Просто пожити по-людськи

Старість приходить непомітно. Заспокоюєш себе: поруч діти, близькі. Добре, коли вони є. А якщо похилі роки сповнені самотності і банальна фраза «нікому води подати» — реальність? Про соціальний захист людей похилого віку говориться багато, а робиться мало. Пенсії, що не досягають мінімального прожиткового рівня і не можуть наздогнати цін. Байдужість з боку молодших людей, які згадують про старих тільки у свята, — доля багатьох, кому «за 60».

Цього року геріатричному пансіонатові міста Ржищів (Київська область) сповнилося п’ятнадцять років. Його важко назвати будинком для старих чи «богадільнею». Тут сто п’ятдесят старих та інвалідів перебувають під постійним медичним наглядом, оточені увагою й турботою. Чотириразове харчування з фруктами, м’ясними та рибними стравами. Більшість із них такого не бачила багато років. Сімдесят п’ять відсотків їхньої пенсії йде на утримання в пансіонаті, решта видається на руки. Вартість одного місяця проживання майже 1700 грн. На Київщині лише чотири такі спеціалізовані пансіонати, і щоб потрапити сюди, потрібно постояти в черзі. Тут же — і центр медичної реабілітації інвалідів.

У просторих холах нові сучасні телевізори, багато квітів. Особлива гордість — зимовий сад із пальмами, інжиром, іншими екзотичними рослинами. У дво- та одномісних палатах майже домашній затишок. Це особлива заслуга нянечок.

І в такому віці трапляється, що приходить велика любов. Шість років тому Володимир К. обморозив руки, ноги, обличчя. Ноги довелось ампутувати. Залишився сам і за направленням потрапив до пансіонату. Зробили протези. Тепер заново вчиться ходити. А два роки тому прибула Галина Г., теж інвалід-колясочник. Подружилися. Тепер весь пансіонат жде весілля. Вони вже не самотні.

До основного будинку прибудували невелику церкву, де і свічку можна поставити, і з батюшкою поговорити. На душі стає світліше і чистіше. «Хоч перед смертю поживу по-людськи», — сказала одна бабуся, тяжко зітхнувши.

Фото автора.