Кілька років тому мене запросили виступити перед шанувальниками поезії в селі Григорівці Пологівського району. Родом я з Гуляйполя, здавалося б, сусіди, але ніколи там не бував. А ще розсмішила фраза, почута тоді в слухавці:
«Приїздіть, у нас такого масштабу поетів іще не було!» «Молодці, — хмикнув я іронічно. — Такого масштабу... Та ще нога жодного письменника не ступала на вашу землю!»Григорівка й справді загубилася в безкраїх приазовських степах. І якби не випадковий водій
«КрАЗу», котрий на перехресті вітрів підказав дорогу, ми ще довго блукали б манівцями і жодна інтуїція не допомогла б туди потрапити.Але в Григорівській загальноосвітній школі до літературного свята готувалися всерйоз. Це було видно відразу — і не тільки по квітах, які несли діти. В кабінеті директора одинадцятирічки піджидали два місцеві літератори: директор агрофірми
«Григорівська» Олексій Чех та сільський голова Петро Банько. Оце й були маститі автори «меншого масштабу», на тлі яких легко демонструвати свій талант. Ну що ж, коли треба, то й позмагаємося!На вигляд, люди скромні і привітні, на графоманів наче й не схожі. Однак, коли бути відвертим, я інстинктивно напружився, чи, як кажуть у народі, відчув напряг. У таких випадках передбачається приставання з віршами, непряма вимога похвали... Це так уже набридло! Кожен хоче стати письменником! Займалися б краще своїм ділом, тим більше що господарювати на землі — теж великий дар Божий. Хіба ж би їхав оце за тридев’ять земель тільки для того, аби послухати чиїсь недолугі вірші?
Але вже почалося літературне свято. Діти читають вірші запорізьких поетів, лунають пісні. Ось уже й мене кличуть на сцену. Взявши диригування вечором у свої руки, я невдовзі запросив на сцену директора агрофірми Олексія Чеха. Він мав вигляд стомлений і дещо розгублений. Тільки після наполегливого вмовляння зголосився підійти до мікрофона.
— Можна, я заспіваю? — спитав, повагавшись.
У мене це викликало скептичну посмішку. Але тут звідкись з’явився баяніст і відступати вже не було куди.
А він справді заспівав! Не скажу, що це можна було порівняти з Гнатюком. Але вийшло прекрасно. Щиро і відкрито. Із тим первісним щемом, який відрізняє спів хорошого аматора-артиста від зіпсованого славою професіонала. А Олексій Федорович співав не просто пісню, а свою вистраждану історію життя.
Кожне словечко в його виконанні звучало якось неповторно. Що не кажіть, а таки справжнє є справжнє! Зімітувати таку органічність, високу простоту фактично неможливо. До очей несподівано підкотилася солона хвиля.
За такі почуття я віддав би життя,
Та живий же у землю не ляжеш...
Мов електричним струмом, ударили останні слова.
Уявилось, як оцей засмаглий, обвітрений степовик після тяжкого робочого дня стоїть увечері десь на кургані, згадує свою далеку любов. І співає власну зболену пісню. Посилає душу в степове безмежжя.
Школярі, яким я потім розповів про такі асоціації, принишкли. Тиша аж забриніла.
Хоч не ждав я пори, та осінні вітри
Понесли мою пташку до виру.
І тепер знаю я, що ти вже не моя,
Тільки я в це ще й досі не вірю...
У такій атмосфері ще один місцевий літератор Петро Банько був прийнятий просто на ура. Хоч, якщо бути об’єктивним, то і його поважати було за що. Мініатюри про озимину, про хліб від зайчика вражали точністю і лаконічністю. Далеко не всі професіонали так бережливо ставляться до слова. Я був щасливий від того, що мав нагоду порадіти за творчо обдарованих земляків. Не говорити звичні етикетні компліменти, а саме погріти душу біля їхнього слова.
Після літературного вечора ми ніяк не могли розпрощатися. З’ясувалося, що Олексій Федорович пише вірші з молодих літ. Спочатку писав ніби для себе, а потім почав друкуватися в районній газеті. Аби колеги-керівники не кепкували з такого захоплення (адже очолює господарство вже понад сорок років), для проби запустив сатиричні мініатюри. Людям вони сподобалися, а районне начальство не гудило, як бувало в таких випадках. Тож і сміливості додалося. Далі — більше, перейшов на лірику, видав кілька збірок. А справді, хіба за господарськими турботами людина не має права поринути у чарівний світ поетичного слова, тонко відчувати красу життя? Тим паче що місця тут мальовничі, а далека минувшина надихає на творчість.
