невістках. Проте воно мені дуже до душі», — каже мочулищанський сільський голова Дубровицького району Галина Шеремета (на знімку). Місцеву громаду вона очолила півтора року тому, але вже встигла показати себе справжньою господинею.

Реалізувала ідею чоловіка

— Ідею балотуватися на сільського голову, — зізналася Галина Денисівна, яка до цього працювала бухгалтером у сільгосппідприємствах, районному відділенні Пенсійного фонду, — підказав чоловік: думав, не їздитиму на роботу до райцентру, буду більше вдома, біля дітей (їх маємо трійко). Та де там! Часу тепер має ще менше. Та чоловік, хоч як це дивно, не нарікає, в усьому підтримує, радить робити свою роботу як слід.

Вона й робить. Причепурює село. Почала з клубу, де проводить свій вільний час молодь, соціальних установ, за які відповідає сільська рада...

— Це здається дрібницею — встановити хвіртку біля пам’ятника загиблим воїнам, — каже Галина Шеремета. — Коли на

9 Травня прийшли з односельцями покладати квіти до обеліска, огорожа біля нього була зв’язана дротом. Чую, якась жінка каже: «Я, може, і ще коли сюди зайшла б. Але ж як? Завжди закручено дротом...» Я не знала де подіти очі від сорому. А вже наступного дня там поставили нову хвіртку. До речі, без жодної копійки бюджетних коштів.

Наводячи лад у селах ради (крім Мочулища, до неї входять ще Червоне та Крупове, де мешкає загалом понад 1,5 тисячі осіб), Галині Денисівні чимало довелося помарудитися, щоб ліквідувати стихійні сміттєзвалища. У цьому допомогла співпраця з районним центром зайнятості: місцеві жителі, котрі там стоять на обліку як безробітні, погодилися прибирати в рідних селах. Залучає сільський голова їх і до інших робіт. Головне ж, міркує Галина Денисівна, що це прибирання на території ради не стало одноразовим — люди тепер підтримують порядок у спільному обійсті.

Копійка до копійки

Благоустроєм клопоти сільського голови не обмежуються. Треба ж і про належний стан установ соціальної сфери та забезпечення їх усім необхідним подбати, і про соціальний захист громадян (передовсім ветеранів, вдів, самотніх літніх людей), вирішення комунальних питань, наповнення бюджету тощо. Власне, в останнє впирається більшість питань життя громади.

— У розв’язанні багатьох проблем маємо допомогу з районного бюджету, — каже Галина Денисівна, — проте і самі дещо заробляємо. Так, на 1 листопада план власних надходжень перевиконали майже удвічі: замість 42 тисяч гривень одержали до бюджету 75. Удалося це значною мірою завдяки платі за використання природних лісових ресурсів. Відтак змогли хоч деякі проблеми розв’язати: придбали опалювальні котли для ФАП села Крупове та дитячого садка у Мочулищі, електроплиту для дошкільного закладу тощо.

Галина Денисівна каже, що в усіх починаннях може спертися на колектив сільради. Всіляко підтримували її у створенні сільського комунального підприємства. Позитивів від цього кілька: наповнення бюджету, збереження техніки розпайованого сільгосппідприємства та ін. Та й без такої структури неможливо було б обслуговувати водонапірні башти, які було передано на баланс ради.

— Переконати людей віддати в оренду комунальному підприємству свої майнові паї було дуже складно, — ділиться голова. — Вони переживали, що цю техніку буде розпродано. Проте пересвідчилися в протилежному. Допомогу в обробітку землі під час збирання врожаю від комунального підприємства мали всі, хто бажав. І ситуацію з вартістю відповідних послуг у такий спосіб стабілізували. Адже, встановивши меншу ціну, ми змусили й приватників її знизити. Працює в комунальному підприємстві 20 осіб. Обробляємо й землю — вже посіяли 70 гектарів озимини.

Мочулищанські мрії

Є у мочулищанської громади і такі проблеми, які їй не під силу самотужки владнати. Це газ і дороги. «Голуба магістраль» зупинилася за три кілометри від цих населених пунктів. Уже й документацію на газифікацію всіх трьох сіл ради виготовили.

—- Дорога від Дубровиці до Мочулищ вкрай занедбана, — називає іншу проблему Галина Денисівна. — Через це ті наші жителі, які працюють у Дубровиці, добираються туди з великими труднощами. Маршруток для такої кількості пасажирів замало, а великий автобус не може їздити цією дорогою — чіпляється днищем. А щоб вона мала належний стан (а це 4,2 кілометра), потрібно 500—600 тисяч гривень. Місцевому бюджету це не під силу.

Крім того, дорога ця нині нічия. Була колгоспною власністю, а розпаюванню не підлягає, тому й «зависла в повітрі». На нічию ж дорогу і коштів зі скарбниці не можна спрямувати. Сільський голова згодна вже цього року взяти її на баланс ради, аби лиш мати певність, що справді одержить допомогу на її ремонт із бюджетів вищого рівня.

Ще одна мрія місцевих людей — церква. Храму в цьому селі не було ніколи. Розпочали будувати його власними силами шість років тому, але потрібна допомога, щоб завершити добру справу.

Рівненська область.

Фото Світлани ТУБІНОЇ.