Інфляція «білого золота»

За роки незалежності не пригадується такого року, щоб цукровари не говорили про проблеми галузі: то невідповідність цін, то зменшення обсягів виробництва, то скорочення сировинних зон... Здавалось, нинішній мав поставити крапку у всіх бідах — і урожай буряків на Хмельниччині був добрий, і цукру виробили як ніколи. Та, хоч як парадоксально це звучить, успіхи призвели до нових проблем галузі. У них намагаємось розібратись із головою правління ВАТ «Теофіпольський цукровий завод» Михайлом Співаком.

— Михайле Петровичу, нинішнього сезону сподівалась почути на вашому заводі лише про здобутки і перемоги. А ми знову повертаємось до того, що бракує обігових коштів, нагадують про себе борги перед сільгоспвиробниками, а головне — продукція виявляється збитковою для підприємства. Звідки беруться ці негаразди?

— Наше життя і справді сповнене парадоксів. Після завершення сезону ми підрахували, що він був найвдаліший за останні півтора десятка літ. Ми виробили понад 58 тисяч тонн цукру, переробивши півмільйона тонн сировини. В області це практично 40 відсотків від загального обсягу цукру, що дали всі дев’ять заводів. А в державі — друге місце за кількістю випущеної продукції.

Я назву ще кілька цифр: продуктивність праці на підприємстві становила 120 відсотків. І водночас рівень виробничих та енергетичних затрат чи не найнижчий серед всіх цукроварень країни. Здавалося б, з такими показникам можна тільки перемогу святкувати. Але, на жаль, ми не відчуваємо себе переможцями. Навпаки, не дає спокою передчуття нестабільності й невпевненості у завтрашньому дні.

— Може, це лише зайва пересторога?

— Ні, це реальні підрахунки. Бо, виробляючи більше продукції, ми не стаємо багатшими. І це факт.

Багато йдеться про кризу перевиробництва у нашій галузі. І це справді так. Торік, приміром, у державі було вироблено 2,7 мільйона тонн цукру, а спожито лише 1,8 мільйона. І це за того, що залишився позаминулорічний перехідний запас майже у мільйон тонн. Цьогоріч маємо 1,7 мільйона тонн, але знову-таки залишився торішній запас. Зрозуміло, все це призвело до падіння ціни на продукцію. Погляньте, за загального зростання цін цукор залишається одним із найдешевших продуктів.

— Але споживач може з цього лише порадіти.

— До певного часу. Для більшості виробничників цукор став збитковим. Взяти хоча б і наш завод: торік собівартість кілограма цукру становила 2,85 гривні, а реалізовувати його довелось по 2,2 гривні. Якщо ми виробили 54 тисячі тонн продукції, неважко підрахувати, що збитки сягнули майже 24 мільйонів гривень.

Тепер ситуація знову повторюється. За собівартості близько трьох гривень змушені відпускати продукцію по дві з половиною гривні за кілограм. Якщо заглянути трішки вперед, то легко спрогнозувати, що вже завтра нас може чекати серйозне підвищення цін на енергоносії. То як виживатимемо? Скільки повинен коштувати кілограм цукру?

— Михайле Петровичу, цифри дещо дивують. Цукор завжди був прибутковою справою. Та й тепер цікавість великого бізнесу до цієї галузі не зменшилася, за цукроварні йдуть жорстокі бої, до речі, і в нашій області також. Невже воювали б за збитки?

— Це зауваження правильне. Я назвав цифри, щоб продемонструвати економічні тенденції, які панують у галузі. Процеси виробництва і маркетингу доволі складні, нестача одних коштів поповнюється іншими, тому ми не говоримо про банкрутство підприємства. Навпаки, можу сказати, що лише торік завод сплатив майже 7,4 мільйона гривень різних податків і відрахувань. Не меншою буде сума і цьогоріч. Мало того, ми намагаємось розрахуватись із всіма постачальниками сировини, і, гадаю, вже найближчим часом не будемо нікому нічого винні. Але ж якими зусиллями все це дається.

Довго нам у районі дорікали, що ми не заплатили одному із наших провідних господарств за здану торік сировину. І справді так було. Ми не змогли виплатити мільйонні суми не тільки йому, а ще й деяким іншим нашим постійним і надійним партнерам. Ситуація склалась так, що на заводських складах десятки тисяч тонн цукру, а продати його по належній ціні нікому. Тому і господарствам не могли віддати гроші. А брати цукром за мінімальними цінами і вони не хотіли. От і виникли борги.

Після нинішнього сезону ми почали активні розрахунки. І я вдячний тим постачальникам, хто повірив заводові, не розірвав контракти на поставку сировини навіть за наявності боргу. Взяти хоча б господарства «Україна» із Підволочиського району, яким керує Олег Крижовачук, та «Горинь» Йосипа Гасюка із Лановецького. Нинішнього сезону вони поставили практично половину загального обсягу переробленої сировини, а при цьому на нас висів борг перед ними за буряк минулого року у вісімнадцять мільйонів гривень. Уявіть, якби ці та інші керівники не захотіли чекати, розірвали контракти, з чим би ми працювали, якими показниками хвалилися б?

Хіба не через ці проблеми щороку втрачаємо по кілька цукрових заводів? Ще торік в країні працювало 121 підприємство, а нинішнього сезону — лише 108, а це ледь не вдвічі менше, ніж свого часу було цукроварень. Та й в області із 17 залишилось тільки 9. А скільки буде завтра?

— Оскільки ми говоримо про перевиробництво цукру, то, можливо, вони і справді не потрібні?