Взяти хоча б Сиву могилу, яка височіє над степом неподалік села (географічна назва — Токмак-могила). Її видно за десятки кілометрів, а навесні схили буяють ковилою, то й народна назва, звісно ж, пішла від цього. Та найбільшою загадкою для нинішнього люду (може, й для істориків) є застиглі в граніті біля вершини збільшені відбитки людської ноги та ратиці чи то сарни, чи то вівці. Можливо, в первісні часи тут було святилище, однак, за народними переказами, то є сліди самої Матері Божої та її кізки. Так це чи ні, не нам судити, але Олексій Федорович написав про це диво пісню, яку виконує сільський хор. Усіх слів не пам’ятаю, проте на серці стає щемно, коли пригадую:
— Ой могило сива, біла ковила...
Ще дві свої козацькі пісні він подарував народному чоловічому вокальному гурту
«Жайвір» із сусідньої Тарасівки. Вони такі душевні, що часто виконуються на «біс». І саме одна з цих пісень добре прислужилася художньому колективу кілька років тому на столичній сцені, принісши славу лауреатів.А ще Олексій Федорович
«грішить» літературними дослідженнями. Копнувши у глибини свого генеалогічного дерева, з’ясував, що є далеким родичем самого Антона Павловича Чехова. До речі, близькі родичі й нині живуть у Ростовській області та в Москві, у декого з них прізвище закінчується на «ов». Але це вже викрутаси писарчуків, котрі не дуже прагнули вникати в справжнє походження того чи іншого роду. Чого далеко ходити по приклади — і в батька великого письменника було таке ж прізвище, як в Олексія Федоровича, тільки літературознавці не дуже афішують цей факт. То вже потім з’явився великоруський суфікс «ов»!Своїм походженням Олексій Федорович не хвалиться, хоча й не цурається його. Мабуть, гордість за далеких предків притаманна нам усім. Але найзнаковішим щодо непідробності коренів родоводу є визнання сестер нашого героя. Одного разу, завітавши до бібліотеки, Олексій Федорович приніс фото класика російської літератури, на якому той був без відомої усьому світу борідки. А тут і гості не забарилися.
— Ану вгадайте, хто на цьому знімку! — запропонував жартома, прикривши долонею підпис.
— Та хто ж — наш двоюрідний брат Вася! — в один голос відказали сестри.
Так ось звідки взялося чуття слова в людини, котра все життя працює біля землі! Гени! Це вони просяться до сонця! Про що б не розповідав Олексій Федорович, у його інтерпретації це звучить просто неповторно. Я так шкодував, що не взяв на зустріч у село диктофон. Бо скільки цікавого почув, що згодилося б для написання не одного нарису. Ось хоча б про козацький слуховий пост, що колись таборився в балці за селом, чи про колишнього махновця діда Скидана, котрий після взяття Сиваша служив червоноармійцем і був ординарцем у самого Дзержинського. Такого в жодній книжці не прочитаєш.
Час побіг із шаленою швидкістю. Сутеніло просто на очах. А ми ще довго сиділи-гомоніли. Не могли розлучитися й біля подвір’я Олексія Федоровича — подвір’я, навколо якого господар викохав яблуневий сад і аж сорок волоських горіхів! Під їхніми кронами так легко дихалося, що не хотілося й повертатися в задимлене металургійним смогом Запоріжжя.
Це дивне подвір’я вже, мабуть, не забуду ніколи. Але суть не в тому, що ми почали зустрічатися, аби перемовитися словом. Буваючи в Запоріжжі, Олексій Чех не минає обласну організацію Національної спілки письменників України. Зайде хоч на п’ять хвилин, щоб спитати, як здоров’я, поділитися радістю чи смутком, інколи й нову свою пісню заспіває. До речі, текст однієї з найновіших, що називається
«Мамина хата», опублікований у листопадовому номері літературно-художнього та громадсько-політичного часопису «Хортиця».Не запросить ніхто мене сісти,
Не чекає гарячий обід...
Їх немає давно уже вісти,
Лиш на Той Світ сльозиночки слід...
Так проникливо і зворушливо звучать ці слова, а головне, зачіпають сердечні струни в кожного. Тож, отримуючи чергове запрошення на зустріч у сільську глибинку, намагаюся вгадати, кого пошле мені Бог. Було б добре, якби там, серед безкраїх степових просторів, пробивався до сонця несміливий паросток поезії.
Григорій ЛЮТИЙ, голова Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України.
На знімку: поет із сільської глибинки, директор агрофірми
«Григорівська» Олексій Чех.Фото Миколи ДРЮЧЕНКА.
