Академік Володимир Шевченко: «Співробітництво донецьких та львівських учених вливає «свіжу кров» у наше наукове і навчальне життя»

Із досьє «Голосу України»

З 1996 року очолює Донецький науковий центр НАН України та Міносвіти і науки України. Член Президії НАН України. Герой України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІV та V ступенів, орденом «Академічна пальма» (Франція), орденом Святого Князя Володимира, почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, відзнакою Національної академії наук України «За наукові досягнення». Повний кавалер знака «Шахтарська слава». Почесний громадянин Донецька.

Наука не може існувати в межах одного окремого регіону. Для плідної праці вченим потрібне спілкування з колегами та вивчення чужого досвіду. Отже, сама особливість наукової праці налаштовує на відкритий діалог. Як співробітничають наукові інститути та вузи Донецької та Львівської областей? Про це — розмова із ректором Донецького національного університету, головою Донецького наукового центру Національної академії наук України, академіком, Героєм України Володимиром ШЕВЧЕНКОМ.

— Володимире Павловичу, якщо заглянути до глибин історії, як складалися стосунки науковців Сходу і Заходу?

— Варто відзначити, що під час створення Донецького наукового центру і Донецького державного університету для підкріплення наукової бази до нашої області приїхала ціла армія вчених Львівщини. Це були 1965—1967 роки. Зокрема, значну роль зіграли академік-хімік Роман Володимирович Кучер та академік-математик Ярослав Борисович Лопатинський. Це була реальна творча співдружність, завдяки якій були створені і науковий центр, і Інститут прикладної математики та механіки, і Інститут органічної хімії та вуглехімії. Завдяки цим людям у Донецьку тепер досить сильна математична та хімічна наукові школи. А учні Кучера і Лопатинського продовжують роботу в академічних інститутах та університеті. Нещодавно в Донецьку відбулася наукова конференція, присвячена 100-річчю з дня народження Ярослава Борисовича Лопатинського. В її роботі взяли участь і наші колеги зі Львівщини.

І така тісна співдружність іде на користь науковим колективам. Донецький науковий центр і Західний науковий центр Національної академії наук України уклали угоду про співпрацю в науковій сфері. Це була перша така акція вищих навчальних закладів та наукових інститутів, розташованих на Заході і Сході. Адже наш центр об’єднує наукові та галузеві інститути Донеччини і Луганщини, а львівський центр — заклади п’яти західних областей України.

— Укладення такої угоди було ініціативою знизу?

— Так, це була виключно ініціатива вчених. І вже рік потому було підписано офіційну угоду про співробітництво між Донецькою та Львівською областями в усіх сферах. Активно співпрацюють математики, фізики, механіки, хіміки двох областей. Наукове спілкування ведуть не лише університети, а й медичні та політехнічні вузи двох областей. Практикується обмін викладачами і студентами з різних факультетів та спеціальностей. Ділимося один із одним науковими і студентськими досягненнями. У нас є так звані включення, коли студенти зі Львова прибувають до нас на навчання на кілька місяців. Та і просто молодь їздить одне до одного в гості на канікули.

Це не декларативна, а реальна, творча дружба. У нас є спільні наукові роботи, є спільні монографії. Науковці зі Львова приїздять до наших рад для захисту дисертацій, наші від’їжджають до Львова. І це вливає, так би мовити, свіжу кров до нашого наукового і навчального життя. Можу пригадати спільні наукові конференції із питань розвитку регіонів. Ми задумали багато нових справ: і обмін школярами, і обмін із наукової роботи, і спільні олімпіади школярів та студентів. На жаль, нестабільне політичне життя не дає можливості втілювати всі плани. Але протистояння, яке начебто є між Сходом і Заходом, створено політиками. А в науковій сфері, в сфері освіти я такого протистояння не бачу. Ми завжди одне одному допомагаємо, і вже не один десяток років. І взагалі: якщо не буде тісного контакту між науковцями, розвиток тієї чи іншої галузі гальмуватиметься.

— І все-таки останніми роками політики створювали і добряче експлуатували стереотипи. Наприклад, про «донецьких бандитів» чи «львівських бандерівців». У полон таких стереотипів потрапляють навіть освічені люди. Як, на ваш погляд, можна спростувати хибні уявлення?

