У спортивній кар’єрі чемпіона Європи з баскетболу, центрового гравця київського СКА і збірної СРСР Миколи Сушака був досить неприємний момент, про який він не дуже любив розповідати, а тепер згадує про нього з посмішкою. Хоча тоді, коли це відбувалося, йому було не до жартів...
— У Союзі спортсмен був завжди в очікуванні, він, як актор, чекав ролі, — почав свою розповідь Микола Йосипович. — Пощастить — підійдеш тренерові (а
«головний» у будь-якій збірній у будь-якому виді спорту був і, напевно, залишається незаперечним авторитетом) і ти — зірка, ні — ти потрібен лише в епізодах. І так можна було прожити все життя у великому спорті, ходити в кандидатах, але ніколи не зіграти в головній команді країни.От і мене якось ледве не залишили передчасно за бортом. Уже було прийнято рішення про включення мене до складу збірної СРСР, вже оформили мені всі відповідні документи, і раптом прийшов лист, що в мене проблеми з родоводом — я невиїзний. І це все напередодні першого турне наших баскетболістів у США. З’ясувалося, що в архіві не знайшли даних про мого діда по лінії матері. У паперах значилося, що дві бабусі і два діди були розкуркулені, репресовані і з України вислані в Єнісейськ на лісоповал. Про трьох після закінчення заслання інформація була, а от де дід Онуфрій — нічого. Малося на увазі, що якщо немає даних, значить — в Америці або Канаді.
За місяць щоденних тренувань і пошуків усіляких довідок Сушаку все до чортиків, як він говорив, набридло, і він вирішив повернутися до Києва:
«Хай йому грець — немає діда і все». І ось тут утрутився його величність випадок. Треба сказати, що москвичів зі збірної відпускали додому. Хто з ними дружив, могли з’їздити до Москви, сходити в кіно або просто подивитися місто.— Отже, про випадок, — продовжив свою розповідь Сушак. — Мій товариш — москвич, жив в урядовому будинку. Якось, прямуючи до нього, ми зустріли самого Олексія Миколайовича Косигіна, тодішнього голову Ради Міністрів СРСР, члена Політбюро ЦК КПРС. Він вийшов погуляти зі своєю онучкою і звернув на нас увагу, я — немаленький (206 см. — Авт.), а мій дружок ще на 10 сантиметрів вищий. Косигін візьми та й запитай у нас, мовляв, як же так, хлопці, ви програли, я за вас так уболівав. Ми здивувалися: де грали? З ким? Коли? Ми припустили, що це, напевно, мова йде про студентську збірну, що програла Універсіаду. З’ясувавши це, він поцікавився, до чого ми готуємося зараз. Ми тремтячими від хвилювання голосами пояснили, як уміли, що попереду — чемпіонат Європи і як один з етапів підготовки — поїздка до США. І чорт мене смикнув з жалем сказати, що поїздка буде без мене і роз’яснити ситуацію. Він запитав моє прізвище і, нічого не записуючи, пішов. На що мій товариш співчутливо докинув:
«Ну і влип ти, професоре, — навантажив таку людину ще й своєю проблемою».Про цей випадок Микола Йосипович і думати забув. Аж раптом викликає його тренер з фізпідготовки:
«Ось до тебе приїхали люди з...»—
Привітавшись, запросили присісти, — продовжив Сушак, — і, відкривши великий портфель, ні, не портфель — щось середнє між портфелем і валізою з двома замками і мотузочками для сургучової печатки, витягли папку, де було написано великими літерами «Особиста справа», а внизу «Сушак Микола Йосипович». У правому верхньому кутку червоним олівцем великими розгонистими літерами — «Дозволяю виїзд до капіталістичних країн». Число і підпис. Думаю, що підпис Косигіна. З того дня близько тридцяти разів у складі різних спортивних делегацій (і не тільки спортивних) виїжджав за кордон і більше мене нікуди не викликали. Як з’ясувалося, знайшли довідку про загибель мого діда — я, заповнюючи анкету, неправильно написав його прізвище, адже він був дідом по лінії матері. Загинув він там же, на лісоповалі, від цинги. От і вся історія. Такі були часи...Часи справді були різні. І страшні, і обнадійливі, і світлі... Сам Микола Сушак після закінчення успішної спортивної кар’єри закінчив Київське вище інженерно-авіаційне військове училище, дослужився до підполковника, став начальником курсу факультету
«Пілотовані літальні апарати, космічні кораблі і двигуни до них». У розквіті фізичних і творчих сил одержав найтяжчу травму хребта і спинного мозку. Лише складна операція врятувала йому життя, але він назавжди залишився інвалідом. А потім був тривалий бій з недугою і перемога над нею! На основі особистого досвіду він створив перший в Україні центр реабілітації спинальних хворих, де допоміг у буквальному значенні слова стати на ноги більш ніж шестистам приреченим на нерухомість людям.Зараз хвороба в Миколи Йосиповича загострилася, стан здоров’я серйозно погіршився. Може, тому він сьогодні згадав молоді роки і цю історію з прем’єром. Немає зараз колишнього здоров’я. Немає й Олексія Косигіна. Залишилися сила духу і мужність. Віддана дружина Лариса і вірні друзі.