— Проблема перевиробництва цукру — це загальносвітова тенденція. Цукор-сирець активно наступає на бурякові поля. У багатьох країнах проходить планове закриття цукрозаводів. Але, погодьтеся, між плановим закриттям, коли натомість створюються інші виробництва, робочі місця, і просто нищенням галузі є велика різниця. Якщо ставлення до цукрової галузі в нашій державі не зміниться, завтра ми можемо опинитися взагалі без власного цукровиробництва. Хто тоді диктуватиме нам ціни?

— До речі, це запитання залишається нез’ясованим і тепер: звідки беруться ціни на сировину і цукор? Чому вони формуються так, що залишаються невигідними ні для сільгоспвиробників, ні для цукроварів? Для кого ж тоді ця галузь вигідна?

— Я уже згадав світові тенденції і те, що там ринком цукру намагаються управляти планово. Ми ж не відчуваємо ніякої системності, ні тим паче перспективного планування. Але давайте спробуємо порахувати хоча б на дилетантському рівні. Нині середня відпускна ціна цукру на виробництві — 2,5 гривні за кілограм. А в магазині цей же кілограм ви купуєте в середньому за 3,5 гривні. Це нонсенс, коли продавець має зиску 40 відсотків, а виробничник — 15—20 відсотків збитків на тому самому товарі.

Йдемо далі. Якраз тепер на підприємствах відчувається пожвавлення. Скажімо, наш завод реалізував майже 70 відсотків виробленого цукру. Ми змушені віддавати його за мінімальними цінами для того, щоб отримати обігові кошти, сплатити податки, розрахуватись за сировину, виплатити зарплату. А чого лише варті теперішні енергоносії! Господарства, з якими розраховуємось цукром за буряк, теж збувають свої запаси. Їхня потреба в коштах не менш гостра, ніж наша. Тож неважко спрогнозувати, що вже завтра ціну на цукор диктуватиме той, хто сьогодні зміг його скупити. Але тоді це вже не допоможе ні виробництву, ні селу, бо ми залишимось практично без товару, і скористатись вищими цінами не зможемо. Саме така схема ціноутворення діє поки що на ринку цукру, і говорити про її зміну не доводиться.

— Зрозуміло, що заводу хотілося б, щоб відпускна ціна була вища. Але ж це ляже на плечі споживачів.

— По-перше, завод не може стояти осторонь загальних тенденцій зростання цін. Ми не є його першоджерелом, ми лише змушені збільшувати вартість свого товару, щоб не збанкрутіти. Але й цього не можемо зробити, бо не диктуємо ціни на ринку. До того ж для нас постійно діють державні обмеження в цінах, котрі не можемо переступити. Та хотілося б запитати, чому всі ці обмеження зникають, коли на ринку раптово піднімається ціна на той чи інший продукт? І якщо завтра подібне станеться із цукром, винних знову не знайдеться.

А чи не було б логічніше, щоб додаткові гроші від підняття цін надійшли саме на виробництво, а не залишались у кишенях тіньових ділків? Якщо сьогодні ці кошти не вкласти у виробництво, завтра доведеться інвестувати в кілька разів більше, до того ж вже в чужу економіку. І, гадаю, ці витрати ще більшим тягарем ляжуть на споживача.

Наш завод є одним із найпривабливіших в галузі не тільки завдяки своїм потужностям, а й через те, що зуміли організувати виробництво так, що собівартість цукру майже на 25 відсотків нижча, ніж на інших підприємствах. Здавалося б, така заощадлива робота має бути винагороджена. Натомість ми змушені багато в чому собі відмовляти. Я вже не кажу про те, що кількість працюючих порівняно із початковими штатами довелось зменшити майже вдвічі. І зарплату нашим людям хотілося б дати значно більшу — вони цього заслуговують. І низка соціальних проблем на наших плечах. Завод залишився одним з небагатьох в країні, котрий утримує всю комунальну інфраструктуру цілого мікрорайону цукровиків, в якому проживають майже чотири тисячі осіб. Але ж нам вкрай потрібні кошти для оновлення і розвитку виробництва. Підприємство відпрацьовує свій ресурс. Аби бути конкурентоспроможним, воно має дбати про завтрашній день. Ну ось зовсім маленький приклад. Нині на світовому ринку є хороший попит на сухий жом. Ми могли б непогано на цьому заробляти. Але початково потрібно вкласти кошти, організувати відповідне виробництво. Як це зробиш, коли цукор не приносить прибутку?

— Михайле Петровичу, не хотілося б завершувати на такій сумній ноті.

— Відверто сказати, нам немає коли сумувати. А чесна відкрита розмова — завжди на користь. Наш завод готовий переробляти до 700 тисяч тонн сировини в сезон. Щодня це може бути до 800 тонн цукру. До того ж найдешевшого цукру в країні. Я вірю, прийде час, ми повернемось до цих рубежів. Лише хотілося б, щоб він настав швидше. Щоб ми не втрачали свій потенціал, а споживач — дешевий і якісний продукт. Ми вже почали потроху забувати про такі епітети для цукру, як біла валюта та солодке золото. Але це справді так. Жодна країна не проживе без цього продукту. Тож чи варто докладати зусиль для того, щоб наша валюта девальвувала? Чи не краще тримати бурякове золото в такій ціні, щоб воно і державну міць підтримувало, і людям задоволення приносило. Для цього у нас є і виробничий, і сільськогосподарський потенціал. Тож не втрачаймо його.

Розмову записала Ірина КОЗАК.

Фото автора і Сергія КОВАЛЬЧУКА (з архіву «Голосу України»).