— Розповім історію, яка пов’язана із VІ Міжнародним конгресом україністів, який проходив два роки тому в Донецьку, в нашому університеті. На конгрес з’їхалися понад 700 гостей із 62 країн світу. У процесі роботи конгресу і після його закінчення я отримав досить багато листів із високими оцінками організації конгресу та схвальними відгуками про спілкування із людьми. Не тільки на засіданнях, а й на вулицях. Жоден учасник не сказав, що у нас «бандитський край».

А приблизно за півроку до проведення конгресу я перебував у Сполучених Штатах для обговорення програми і організації роботи цього заходу. Паралельно у Бостоні в Гарвардському університеті відбувався Всесвітній конгрес славістів. На ньому були присутні близько тисячі науковців, які займаються проблемою слов’ян. Мене запросили на засідання української секції. Там саме обговорювалася проблема виборів Президента України. Це було між другим і третім туром. І я вислухав десь шість доповідей, у яких промовці досить різко говорили про поведінку людей із донецького краю, називали їх «бандитами» та іншими негарними словами.

Тоді я взяв слово. Сказав, що Донецька область — це 10 відсотків населення України, приблизно 20 відсотків економіки. Область дала світові відомих художників, письменників, спортсменів, науковців. Хіба мешканці краю заслуговують через якийсь десяток чи сотню людей, які справді поводяться як бандити, щоб їх усіх називали бандитами? Я отримав аплодисменти. Керівники секції вибачилися. І після цього протягом трьох днів, які тривав конгрес, хоча б де я з’являвся, всюди мене зустрічала посмішка і добрі, щирі вітання.

Доповіді в цій секції ще супроводжувалися картою України: області, де перемогу отримував Ющенко, були замальовані жовтим, а ті, де Янукович — синім. І я зауважив: хто сказав, що Україна розділена? Як же вона може бути розділена, коли синій і жовтий — кольори державного прапора?

Не бачу різниці між студентами, які приїздять до нас зі Львова для участі у наукових конференціях, по лінії студентського життя чи навчання. Нормальні молоді люди, розумні, виховані. Не бачу, щоб вони ворогували із донеччанами. І коли науковці збираються — так, диспути є, і досить гарячі. Але пов’язані із професійним предметом, а не з політичним життям. Жодних політичних аспектів зазвичай у дискусіях не порушується. Адже нас єднає наука.

— Нещодавно Донецький науковий центр НАН України відсвяткував своє 40-річчя. Як би ви охарактеризували його роль у розвитку міста?

— Сьогодні центр об’єднує 11 установ НАН України, понад 140 галузевих науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро, 3 національні університети, 31 вищий навчальний заклад ІІІ—ІV рівнів акредитації у Донецькій і Луганській областях. У цих підрозділах працюють 17 академіків і членів-кореспондентів НАН України, близько 650 докторів і понад 4500 кандидатів наук. Завдяки сформованому тут потужному науковому потенціалу Донецький регіон перетворено на сучасний науково-освітній, культурний і політичний центр.

Раніше в регіоні переважали вугільна, металургійна, коксохімічна та машинобудівна галузі, і все було підпорядковано їм. Тут майже не було наукових шкіл із фундаментальних наук — природничих, соціогуманітарних, економічних. Вищі навчальні заклади готували фахівців переважно інженерно-технічного профілю.

Тепер Донбас не впізнати. Його обличчя змінилося, стало більш інтелектуальним. Два національні університети випускають 65 відсотків фахівців із вищою освітою за профілем фундаментальних наук — математиків, механіків, фізиків, біологів, економістів, правознавців, політологів тощо. Отож тут є всі необхідні стартові дані, щоб вирішувати питання впровадження наукових досліджень у різні сфери нашого буття та забезпечення їх кадрового супроводу. В багатьох наукових установах є сучасні розробки, здатні привнести в галузі промисловості новітні тенденції розвитку і управління.

І наші школярі, які свого часу моталися по світу, від’їжджали здобувати вищу освіту десь-інде, тепер намагаються вчитися в Донецьку. У нас залишаються переможці олімпіад, тому що, образно кажучи, є до кого «притулитися». Є відомі математики, фізики, хіміки, літератори, історики. Тобто молодь уже бачить, що в рідному місті можна отримати достойну освіту.